Эльфрида Елинек – Хіть (страница 13)

Жінка безглуздо гамселить кулаком по поруччях. Остання халупа залишилася далеко за спиною. Дитячий гамір явно свідчив про те, як прекрасно можна жити, якщо звикнути до даних умов. Жінці завжди доводиться йти іншими шляхами, широко розкривши очі. Її завжди щось вичавлювало назовні з тюбика житла. Вона вже не вперше йде з дому, а кілька разів її, очманілу, доправляли у поліцейський відділок. Там її дбайливо підтримували руки поліцейських чинів; із бідним людом, який засидівся в шинку, у відділку розмовляють по-іншому. Зараз Ґерті тихо ступає в оточенні стихій, які незабаром розкинуться під зірками. Син, що залишиться після неї, в’їздить на чужу лижню, голосно волаючи й відчуваючи зустрічний вітер, що сам і створює. Ті, хто і на холодне дмухає, намагаються не перетинати його лижні, однак мати, захоплена його волею, їздить на машині з однієї долини в іншу, аби що-небудь йому купити. Зараз вона немов уві сні. Вона зникла. Сільські жителі погладжують її зображення за шибками й намагаються навернутись їй на очі, щоб вона впустила добре слово в отвір їхньої скарбнички. Вона проводить із дітьми музично-ритмічні заняття за методикою Карла Орффа, від яких малеча, важко дихаючи, часто-густо намагається ухилятися. Ці курси забезпечують батькам місце на фабриці. Дітей залишають у заставу. Вони шумлять і гримлять своїми тріскачками, блок-флейтами, брязкальцями, а чого? Того, що їх, немов приваду в печері, прив’язала до кілочка рука доброго тата з його фабрикою (прихистком). Іноді до них заглядає директор і бере маленьких дівчаток на коліна, грає з ними, поправляє їм спіднички й лялькові сукенки, немов чохли на чайнику, ще не наважуючись побродити в їхніх водних глибинах. Але все вершиться за помахом його руки, діти бряжчать на своїх музичних інструментах, а з-під них, там, де відкриваються тіла, поволі, немов уві сні, виступає на узлісся страшний палець. Лише за годину діти вертаються під надійний захист своїх матерів. Пустіть дітей приходити до мене, щоб родина могла насолоджуватися вечерею в піднесеному настрої на залитій сонцем доріжці й під платівку з гарною класикою. І щойно діти заповнюють кімнату, учителька дістає відклад. Вона сидить собі тихенько у своєму купе, за вікнами якого начальник станції ворушить губами, поки не від’їде потяг.

Директор схвалює все, що робить його дружина, а вона терпить його примхливий м’ясистий відросток. Майже дивно, що так часто його культиватор тоне в її тихій борозні, якій він себе довіряє, і його вантаж ненастанно гепає на палубу її корабля. Іноді з її рукавів лякливо виростає гра на піаніно, але знову швидко відцвітає. Діти нічого не розуміють, вони відчувають тільки, що їх гладять по животу й по внутрішньому боці стегна. Ці немузикальні істоти не вчили іноземних мов. Вони з нудьгою дивляться за вікно, де могли б без перешкод спочити. Директор з’являється, щойно попрощавшись зі своїм божественним хором, у якому мордуються їхні батьки, і цей бог-громовержець тримає кінчиками пальців сунички, які виросли в них ще в холодних, твердих колисках.

Це страшенно дратує чоловіка, бісить так, що він ладен чавити пальцями мух, крихітна перевага, що є навіть у дітей і яку він двома пальцями витягує із плоті своєї дружини. Йому мало того, що жінка просто тут. Йому потрібно розтягтися в ній, задерти ноги, перекидатися, почуватись як удома. Йому хочеться сховатися в ній і трохи перепочити. Іноді, ще тремтячи від гудіння свого важкого інструмента, він майже зніяковіло вибачається перед цим ніжним звіром, на якому він не може поставити своє клеймо, хоча вже проковтнув і встиг знову виплюнути кожний міліметр її шкіри. Отож, далеко заходиш, якщо соромишся своїх солідних сімейних продуктів.

Трапляється так, що дехто разом зі своїми маленькими супутниками їде із села в село, хоча надворі вже майже ніч, і стереофонічні динаміки бемкають музикою по голові. Водій, гість своєї машини, пригальмовує поруч із жінкою. З-під коліс летять бризки. Груба щебінка на лісовій дорозі. Більшість чоловіків біографію власних автівок знає краще за автобіографію власних дружин. Що, у вас усе навпаки? Ви знаєте себе так само добре, як ту нескладну особистість, котра щодня обновляє вас від верху до низу? І, немов шкуродер, прибирає за вами використану Гуму? Що ж, тоді можете вважати себе щасливим!

