Эльфрида Елинек – Хіть (страница 14)

Жінка так утомилася, що готова звалитися всією своєю, ще цілком стерпною, фігурою, що її чоловік ховає від чужих очей. На ній зупинилися очі світу, нехай вона й зробила один тільки крок. Вона похована серед своїх володінь, які високо здіймаються від одного обрію до іншого й піняться від спеціальних засобів. Потім з’являються старанні сільські жителі зі своїми сміливими собаками й під нескінченні розмови про її справи й наміри відкопують її з-під лавини. Ніхто з них не знає, який вона має вигляд, але те, що вона на собі носить, звучить як похвальна пісня, що її громада слухає по неділях у церкві! Тисяча маленьких голосів і вогників, які з трепетом тягнуться до неба з похмурої майстерні, де газети препарують людей і ліплять із їхньої глини горщики. Директор дбає про повний кошик із покупками, і він як той пес, що гордий на своїм смітті. Жінки в селі служать лише гарніром до чоловічого м’яса. Ні-ні, я вам не заздрю. А чоловіки, немов гнила солома, падають на комп’ютерні роздруківки, де розписана їхня доля разом з понаднормовими, на які вона приречена, щоб радісно доторкнутися до кращих струн життя. Часу пожартувати й пограти після роботи з дітьми в них не буває. Газети крутяться, мов флюгер на вітрі, а службовці паперової фабрики в хоровій пісні дають волю своїм почуттям. У школі вони ще були нівроку, хоча я точно не знаю. Їм доводиться все це забути, коли вони стають учнями на виробництві й у торгівлі або робляться чорними дірами в щільній тканині спортивних змагань. Для них улаштовуються всесвітні ігри молоді, але коли вони про це дізнаються, уже запізно, і вони, як і раніше, скочуються вниз по м’якому схилу перед своїм будинком, який веде їх не інакше як до вкритої кіркою льоду дороги в найближчу тютюново-газетну крамницю, у якій вони дізнаються, хто переміг цього разу. Все це вони бачать по телевізору. Вони теж хочуть, щоб їх приготували так само вишукано. Спорт для них — якась святиня, до якої вони можуть дотягтися зі зв’язаними руками. Спорт схожий на вагон-ресторан у потязі: без нього можна обійтися, але він з’єднує марне з неприємним. І по ньому можна куди-небудь пройти.

Дружині директора варто залишити темряву й сісти в машину, щоб не застудитись. Їй не варто пручатись, але не варто й усамітнюватись, як це люблять робити жінки, коли спочатку ставлять перед своєю родиною на стіл їжу, а потім отруюють її скаргами. Чоловік цілий день живе, бачачи перед собою її прекрасний образ, а вона ввечері нудить і ниє. Зі своїх лож перед телевізором, на бруствері яких квіти й листи утворюють колючу загорожу, вони розглядають тугі луки, що їх натягують інші, й безсило послабляють своє власне бажання. Жінки вдягають святковий одяг, готують їжу на три дні, ідуть із дому й кидаються в річку або у водоймище, адже відомо: як постелеш, так і поспиш.

Студент зауважує, що в жінки на ногах — капці. Допомагати людям — його покликання. Жінка стоїть на снігу у взутті з тоненькою, як папір, підошвою, вона з тих підкаблучниць, які проводять своє життя, поїдаючи недоїдки, яких позбулися їхні родини. Вона сьорбає з пласкої пляшки, що він прикладає до її губ. І вона, і сільські жінки, і всі ми стоїмо, звернувши обличчя, з яких тече піт, у бік кухонної плити, і відраховуємо кількість столових ложок, які самі собі роздаємо. Жінка про щось шепоче парубкові, вона потрапила за адресою, бо і йому не раз траплялося, п’яному як чіп, падати через дружній стіл на юридичній пиятиці. Він пильно дивиться їй в очі. Ще не встигли сколихнутися почуття, як вона опускає сонну голову йому на плече. Вищать колеса машини: вона рвонула геть. Звір прокидається, він зачув здобич, і парубок у пошуках якогось дрібняка готовий пошарити в обвислій оболонці цієї жінки. Його чекає щось інше, щось нове, непристойне, несподіване, і на цю подію можна буде накинути вульгарне пальтечко приятельської бесіди. Друзі-товариші вже давно вполювали свого першого недруга і накинули на плечі шкіри, колись вичищені турботливими матерями. Настав момент кинути на розтерзання власним бажанням, які нетерпляче стрибають на ланцюзі, щось цілком поживне, кавалок плоті, вирізаний з іншої людини. Настав час стати великим і сильним і бути в центрі, щоб великі риби в океані ділового життя кружляли навколо тебе. Так, природа сприймає це серйозно, і ми радісно накладаємо на неї пута, щоб домогтися від неї чого-небудь проти її волі. Даремне казяться стихії, ми вже сіли в авто!

