Эльфрида Елинек – Хіть (страница 12)

Ущелини магазинних полиць тягнуться ген-ген до обрію. Юрба розсипається, останні бажання покупців, немов лямки просякнутих потом майок, сповзають із плечей, стомлених ранковими клопотами. Сестри, матері, дочки. А святе директорське посімейство знову, у вічному повторенні, вирушає у виправну колонію своєї статі, де можна скільки завгодно молити про порятунок. У їхню клітку й на їхні простягнені руки із клапанів і отворів виливається лише огидне теплувате вариво. Наша стать, так само як і вся природа, існує не без прагнення насолоджуватися своїм маленьким колом шанувальників. Нашу стать дружелюбно оточують шикарні вироби текстильної й косметичної промисловості. Так, і ще, статева приналежність, можливо, і є сама природа людини, я маю на увазі, що природа людини полягає в тому, щоб гнатися за статтю, поки вона, людина, побачена в цілому і в її межах, не набуде такої ж ваги, як і її стать. Ви переконаєтеся в цьому, пригадавши: людина — це те, що вона їсть. Поки, нарешті, робота не перетворить її на купу брудного ганчір’я, на розтопленого сніговика. Поки, нарешті, у неї, посмугованої до крові своїм походженням, не залишиться навіть останньої нори, в яку вона могла б заповзти. Так, такі люди, поки їх, нарешті, не допитають і не розкриють їм правду про самих себе… Послухайте мене — ці нікчемні люди щось важать й виказують гостинність один-єдиний день у житті — на своєму одруженні. Однак уже рік по тому вони геть-чисто прикуті до свого житла й до своїх автомашин. Їх беруть у заручники, якщо вони не в змозі більше сплачувати відсотки з кредиту. Вони купують на виплат навіть ліжка, у яких борсаються! Вони посміхаються обличчям чужинців, які ведуть їх до годівниць, щоб під їхнім диханням у сні коливалася пара соломинок, перш ніж їм вирушити далі. Ми ж щодня встаємо в найнеможливіший час. Ми чужі тут, і ми — далеко, ми дивимося на нашу вузьку вуличку, де наш любчик жадає й де його використовує хтось інший. Кажуть, у жінках завжди має палати вогонь. Однак це всього лише остигле попелище, на яке вже з ранку падає пообідня тінь, коли вони повзуть просто в лоно фабрики з розкритої пащі своїх ліжок, де їм довелося колисати розбурхану дитину. Ходіть-но додому, коли ви стомилися! Вам ніхто не заздрить, і ваша краса давно вже нікого не обеззброює. Навпаки, він даленіє від вас легкою ходою, заводить свій автомобіль і їде в той бік, де ще лежить роса, що в перших променях сонця спалахує яскравим блиском, — не те що ваше тьмяне волосся.

Фабрика. Як же розкидається вона своїм ненавченим матеріалом, який вливається в неї з невичерпних труб! Як вона заглушає будь-які стереоустановки безугавним шумом! Будинок цієї людини, тобто будинок директора на його ділянці, де вирішується доля сімейної пари, будинок цей дає нам можливість освіжитися, якщо ми обслуговуємо автомат з розливу кока-коли! Величезний намет зі світла й живих істот, у якому виробляють папір. Конкуренція жорстко тисне на всіх, хто зайнятий на фабриці, й обстругує їх до найтонших дощок. Концерн, якому належить фабрика, міститься на теренах сусідньої федеральної землі, він могутніший і розташований на повнокровнішій транспортній артерії, у якій фабричний люд може стекти кров’ю й вилити свої соки. Деревину подрібнюють до невпізнання й відправляють на целюлозну фабрику, а потім целюлозу відправляють на паперову фабрику, де все те, що було здрібнено до невпізнанності, проходить обробку, — принаймні так мені говорили, і я задоволений тим, що я, вільна людина, можу у полуденну спеку роздерти своєю луною притихлий ліс. Ціла армія безвідповідальних, як я, людей, що читають у нужнику газети, допомагають позбавити ліс дерев, щоб присісти потім в іншому місці й розгорнути їжу, упаковану в папір. А потім люди п’ють уночі і переживають. Здіймає крила розбрат, і пихата та сліпа юрба в глибини поринає.[¹ Цитата з драми Й. В. Ґете «Іфігенія в Тавриді».]

Фабрика присусідилася до лісу, однак їй давно потрібна інша місцевість, щоб знизити собівартість продукції. Плакати з райськими закликами на виїзді з міст приваблюють людей, і вони на всіх парах рухаються до фабрики по своїх іграшкових залізницях. Переводять стрілки, і пан директор теж перебуває в руці Божій, поглинаючи державні дотації. Несповідима політика власників, імена яких невідомі нікому. О п’ятій ранку люди, що подолали дорогою до фабрики сотню кілометрів, ловлять носом окунів біля світлофора й на останньому перехресті стають жертвою благословенного червоного світла, що грає з ними в жорстоку гру, бо ж вони забули зняти ногу з педалі газу, уявивши уві сні, що й досі танцюють на суботній вечірці, їм більше ніколи не побачити вишуканих рухів на телеекрані, перед яким вони, посопуючи й похропуючи, роками одержують свою жуйку.

