Эльфрида Елинек – Хіть (страница 19)

З годівниці падає сіно й трохи зігріває її. Майстер упорався зі справою, жіноча рана набрякла. Міхаель смикає свій інструмент — дає зрозуміти, що поклав знову повернутися у своє очищене тіло. Для цієї жінки він уже став подіумом, з висоти якого вона говоритиме про своє бажання й про його жаданий торс. У такий-от спосіб він стане центром в уцяцькованій кімнаті, хоча його й не сфотографували в нижній білизні й не помістили в рамочку. Парубок створив усю цю пишноту, впорався з нею, з білою тріпотливою горою плоті, що простирається перед ним, якій він, немов тепле вечірнє сонечко, розмалював обличчя рум’янцем. Він узяв цю жінку в оренду і, як на неї, може будь-якої миті, коли захоче, залізти їй під сукню в найпотаємніші зморшки.

Ґерті вкриває Міхаеля пухнастими, теплими, як вовна, поцілунками. Незабаром вона повернеться у свою домівку і до свого самця, у якого теж є свої цноти. Нас постійно тягне роз’ятрювати старі рани й зривати подарункову обгортку, під якою ми замаскували щось давно знайоме, уявляючи, ніби там ховається щось нове. І наше чимраз нижче сузір’я нічого нас не вчить.

9

Жінка, що здійснила втечу, знову вертає додому, супроводжувана чужим автомобілем. Її повертають у домашнє кіно. У домашній комфорт біля плити, який коле іншим очі. На підборідді в неї запеклася нитка слини, ось перше, що зауважує чоловік. Парубок тривожиться за неї, бо він ненадовго заглянув у її найдальшу далечінь і вологими руками торкнувся її обличчя. Щоправда, зараз не той час, щоб лежати на сонці й голосно виставляти напоказ своє тіло. Зненацька знову сипле сніг. Чи потелефонував пан директор у свою страхову компанію, щоб його дружина не поміняла чоловіка на якого-небудь молодшого бембика? За старих часів він частенько приїздив додому прямо з борделя, де проводив час у напруженій млості, де його мили, стригли й укладали. Так, у борделі райцентру він надійно пристроював важкий човен свого члена. Та все це в минулому. Сьогодні йому доводиться розважати тільки власну дружину, розважати своїми іклами, торбочкою з яєчками і гепою, адже саме ці предмети беруть участь у домашній грі, коли їхнє дитя не спить. Цей чоловік неповороткий, і то коли він кидає в дзеркало відбиток своєї нової краватки. Він вибухає в юрбі своїх підлеглих, немов голосний крик, і вони прикидаються недоумками, тим-то і плетуться завжди у хвості.

Коли ми вертаємося, будинок уже щільно загорнуто в нічну тишу. Лише в одній кімнаті горить неспокійне світло, аби потішити найдорожче дитятко. Дитину від уроків тягне у ліжко. У кімнаті дитини директор наважується вилити жовч. Йому тут незатишно, його дратує шум води в зливі. Він мало не вибухнув від власних соків, коли знову знайшов удома порожню пляшку з-під білого вина найдешевшого сорту. Чи не краще їй пити мінералку й виявляти до дитини любов і турботу? Він заборонив їй поприземний політ пияцтва, однак вона, як і раніше, жваво накачує себе вином. Невже свійська тварина дозволила обслужити себе комусь іншому, крім свого домашнього буйвола? Він опускає свої губи на дитину так тихо, що не може витягнути із сина ні слова. Дитина спить. Дитина легко здатна пояснити, нащо директор живе на цьому світі. Дитина з відкритим ротом спочиває в тиші своєї спальні, кімната набагато більша, ніж дітям бідних селян узагалі доводилося бачити, коли вони хворіють. У якої дитини в цій країні є кімната, де б уміщувалося все її тіло? І де вона може розглядати плюшевих ведмедиків, світлини спортсменів і поп-зірок? Дитину під приводом батьківських сексуальних криків поклали в тихе місце. Однак хлопчині вистачає тямки, щоб припасти до замкової щілини й підмугикувати самому, коли там щосили орудує батьківський ціпок, аж ширінька в дитяти мокріє. Виють вони щосили.

Син, прозрівши, виринає із найтемніших кутків, позаяк його батьки без упину розвивають і зміцнюють свої тіла: вони ще вірять у фізичну працю! Християнське суспільство, що їх одного разу з’єднало, видало їм своє благословення на задоволення подібного роду. Батькові дозволено нескінченно споживати матір, залізати в її дірки під покривами приниження, поки вона врешті не боятиметься за свої таємниці.

Ті, хто далеко від нас, лежать у своїх постелях, незатребувані, щоб до завтра гарненько виспатися. Вони занадто стомилися, щоб страшний Бог покликав їх на високості часу до найкоханіших істот, які помирають надто рано. Завтра вони квапливо проковтнуть сніданок і сядуть в автобус, аби вирушити у своїх дрібних справах, а їхні найдрібніші справи, їхні діти, сидітимуть поруч, адже ходять до школи. Директор паперової фабрики крокує до краю величезного помосту для хору. А ті працівники, що очікують пенсії від фірми, мужньо стоять за його спиною. Підвладні йому ще не стали тваринами, однак живуть уже як скоти. Так говорить їхній начальник своїй дружині. Їх не допікають до живого дружини-товстухи, і в них не горить те, що ми, добродії, звемо жаром почуття. Хіба може хтось припустити, що після святої меси директор стягає зі своєї дружини трусики й занурює в неї спочатку один, а потім два пальці, перевіряючи, чи дійшла їй вода до горлечка. Цікаво, що відбувається у глибині в інших жінок? І чи не хочеться їм теж пригорнутися до хазяїна?

