Эльфрида Елинек – Хіть (страница 22)

Ніжно, немов приборканий грім, а він буває таким, коли добре розташується на своїй дружині, директор схиляється над її шкірою, що випускає тваринний запах. Жінка хоче спати. Однак її недружньо налаштували, коли вона перейнялася подібним бажанням. Її переповнює недавнє минуле. Якщо ми тісно пригорнемося одне до одного, ми теж зауважимо: майбутнє належить молодим, якщо вони дістали освіту, а батьки навчилися нацьковувати їх один на одного на дешевому м’ясному прилавку життя. Діти сусідів падають, — чисто гнилі плоди з дерева. А жінка вже відкрита назустріч безнадійній любові, ніжній, наче кроляча клітка на другий день після битви; вона витягла всередину всі меблі й наклеїла на себе квітчасті шпалери! Лише вузенька стежинка веде від її щілини туди, де разом з моїми читачами стоїть студент і чекає, щоб йому знову дозволили ввійти, йому, освіченому, з м’яким чуттям. Якщо ми триматимемося разом і триматимемо в руках усе, що маємо, то наші передчуття виправдаються. У нас немає жодної необхідності! Якщо нам взагалі дозволено жити гарним життям, то якнайбільше — жити в спогадах милої худобини, якій ми принесли корм, або в пам’яті милого чоловічка, якому ми згодували себе до решти. Директор будь-якої миті може викинути свою дружину в сад, нехай пильнує, коли ще раз намаже тушшю вії. Тоді він їй як слід вмаже, і тоді знову, немов джерело в лісі, проб’ється на поверхню його бажання й марні сльози забруднять її лице до невпізнання, а пурпурні плями (Ґерті!) розцвітуть на луках її тіла. Кожного можна втихомирити не тільки злиднями, але й в інший спосіб, коли день розгорається вдосвіта й кава розливається в ковтку. Нам погано, коли ми, жінки, нічого не любимо, крім опоряджання наших кімнат, і коли ніхто день у день не відкриває нас, щоб перевірити, чи не додалося, бува, чого-небудь до нашого постійного вмісту. Страх тут ні до чого, ми не міняємося. Незабаром нами прикриють прірву, як ми намагаємося покрити наші домішки на одну родину свіжою м’якою покрівлею, і відсотки за кредити падають на неї, немов тінь. Шеф після цього вирушає до нас у хлів — до худоби, де ми прикуті ланцюгами наших бажань і де нас топчуть. У кого є невеликий двір і будиночок на додачу, той першим відчує смак безробіття. Так кажуть люди, які скуповуються в небесних бутиках, а потім сяк-так впихаються за свої письмові столи, де вже ніхто не зможе їх укоськати. Не допоможе навіть легке тертя, з яким вода ллється на статевий пензлик, на пензель, яким ви розмальовуєте свої бажання, навіть це не піддобрить вас, аби ви ставилися краще до вашого живого добра, до цих боязких службовців у ваших камерах смертників. Багатьом з них доводиться добиратися кілька годин, перш ніж вони з’являться вдома перед своїм коханим партнером і зможуть увімкнути струм, який змушує стільці здригатися.

Якщо ви збудували чудесний будинок, у якому вас трясуть, немов мішок, за комір, то вам нема чого харчуватися в чужих ресторанах. Тінь падає на вулицю. Люди, що вертаються з роботи, хочуть зазирнути на вогник, перекинути гальбу пива. Чоло директора не має на собі відбитка особливого зусилля. Скрипаль-віртуоз із нього як із малої сідниці, проте, попри це, він прочісує дружину вздовж і поперек за п’ять хвилин. Він добряче пружиниться, торкаючись своїм теплим смичком її вимені. Ви бачили, як він знову заклепав їй рота? Його крила відчувають певні труднощі при паркуванні. Бо ж чоловіки завжди люблять обрушуватися в маленьку крамничку наче водоспад, і вони завжди квапляться. У них палає лютий вогонь, коли вони щодня виточуються у ваше лоно! А вулицею йде у своїх справах поліціянт, щось занотовуючи. Йому не раз доводилося бачити таку ось сильну людину, що боязко стала перед заборонним знаком, але своїх жінок у тихому й теплому місці такі, як він, ганяти вміють! (Ця дичина завжди напоготові. Гардини ковзають у його холодних долонях, які не торкалися нічого іншого, крім білизни.) Цей пан являється цій жінці як знамення з неба, у ньому пробудилася потреба в порушенні. Язик його відміряє удари пульсу в її соковитій лійці, затиснутій між ніг. Треба вміти й кулак показати, гепнути ним по столу. Десь в інших місцях торохтливі люди регулюють свої вихлипні труби й розігрівають двигуни, щоб не спізнитися на роботу. Однак увечері вони, як пожежа, переливаються через огорожу, коли жінка погано приготувала їжу! Тут уже оглядайся на задні колеса, і жінка тягне голову догори, немов вона разом зі своїми саднами й ґулями дерлася навпростець через Альпи. У цих людей не залишилося зайвого часу, щоб страждати й марніти через прекрасну ціль, у якої попереду відстовбурчуються груди (де треба, щоб усе палало). Навіть наші машини з’їдають наше останнє пальне.