Тим-то вони й змушують усіх своїх жінок голосно звучати, щоб принаймні до наступного дня зарплати не чути судових фанфар. Чутки й судові процеси в цьому містечку ніколи не затихають, і ті, кого банк кинув напризволяще, щебечуть у борознах і з’їдають останню крихту, а за спиною в кожного з них стоїть жінка, якій потрібні гроші на господарство, на нові підручники й на зошити для дітей. Усі вони залежать від директора, від великої дитини з добродушною вдачею, що, втім, може із тріском перемінитись, як різко міняє своє положення вітрило, і тоді ми всі опиняємося в одному човні й швидко перелітаємо через високий і крутий облавок, вивалюємося з того боку, на який нас в останню секунду кинуло, бо ми не вміємо інакше розпорядитися нашим тисячоголосим співом сирен. І в гніві нашому не уникнути нам забуття, і росте в нас нарив, і ми ростемо й плодимося як бур’яниста трава.

6

Жінка, у сум’ятті не здатна знайти запасний вихід зі своїх спогадів, бреде вздовж паркану поряд зі старим сараєм місцевої добровільної пожежної команди. Жінка сьогодні без повідця. Недомитий посуд викинуто з її голови. Вона більше не чує звичного побризкування дзвіночків на своїй збруї. Вона, немов язики полум’я, безмовно облизує саму себе. Жінка залишає жваве товариство свого запатентованого й надійного чоловіка, з яким можна хоч коней красти, і він, як і раніше, росте, бездумно топчучи язики полум’я, що вибиваються з його геніталій. Позаду вона залишає й товариство своєї дитини, запатентованої вчителем музики, залишає товариство, де обоє вони можуть звучати й ридати ридма. Попереду один лише холодний рвучкий вітер з гір; місцевість навколо поцяткована вузькими стежинками, що ведуть у ліс. Опускаються сутінки. Домогосподарки, замкнені у своїх клітках, спливають кров’ю, що сочиться з мозку та з прекрасної статі, до якої вони належать. Їм доводиться доглядати те, що вони обробили, підтримувати життя своїми руками, і без того надміру переобтяженими сподіваннями.

Жінка рухається у бік крижаного каналу, що прорізає долину. Вона плететься по замерзлих вибоїнах. У відчинених дверях хлівів вона раз у раз бачить тварин, потім — знову нічого прикметного. Вона бачить тварин із хвоста, бачить їхні пульсуючі кратери. Селянин аж ніяк не квапиться зчистити залишки лайна із задніх ніг тварин. У величезних хлівах і стайнях у заможнішій місцевості корів карано за несвоєчасні випорожнення ударом електричного струму через спеціальний нашийник, так званий «коров’ячий тренер». Поруч із хатинами жалюгідні стоси дров, які горнуться до стін. Найменше, що можна сказати про людину й про її худобину: і ту, й інших укриває м’який сніг. Як і раніше, тягнуться до світла рідкі кущики рослин, стирчить жорстка трава. Вкриті кригою гілки плещуться у воді. Прибитися б до берега допіру тут, де обривається навіть луна, до берега, роздавленій льодом! У природі нас вабить велич, щось менше, ніж вона, не збудило б нашого інтересу й не підігнало б тягу до самозамилування настільки, що ми купили б собі сукню в народному стилі або мисливський костюм. Як авто до далеких країв, так і ми, немов сузір’я, наближаємося до безмежності цього ландшафту. Нам просто не до снаги лишитися вдома. Заїзд стелиться нам під ноги, щоб кроки наші знайшли в ньому опору й щоб природа знала свої межі: тут загін для боязких козуль, а там — туристична стежина у лісі. I ось навколо знову знайомі місця. Скелі не скидають нас геть униз, киплячи гнівом, навпаки, ми дивимося на берег, засипаний порожніми молочними пляшками й бляшанками, і спізнаємо межі, що їх кладе природа нашому споживацькому ставленню. По весні все спливе на поверхню. Сонце блідою плямою дивиться з небес, а на землі збереглось обмаль видів. Повітря дуже сухе. Жінка йде — подих застигає в неї на губах, і вона прикриває рота коміром рожевого нейлонового халата. У принципі, життя відкрите для будь-кого, для кожного.

Вітер вичавлює з неї вигук. Мимовільний, не такий уже й дикий крик рветься з легенів. Німий звук, настільки ж безпомічний, як і інструмент її дитини, з якого випилюють звуки, — втім, дитина вже як слід навикла. Вона не може постояти за дитину перед батьком, адже, зрештою, саме батько замовляє для сина всілякі забавки, приміром, музику й туристичні поїздки. Усе це тепер залишилося позаду. Її син, мабуть, рветься у долину, назустріч сутінкам, немов упалий на спину пластмасовий хрущ у пластмасовій тарілці своїх санок, у якій його подають до стола просто з жару. Незабаром усі зберуться вдома й візьмуться за їжу, ще відчуваючи під серцем страхи дня, які вони самі з криком скинули просто на дощатий поміст. Зрештою, залишки посліду ще липнуть у дитини за вухами! Останнє кало. За те, що з’являються діти, а потім вони кудись ідуть, як невблаганний час, відповідальні жінки, які набивають їжею шлунки своїм маленьким подобам або подобам їхніх батьків і показують їм, звідки можна вилізти назовні. І батько своїм шпичаком жене синів геть, на гірськолижну трасу, де він може стати Паном тому, в кого нема ні правила, ні вітрила.