Зараз у цій римсько-католицькій країні ще трошечки поплачуться Богові, аби усі побачили, що ми змиваємо кров безвинності зі своїх пальців, кров, яку Бог, нап’явшись як слід, перетворив на самого себе: чоловік і дружина, вірно сказано, — Його творіння. У листах читачів до редакції газет вони вірні одне одному, оскільки включені в церковну архітектуру, що завше стримить угору. Нам нема чого закинути Папі, він належить Діві Марії. Як інакше він би дізнався, яка скромна й одночасно яка спрагла до душ ця жінка? Наприклад, вона часто, стоячи на колінах, витягає губи, щоби втягти в себе член директора. Не вдавайте, ніби ви жодного разу не бачили нічого подібного у вашому таємному кінотеатрі! Точно так само, як ви, ходив по околицях Ісус, цей вічний комівояжер Австрії і її повноважних представників, і поглядав навколо, чи не потрібно, бува, дещо покращити, чи не треба часом кого покарати або піймати на чомусь. І при цьому він зустрічається з вами, і він любить вас, ближніх, як себе самого. А ви? Любите тільки гроші, які є в інших? Атож, зовні ви схожі на нього, бо пишете листи в газету й лаєте тих, у кого немає Бога, а якби навіть він у них був, вони не можуть вступити з ним у зв’язок!

Усе це належить нам!

Жінка не жаліє своїх голосових щілин, коли машина зі скреготом зупиняється. Вона волає щосили, немов її добре змазали, позаяк вино ще діє й ніжно гладить її зсередини. Вона голосить і голосить, поки ніч не розповзається вгору й ушир і в деяких вікнах не спалахують вогні. Її будинок теж виповнився світлом, і важкий чоловік, що керує фірмою, розряджається у своє звучне тіло, можливо, від хвилювання із приводу того, що вже вважав назавжди загубленим. Він стоїть перед теплим барлогом, у якому усі прилади й начиння здатні виконувати будь-які фокуси навіть на примху дитячих пальчиків. «Ґерті, це ти?» — запитує він, стаючи понад свій вузький обрій. Хто з нині живих захоче що-небудь втратити? Незабаром він, дякувати Богові, знову намацає епіцентр між її ніг, перевіряючи, чи годівниця висить досить високо, щоб до неї не добрався ніхто інший. Щоправда, тепер у ній повно крихт. Його вірний інструмент попрацює там, у рідному містечку, що дісталося йому після одруження, там, куди не ступала чужа нога. Вже краще йому вірити в це. Він не квапиться, коли йдеться про вибір між декількома богами (спорт і політика), але дуже швидкий, коли передніми копитами ступає на сцену, де все стосується його самого й чину його. Парубок не спускає очей і чемно вітається. З машини жінку разом з її халатом витягають боком, і вона явно не виявляє бажання злягтися знову. Вона переверталася то на спину, то на живіт і погребла під собою хлопчиська-бешкетника, молоде тіло, що наразі знічев’я снує думки про їжу. Коли чоловік привітає її на порозі, вона вже знає, що зараз він щонайменше присмокчеться до її вух. Незабаром він почуватиметься добре, тому що володіє не тільки жінкою, але й мистецтвом, цим грізним мисливцем, який полює в нас і в стереоколонках. Директор уже нашіптує на вушко дружині масні непристойності про те, що з нею незабаром з її згоди станеться. Як чудово, жінка знову вдома, дитині потрібна мати. Вона демонструє йому чимало важливих речей, які йому й без того добре відомі з телевізійних передач.

Бог як природа виявляє себе в голосах, які долинають іззовні. Там живуть службовці, вони розводять руками, однак ніщо не падає в їхні простягнені долоні. У їжі, що вони їдять, розкриваються рани, завдані тварині за життя. Вони поїдають і те, що випекли самі, грудкувате, подібне до їхніх тіл, їхнього неприємного сміху. Безформне, як їхнє кодло, як їхня люта спадщина, що тягнеться слідом за ними, як слиз по лицю. Їхні діти! Їхні довгі каравани (на Голгофі життя) нервують людей своїм захопленням, тим, що вони, так само як і телебачення, називають спортом. Іноді невелика частина людства розламується на кавалки, ви хіба ніколи цього не зауважували, коли сиділи в громадському транспорті поруч із ким-небудь, з екологічно чистим продуктом природи, бо ж у вас, як і в нього, немає грошей на авто? Коли так, то крім вас цього більше ніхто не помітив. Деякі з їхніх нащадків, зроблених ними вночі, не придатні навіть для роботи на фабриці. Вони — дихання, просочене парами перегару. Здається, їх не обходять навіть власні важкі недуги. Ви побачите на екрані щиру згоду, як у пана директора, що живе в із дружиною й дитиною в домашньому теплі й затишку, побачите, як тіні їхніх тіл накладаються одна на одну, затемнюючи полудень, поки іншим доводиться махлювати. Це й багато чого іншого ви побачите на екрані, створеному вашою бідною цікавістю (адже ви хочете бачити самих себе, хіба що в зовсім іншій ролі й, по змозі, не в картонному обличчі!). Люди в селі бачать, як директор ходить колами під скляним ковпаком свого бажання, і зауважують, що там є місце щонайменше ще для однієї людини, і цю кандидатуру він вибрав собі сам. Усі працюють на його фабриці. Ця худобина дістається на електричках, затиснута в незручних купе, де всі жують свою ковбасу й чекають гіршого (що держава засуне їх іще далі в тінь). Ніч повільно опустилася й заповнила нас. Що ж, тоді спімо.