Эльфрида Елинек – Хіть (страница 24)

Напевне ця жінка за першої ж нагоди вислизне з домівки, щоб знову за допомогою перукаря помолодшати для зустрічі з Міхаелем. Так, відповідальність лежить на ній, щоб вона могла постати перед ним як ласий шматочок, ми наодинці, яскраве сонце! Батьки, сповнені любові, із шумом б’ються над своїм сином, який пріє над своєю іграшкою, як його батько пріє в лоні матері, де грає поодинці. Дитину треба терміново відрядити. Колись тут росла соковита трава, та наразі залізні пута охоплюють серце. Нікому не дано спокійно залишатися на своїй стежці й спостерігати за подіями. Усі вони змушені битися зі своїм нещастям або вивергати із себе творчий струмінь, щоб їх відразу помітили й полюбили. Дитину зусібіч розпитують про її високу додану вартість у порівнянні з дітьми бідних селян. Мати мало не стомилася, вона ледь не вихлюпує материнське молоко із грудей, боячись, що в дитини, схоже, немає безсмертної душі, бо вона не доставляє матері втіхи. Син знову хоче негайно податися на гірські схили, туди, куди всіх хоч-не-хоч тягнуть підйомники. Аби тільки лижники не переоцінили своїх можливостей, коли спускаються в долину! Мати жадібно цілує дитину, яка від неї виривається. Батько любісінько водить ногою по килиму, збираючи його в бганки. Скоріше 6 знову залишитися з дружиною наодинці, щоб розмахувати голоблею (своїм дрючком)! Коли дитина на щось відволікається, батько суне вкриті пушком пальці в найзаповітнішу материнську місцинку, у прогалину, що приваблює його так сильно, що він купує дружині дорогий одяг, аби прикрити це місце. Він тайкома нюхає свою руку, таку ж щасливу, як і він сам. Таку ж різку, як яскраве світло. Мати тим часом і далі любить дитину, чимраз далі й далі, любить за струмковою водою. Вона прив’язує її до себе іграшками, брязкальцями й іншим мотлохом, як це роблять закохані. Батько у доброму гуморі гатить кулаком по столі. Він сьогодні вже покористувався дружиною, так чому б і дитині не скористатися сьогодні любов’ю матері? Але не треба перебирати міри! Син має навчитися скромності, коли він за скромну плату дає покататися на своїх гарних нових лижах скромним за потребами, щоб потім у кондитерській набити собі рот усякими смачними сюрпризами. Син розгорнув жваву торгівлю своїми спортивними снарядами, щоб щастя торкнулося й найтупіших. (Вони думають, що катання на роликових ковзанах допоможе їм у пошуку вільного місця в системі, над якою височіють Альпи.) Ці діти тільки й розуміють, що потрібно платити, якщо хочеш потримати на горбі спортивні лижі. Чоловік і його божественна жінка відчувають, що одне одного розбудили. Їхні погляди приживлено один до одного великими стібками.

Батько, що цигикає на скрипці, неодмінно проспівав би дифірамби підприємницькій жилці сина. Беріть із нього приклад, ви, хто розпоряджається снігом тутешньої громади, з якої ви ще й грошей вимагаєте за використання сніжинок, цієї білястої спортивної білизни! Усе й далі лежатиме на затишних ріллях, де ви, один із незліченних рабів спорту, ще годину тому зносили тягар свого життя, одягнений у строкатий комбінезон, у якому ви вирушаєте куди завгодно, хоч на гірськолижні змагання, хоч на дискотеку. Все єдине, і ви — єдиний і перший. Однак раніше вас мають підняти нагору, ближче до Бога, де час має вищу курсову вартість аніж час вашого спуску, зупинений вашою дорогою підбічницею, що супроводжувала вас пішки. Ви раптом стаєте на дружню ногу з життям, стоячи перед сніжною прірвою й притискаючи спортивний інвентар до свого тіла, що його теж можна прати. Бідняки — ті не можуть удержати води, що замерзає під ними, їм не залишається нічого іншого, крім як обережно перебиратися через неї на тлі найвищих гір, з яких до них не прийде поштиво жодна допомога. Купа всілякого народу, що вивалила зі своїх контор, красиво вбрана, заглядає з радощів у маленькі ресторанчики й ковзає вниз, пригнувшись до лиж, немов схилившись над коханою людиною, втім, ці людці просто ковзають униз. І там, унизу, вони зливаються в одне роз’єднане ціле з тими, хто в лихі часи пустився берега й прийняв на себе удари долі, й беруть участь у відомій телепередачі, у телепосилці життя, де панує справжній народний гумор, наприклад, у «Музичному кіоску». Місцеві бідняки теж придивляються до того, що діється, однак нічого до пуття не розберуть. Адже вони не відають, яким це чином сузір’я зірок із телеекрана підносяться перед ними вгорі. Погода овіює їх зусібіч.