Директор вп’явся у свою сусідку по ліжку. Невже він хоче від неї відкараскатися, бо ж так довго знищував? Вона живе по сусідству, гляньте тільки, її годують мистецтвом, і нема чого їй бігати по чужих будинках у пошуках когось, хто пограється з нею і застромить язика в її люсю. Директор не використовує протизаплідних засобів, адже любить бачитися з самим собою кілька разів поспіль, хай і в малому вигляді, аби лишень нічим і нікому не поступатися розмірами. Він виходить на широку прогоню й своєю свердляркою розтягує жінці рота. Від цього прийому, що його він використовує і який залишає на ній виразні сліди, її нападає кашель. (Він проходиться по всій її прекрасній фігурі.)

Чоловік приходить у захват від того, що може сам, поодинці, витягнути свою штуковину у всю довж, він міняється так, що свариться із дружиною через свою пічку безперервної дії. Який же це напівбожественний фермент, Боже поможи, коли йому не до снаги забезпечити власний ріст, і йому не потрібно для цього висіти на стіні, як святому мученикові! Оце чоловік! А потім він сходить дощем на своїх близьких! Отож, виходить, деінде до хаток прибудовують драбинки, хоча ніхто добровільно не побажає там жити. Так, найбідніші йдуть дрібною ступою, щоб, урешті-решт, прийти до самих себе.

Пан директор із криком заганяється її в рота. Перш ніж йому довелося вийти із себе, він мусив висунутися назовні, щоправда, ще замолоду його підтримували зусібіч (і на всіх струнах). Він командує всіма своїми звуками, всіма своїми підлеглими. Це не важко, син його теж грає на інструменті, і схили пагорбів скидають із себе вбиті кислотним дощем стовбури дерев. Жінка виступає на перший план, і на неї наступають так, що вона кричить. Ні, тепер домівкою ніхто не никає, не димить сигаретою, не пиячить і не загрожує службі в приступі люті. З жінки знову стягують нічну сорочку, щоб обмацати її з усіх боків. Ми часто користуємося ліжком, на якому нам вдається проспати війну статей. При цьому ми могли б нескінченно рости у своєму військовому чині, щоб вислужитися до найницішого. В жодній іншій сфері не ростеш так швидко, якщо твоє власне обличчя (обличчя однієї з нас, жінок) більш-менш добре тобі пасує. Адже скеля не йде на пасовище сама, звірина прибігає до неї й треться мордами об її прискалки. Жінка безладно відбивається, немов хоче доп’ясти безсмертя, оточена своїми електроприладами. Вона відзвучала немов крик, видаваний тоді, коли блискавка серед дня не може стриматися й втрапляє в телевізор. Цей прилад, наш вечірній провіант, необхідно направити. Директор хоче ще раз шмальнути сьогодні зі своєї рушниці, щоб упевнитися в наявності своєї жінки, що лежить поруч і спливає кров’ю, бо ж трапилася йому дорогою в несприятливий час. Вона дихає й давиться. Сон з неї мов рукою знімає. Її нудить від того, хто зараз вламується в її шумливу й піняву домівку.

Ясна річ, своїми лапами він гарненько розтягне їй зад! Це ж його власність, як Бог — наше загальне надбання. М’язи її скриплять, як старі черевики, і щонайменше за п’ять хвилин чоловікові розсувні віконниці знову закриються. Виїзд завжди повинен бути відкритий, адже, зрештою, цьому чоловікові не доводиться тягнути життя самотою, а інші змушені терпіти життя щодня. Жінка служить чоловікові своїм тілом більшу частину часу, але незабаром знову засяє сонце. Ці люди зникнуть там, де селянин залишив борозну злегка відкритою! Я покинула їх ситих і вертаюся до них, знову ситих, і жоден промінь світла не падає до них на дно. Так вони чинять зі своїми жінками й плазують перед могутніми представниками виробничої ради, що запливли жиром, а проте, не мають жодної сили. Іноді не встигнеш оглянутися, як уже готовий новий кваліфікований робітник, і його можна класти на засолювання в цеху. Поле його діяльності обмежене до самого кінця. Мало хто з жінок з’їдає сніданок, поданий господинею, сидячи напроти чоловіка в сонячних окулярах понад густо підведених очей. Вони зайняли тільки одне місце. Вночі їх ганяли як коней небесних, на яких діти вчаться їздити верхи. І вони ще міцніше сидять у сідлі! Цей чоловік дозволяє собі занадто багато, майже як наш президент, і таким самим важким тягарем він лежить на наших плечах, на нас, мандрівниках, які наважуються зірвати пальто із плічок і вшити. Він каже, що Моцарт — прекрасний композитор, він і сам любить грати, хіба що по-малому, якщо порівнювати з його форматом. Там залишається ще небагато місця для хобі. На Зальцбурзькому фестивалі він може пройти тривале випробування. Батько ладнає сам із собою. Бадьоро розгойдуючись, він простромлює сфінктер своєї дружини, яка стримує крик, що рветься із прив’язі, бо ж вона, зрештою, більше не відв’язана. Відомо ж: без труда нема плода.