7

Куди не глянь, усюди придавлені люди, немов потоки води, падають униз по щаблях і оздоблених ґаночках у невідомість і в безодню байдужності своїх володарів. Одягнені в боязкі шкіри, вони не вибираються за межі встановленої мети. Вранці радіо кричить не своїм голосом, що настав час прокидатись. І відразу ж із-під їхніх ніг тікає тепла земля любові, просочені її потом простирадла. І от вони крутяться навколо своїх жінок і каляють ретельно доглянуте добро. Час м’яко пропливає мимо. Люди повинні виправдати своє існування, перш ніж дотягнуть до пенсії. Перш ніж їх повністю оплатять і їм виплатять за все те, що вони, заплющивши очі, все життя вважали своїм по праву. Вважали тільки тому, що їм, гостям, дозволено було залишатися всередині, тоді як їхні дружини постійно ними користувалися і в такий спосіб зберегли їм життя. Тільки жінки бувають по-справжньому вдома. Чоловіки продираються нічної пори крізь нетрі і вистрибують на танцмайданчик. Паперова фабрика знову випльовує людей, відколи вони багато років давали ужиток. Але спочатку вони йдуть на верхній поверх і забирають свої трудові книжки.

Пані директорка, тиха білявка, живе серед них. Вона навіть не в змозі приготувати гарну печеню, як це роблять наші, щоб знову відчути радість життя. До неї підводять малюків, аби вона навчила їх тупотіти й ляскати. Поки не замовкне ця тривна музика, а над горами не рознесеться виття фабричної сирени. Рано-вранці батьки сонно скеровують свої струмочки в унітаз; фабричні учні прокидаються нагліше, в них уривається музика, тільки-но їх простромив дзенькотом будильник. Напівголі тіла виростають перед люстрами ванних кімнат з новою кахельною плиткою, на шиї блищать ланцюжки, півники голосно покрикують із ширіньок, і теплий струмок тече куди слід. Ранкова туалетна картинка, можливо, схожа на ваш відбиток. Ставтеся до нього так, як би ви хотіли, щоб інші ставилися до вас!

Перед дружиною директора припаркувався автомобіль. Звір визирає із самого себе й стрибає в ліс, де він знаходить тишу й спокій. Щоправда, влітку там, у лісі, погойдуються навантажені по самісіньку зав’язку плоти життя, що їх люди залишають на природі, щоб улегшитися. У машині тепло, небо здається набагато нижчим. Час хилиться до заходу, і виникає взаємна схильність. У лісі бродять козулі, яким узимку доводиться ще гірше, ніж нам. Жінка плачеться, устромившись у панель приладів, як у жилетку, і риється в бардачку в пошуках носової хустинки, щоб угамувати свій сум. Машина рушає з місця, сиплються нещадні питання. Жінка розкриває дверцята повільного автомобіля і кидається в ліс. Почуття переповнюють її, вона повинна вибити їх із себе, як це роблять наші потяги, якщо не замкнути їх як слід у підзорну трубу нашого тіла. Так сказано в книгах, у яких задешево можна довідатися про себе все, бо ж ти сам собі дорогий. Жінка махає руками в повітрі, немовби навколо неї кружляє мошкара або який-небудь інший рій, падає, перечепившись об корінь, роздряпує собі лице сніговою кіркою й зникає в темній плямі лісу. Ні, онде вона, біжить там, попереду! Спотикається об вигнуті чорні гілки. І незабаром вона самохіть вертається до своїх мотузок і нашийників, сідає в машину, без жодного спротиву дозволяє прип’ясти себе до сидіння. Вона виростає в собі самій і готова до своїх послуг. Вона чує, як її почуття наближаються, немов розкотистий грім, і мчать крізь полустанок її тіла, — чисто тобі залізничний експрес. Рух повітря, викликаний начальником станції, що змахує своїм тонким жезлом, майже збиває її з ніг. Вона дослухається до себе. Вона слухається тільки своїх команд. Для всіх цих чутливих істот шум силових струмів, який наповнює їх, править за небесне провидіння. Які дивні ці люди, у котрих досить часу, щоб дістати посвідчення льотчика для своїх почуттів, які пурхають туди й сюди без усякого автопілоту, і політати як слід у собі самому!

Ця жінка, що доскочила середини життя, частенько любить помріяти про те, що їй треба вибиратися з польотного коридору, призначеного іншим жінкам, які приліпилися до неї своїми роздутими стегнами й грудьми, вирватися, аби відправитися в ситіший край, де тобі старанно витруть сльози. Жінка ставить себе за ідола і, як туристка, що купує дешевий маршрут, із задоволенням вирушає до країни обережних пристрастей. Вона зустрічає себе всюди, — де захоче, й одночасно біжить від себе, бо ж деінде можлива чудесна зустріч із власним внутрішнім світом, там, де можна витати в хмарах і вливати в себе з милостивих келихів ще більшу порцію чуттєвості. Вона така сама летюча, як хімічна сполука, що у будь-який момент може звітритися.

Десь так стоїть справа з мистецтвом і з тим, як ми його сприймаємо: кожен відчуває щось своє, багато хто не відчуває нічого, а проте, ми єдині в тому, щоб видобути із себе своє послідуще враження й у недоперетравленому вигляді запропонувати іншому, щоб той його проковтнув. Ми рвемося зі своїх маленьких грубок, немов язики полум’я з охопленого пожежею помешкання. Ми квапимося за своїми потребами, наче до потяга, що ось-ось рушить. Світить сонце, а кімнати, у яких ми кипимо від життєвої спраги, натоплено над усяку міру. Все аж пашіє жаром й насичено духом, підігрітим язичками полум’я, і він підіймається над нами, щоб й інші його теж помітили. Рано чи пізно ми падаємо, бо ґрунт хитається під нашими ногами, ми закохуємося й пред’являємо своїм партнерам вимоги, одна божевільніша за іншу. Яке щастя — бешкетувати в горах, поки не втратиш своєї шапочки з балабончиком.