Прислуга подає матері каву. А мати тим часом давно вже приховала непочату пляшку в платтяній шафі. Було б краще, якби дитяча група сьогодні не приходила здіймати галас. Ні, діти прийдуть аж завтра, щоб репетирувати пісеньки, штовханину й верескотню для майбутнього свята пожежних. У незайняті роботою дні все так чудово зливається на диску програвача в божественні «Страсті за Матвієм» або в яку-небудь іншу мелодію, здатну витримати випробування нашим слухом. Жінка з відразою дивиться на свої руки, так наче вони їй геть чужі. Слова її стають дибки, мов чоловічий прутень там, попереду, де дзенькають ланцюги й де все із шумом летить униз. Вихідного дня її наздогнало почуття в тих краях, де природа блищала білизною: чи тільки природа тому причиною? Ми всі хочемо бачити себе гарними, щоб познайомитися з людиною й залишатися незмінними в її уяві, тільки для неї однієї. Чи думає про неї той парубок, який перетнув її туди й назад за які-небудь півгодини? Він наступив на горбок, що його вона відділила для нього, і це варте того, щоб бути чимсь особливим. Жінка піде й перевірить, як це, жити для іншої людини, немов богиня. Можливо, і ми підемо до перукаря й глянемо потім на бідних інвалідів праці в різдвяних трудових яслах? Проходячи мимо, директор запускає руку в її декольте, з якого визирає найістотніше з того, що дає змогу дружині мати добрий вигляд. Приваблива картинка. Жінці не зійти з його рейок, їй треба обдивитись, облизати й запхати в себе його плоть. Не можна допустити, щоб її повів той, хто звідси ушився. Тьмяно блищить ландшафт, однак ті, хто може бачити, не бачать нічого, бо їхні бідні тіні зіштовхуються з тінями бадьорих спортсменів, які тиснуться до своїх власних тіл, аби бути в’юнкішими в потоці вітру. Боюся, що деінде все не так гостинно, всі не такі раді, як тут, адже там життя не проходить і не виходить веселощами, немов нестримний потік туристів. Холодний вогонь б’ється на брудних кухнях в очах чоловіків, які о п’ятій ранку вирушають на роботу. Огидної дешевої ковбаси в шлунку вони вже й не відчувають. Їхні дружини голосно вмикаються в реальність і вимагають, щоб робота теж узяла їх у приймачки (дехто з них вирушає в «Дитяче містечко» у віденському районі Габерсдорф, хатинки там зовсім маленькі, іграшкові. І дитина навчається гинути, пригинаючись нижче). Всі вони хочуть додатково заробляти, щоб потім, на вакаціях, мчати вниз, немов фурії, крутими гірськолижними схилами. А потім уся ця свіжість, яку вони так старанно втирали собі в шкіру, знову доходить кінця. Однак у свинцевих камерах паперової фабрики їм нема чого шукати, ба більше — папір слід помережити цифрами. Директор умовився із союзом сильних світу цього звільняти спочатку жінок, аби щонайменше чоловіків можна було розвантажити від роботи. І щоб у чоловіків був хтось, на кому вони могли б розважити душу, якщо раптом об’явиться начальство. Картинка супер.

Робітники без усяких перешкод видивляються один на одного у фабричній їдальні. На світлі вони співають, немов птахи, щоб зробити своє життя досконалим і потішити директора. Де тут прихований зміст? У їхніх чуттєвих дружинах, у яких повністю розкрилося життя?

Директорові потрібна його власна дружина, адже відомо — кожному своє, хіба не так? Уже з’явилося денне світло, і продавці повідчиняли свої крамниці, тоді як деякі й далі ховаються. Чоловік дивиться на свою дружину, яка нервово веде бойові дії за право на візит до перукаря, дивиться на неї з того боку, з якого він тільки-но помітив, що її перса трохи вляглися. У його пам’яті вони ще живі й рухливі, так наче він сам по-дитячому їх зліпив і надав їм форми. У кожному разі, Господь Небесний, там, куди тепер утрапив мій шип, знову доведеться м’яти й товкти цю жінку. І вона належить йому, належить тільки йому, і рясними плодами нас щораз обдаровує земля. Дитина після школи злітатиме вниз із гори, що здіймається просто в небо, спускатиметься швидше, ніж ви зведете подих, і сьогодні дитина, що успадкувала себе від батька, переїде вас під час спуску, принаймні вона легко обжене вас у будь-який час. Батьки панькають це маленьке створення, що приліпилося до матері й уважає, що так буде завжди. Однак жінка хоче замовити собі молодість у новій крамниці, тим-то в неї нова зачіска. Щоб показати себе і щоб вона могла пройти мимо, пройтися перед будинком людини, що вчора розбудила в ній тваринні почуття, розбудила у тому загінці, куди тварини взимку приходять по корм. Хіба їй не наверталися на очі інші парубки, що юрбляться в кафе? Байдуже, залишаться вони чи підуть, вони однаково гарні, перш ніж і вони покинуть наш світ. Вони переймаються собою, бо їм треба багато всього зробити, перш ніж вони подадуться на вихідні кататися на лижах і кричати на все горло гуртом зі своїми подружками, перед якими стоїш голіруч і диву даєшся, як і звідки виник цей багатобарвний друк на гладких сторінках життя і як він здатен справляти таке глибоке враження. Видівки м’якіше ставляться до місцевості, на них зображеної, ніж час, як мені здається, держиться з жінкою. Околишня природа тихо-мирно німує у свій вихідний день на маленькій листівочці, що її ви купуєте в кіоску й списуєте від верху до низу, однак час заходить надто далеко! Він уривається, немов буря, в давно стерті риси жінки. О ні — вона злякано закриває своє обличчя перед яскравим відображенням у люстрі: варто попрацювати на ширшому оперативному просторі, а не тільки в сфері зачіски, по-різному розпатланої в різний час дня. Треба постаратися й приготувати щось новеньке, таку розвагу для маленької нічної серенади. Її фігура виламується з рами дзеркала, забігає далеко вперед, як і її думки. Вона добре знає свій будинок, там її чекає гірськолижник, обвішаний цінниками. Ми всі чекаємо, що в нашій калитці знову щось заведеться, у тому грошовому конверті почуттів, де бродять самі хмари. Так, клімат там дуже хмарний. Варто подумати про те, як нам себе прикрасити, щоб вирости й діставати собі бодай до щолопка.[¹ Вершина, верх гори (діал.).]