Прошу всіх, хто поклав перебути ніч за пляшкою, встати й перейти на інший бік! Решту оповідання призначено тим, хто навіть саму ніч захоче випити до денця, до останньої краплі співчуття до іншої людини. Ніч, яка тільки-но доросла до того, щоб умістити в себе всі пляшки: молодь, яка вивільняється з пелюшок ілюстрованих журналів і голосно кричить. Тепер ця молодь може, нарешті, розбити скляну посудину, з якої сочиться шнапс і в якій вона зросла, наче груша в спирті; тильну сторону долоні позначать на вході на дискотеку, а обличчя — сталевим поруччям мосту. Такий шлях світу. Він рухається просто в нас. Безробітна молодь уникає шляху до свободи. Вона боязко мучить дрібну тварину, яку їй до снаги вхопити в тихих завулках. Її не беруть ні в ремонтні майстерні, ні в блискучі перукарські салони районного центру. І паперова фабрика вдає, ніби спить, аби заощадити на соціальних виплатах (з ними наплачешся), коли сільські хлопці, смиренно склавши крильця і втягнувши голови, стукають у її браму, бо й вони, як багато інших, хотіли б перемішувати паперову масу у величезному казані. Натомість їм доводиться зазирати в чарку. Свій кращий одяг вони носять і в будній день. У кого є вдома маленьке господарство, той перший вилітає з фабрики й дає раду вдома власній дружині. Здається, що він може харчуватися самим собою й збирати божественний урожай. Той, хто приватно займається забоєм тварин, не може віддаватися фабриці до останку, розтлумачує начальник відділу кадрів. Або одне, або інше. Діти хворіють. Батьки вішаються. Жодні гроші їх не виправдають.

Автомобіліст, який затишно влаштувався у своїй гостинній машині, проїздить повз цю жінку по промерзлій землі. Хай він і дуже молодий, однак уже скінчив курси справедливості й школу спритності. У нього навіть є батьки, про яких йому не треба дбати на твердому й сухому шляху, по якому треба пройти старшому службовцеві, щоб дістатися призначеного для нього місця на передвиборному плакаті Австрійської народної партії. Шлях цей так само далекий, як далекий наш шлях від дверей до батареї опалення й до газети, які роблять життя в цій державі таким затишним для всіх громадян із середнім рівнем доходів. Батьки його без особливих клопотів купили в цій місцевості дачний будинок, узявши будівельну позичку. У будинку відпочивають, займаються спортом і відпочивають до й після занять спортом. Парубок, навпаки, є членом вибраного студентського товариства, в якому шляхта розкриває бюргерам очі, а тоді знову їх замилює. Про те, чого цей хлопець зробити не в змозі, не варто згадувати у федеральному журналі віденської молоді. Зв’язки його не говорять переконливо самі за себе, але тихіше їдеш — і дільника й діло боїться. Малі світу цього безсердечно кидаються один на одного, а ось великі дають своїм смолоскипам світити, по руках і по головах інших вони деруться нагору, відкидаючи великі тіні, що підтверджують їхній прихід. А потім вони розслаблюють свої кишки, і крила їхні майорять на вітрі, що вони самі із себе роблять. Ніхто не бачить, як вони наближаються, але раптом вони опиняються в уряді й у парламенті. Бо й сільськогосподарські продукти мирно стоять на полицях, перш ніж, потрапивши у шлунок, починають виробляти отруту.

Жінка змушена зупинитися. Сніг сипав день і ніч. Гірське повітря завдає болю. Проміння, що пробивалося крізь дерева, зникло. Парубок гальмує так різко, що кілька книжок, які давно на нього косилися, валяться просто на нього. Вони летять йому під ноги. Жінка краєчком ока помічає за склом автомобіля голову, що вчора явно набралася доверху, як всі люди тут, позбавлені надії, у яких ґрунт хитається під ногами. Вони вже бачилися десь, але не зберегли про це спогадів. Студент називає то одне, то інше дороге ім’я, що його вона напевно знає. Вершини навколо блищать під сніжним покривом, який простягнувся до самих глибин, у яких у людській майстерні кується бажання придбати новий гірськолижний інвентар.

Директор чекає у своєму кабінеті — неприступний, немов податок, і не запрошує нас увійти, коли ми стукаємо у двері. Сільські хлопці приходять до нього, відпрасовані своїми батьками й пережовані свійською худобою, — вони наважуються ступнути в соціальний шар працівників промисловості з найнижчою заробітною платою. Вони ось-ось дізнаються про існування жінок і привітають їх голосним гавкотом, жінок, які лакують нігті у червоне в авті перед червоним світлофором. Вони — наші маленькі гості за накритим столом, їх запросили, аби вони вчасно зауважили, що даремно вдираються вони в соціальну облаштованість. Зі свого місця їм навіть як слід не розгледіти столу, щедро накритого соціальним тягарем; вони сидять, натягнувши на себе короткі шкіряні штани, і голосно кричать, виявивши за столом свого депутата, що збирається випити свіжий концентрат їхнього життєвого соку просто з банки. Сини землі, здається, створені для любові й для страждань. Однак за рік вони вже захоплюються тільки одним — божевільною їздою на мопеді або на старому «фольксваґені», так що волосся шмагає по голові. І річка поряд, яка жваво тече мимо, впускає їх, обіймає їх, нарешті, не ставлячи зайвих запитань.