Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 80)

Ситуація була складною. Ніно образився, домовлятися з ним стало ще важче. Спершу здавалося, що він єдина жертва тих виборів, але згодом стало ясно, що вся партійна система почала розвалюватися, і він зійшов зі сцени, ми втратили з ним зв’язок. Виборці лютували проти старих партійців, проти нових та найновіших. Якщо раніше люди сахалися від анархістів, які хотіли знищити державу, то тепер їх вернуло від тих, хто вдавав, ніби віддано їй служить, а насправді гріб під себе й пожирав її, як розжирілі черви в яблуці. Чорна хвиля, спершу невидима й непомітна, прикрита світлими ідеями та гаслами боротьби за благо народу, тепер проявлялася дедалі яскравіше, охоплюючи всі куточки Італії. Не лише мій бідний район так і не зазнав суттєвих покращень. Не лише Неаполь втратив надію на світле майбутнє. Якось я зустрілася на сходах із Лілою, вона була в незвично доброму гуморі. Показала мені свіжий номер «Репуббліки». Там було фото професора Ґвідо Айроти. Фотограф зробив знімок у невдалу мить: професор дивився в камеру зляканими очима, я ледве його впізнала. У статті з численними припущеннями і непевними посиланнями ішлося про те, що вельмишановний літній професор, а також відомий політичний діяч, можливо, скоро отримає виклик до суду для свідчень у справі корупції.

39

Звичайно, Ґвідо Айрота так і не постав у залі суду, але впродовж багатьох днів і навіть тижнів у газетах описували купу корупційних схем і махінацій, у яких серед інших фігурувало і його ім’я. За тих обставин мене тішило, що П’єтро в Америці і що Деде з Ельзою також улаштували своє життя за океаном. А от про Аделе я турбувалася, тому вирішила, що треба їй хоча б зателефонувати. Але все ніяк не могла наважитися, думала: вона вирішить, що я знущаюся, і буде важко переконати її у щирості.

Замість цього зателефонувала Маріарозі, бо мені здалося, що з нею буде легше порозумітися. Як же я помилилася! Ми давно з нею не спілкувалися, і вона говорила зі мною холодно. Сказала саркастично: «Бач, яку ти кар’єру зробила, моя люба, куди не поглянь – скрізь ти. Неможливо розгорнути журнал чи газету, щоб не натрапити на твоє ім’я». Потім почала говорити про себе, чого ніколи раніше не робила. Перераховувала свої книжки, статті, розповідала про численні відрядження. Особливо мене вразило, що вона звільнилася з університету.

– Чому? – запитала я.

– Мені було бридко.

– А зараз?

– Що зараз?

– На що живеш?

– У мене ж багата родина.

Вона відразу пошкодувала, що так відповіла, знічено захихотіла. І врешті сама заговорила про батька. Сказала, що рано чи пізно так і мало статися. І згадала Франко. Пробурмотіла, що він одним із перших збагнув, що слід негайно вжити рішучих заходів, інакше політична верхівка загрузне в багні корупції і буде пізно щось робити. «А мій тато думав, що можна підладнати трішки тут, підправити дещо там – і все владнається, – гарячкувала вона, – але якщо нічого не змінювати, мимоволі доводиться вливатися до системи брехні. Або робиш як усі, або тебе викинуть геть!»

Я запитала:

– То Ґвідо причетний до корупції? Він теж брав хабарі?

Вона нервово засміялася:

– Так. Але він невинуватий. За все життя він не поклав до кишені жодної незаконної ліри.

Потім знову перейшла на мене, але говорила ледь не вороже. Повторювала: пишеш забагато, нічим уже не дивуєш. І хоч зателефонувала я, вона першою попрощалася й поклала слухавку.

Оте її суперечливе визнання провини батька виявилося, як не дивно, правильним. Увесь медійний гамір навколо Ґвідо потроху стих, і він повернувся до науки, хоча в його невинуватості все одно лишалася частка провини, як і в його провині ховалася частка невинуватості. Отже, я вирішила, що тепер можна телефонувати Аделе. Вона іронічно подякувала мені за турботу, виявила значно глибшу за мене обізнаність у справах Деде й Ельзи, знай примовляла: «Чого чекати від країни, де так швидко можуть очорнити добре ім’я людини? Правильно робить молодь, що їде за кордон!» Коли я запитала, чи можна мені привітатися з Ґвідо, відповіла, що перекаже йому мої вітання, бо він якраз відпочиває. На завершення вигукнула роздратовано: «Єдина його провина в тому, що дозволив оточити себе неосвіченими молодими йолопами без совісті й моральних принципів, ладними на все заради кар’єри!»

Того самого вечора на телебаченні показали фото «колишнього молодого депутата-соціаліста Джованні Сарраторе» з недоречно веселим виразом обличчя. Треба сказати, що він був уже й не таким молодим: йому виповнилося п’ятдесят. Його прізвище потрапило до списку обвинувачуваних у корупції службовців та політиків, що подовжувався з кожним днем.

40

Та новина особливо вразила Імму. За своє недовге життя вона бачила батька всього кілька разів, але все одно створила з нього ідола. Вихвалялася ним перед друзями, учителями, показувала всім фото в газеті, де вони з ним трималися за руки перед входом до будівлі парламенту. Якби в неї запитали, про якого чоловіка вона мріє, то вона відповіла б: про високого, темноволосого й вродливого. Коли вона збагнула, що батько опинився за ґратами, як пересічний житель нашого району, – а наш район вона вважала бридким місцем, і, підрісши, повсякчас повторювала, що боїться тут жити, а я могла лише погодитися, – вона втратила той крихкий внутрішній спокій, який останнім часом мені вдалося їй забезпечити. Вона схлипувала уві сні, прокидалася серед ночі й просилася до мене в ліжко.

Якось ми зустріли Марізу. Вона була неохайно вдягнена, замучена і ще більш неприязна, аніж зазвичай. Сказала мені, не зважаючи на Імму: «Так Ніно й треба, дістав по заслугах. Він тільки про себе думав, і ти це добре знаєш. Не захотів допомогти нікому з нас. Лише перед рідними і лишався самим собою – справжнім мерзотником!» Моя донька не стрималася, покинула мене серед дороги й побігла геть. Я швидко попрощалася з Марізою, нагнала Імму, спробувала її заспокоїти: «Не зважай, твій тато ніколи не ладнав із сестрою». Але відтоді я більше не критикувала Ніно в її присутності. Взагалі припинила критикувати його. Згадала, як зверталася до нього по допомогу для Пасквале та Енцо. Адже завжди треба мати знайомого ангела в райському саду влади, і Ніно, який ніколи не відрізнявся святістю, попри всі свої вади не відмовляв у підтримці. І ось тепер, коли святих скинули до пекла, я не знала, до кого мені звернутися, щоб дізнатися новини про нього. Непевна інформація доходила до мене хіба що з темного пекельного кола його численних адвокатів.

41

Треба сказати, що Ліла ні разу не виявила інтересу до долі Ніно. На новину про його проблеми з законом відреагувала як на дотепний жарт. Промовила з таким виглядом, ніби пригадала дуже важливу річ, яка все пояснювала: щоразу, коли йому були потрібні гроші, він позичав їх у Бруно Соккаво і ніколи не повертав, це точно. Потім буркнула, що могла уявити собі, що з ним сталося. Він усім усміхався, усім тиснув руки, почувався найкращим, хотів завжди показати, що здатний діяти на будь-якому рівні влади. І якщо й учинив щось погане, то тільки для того, щоб здаватися найрозумнішим і піднятися ще вище. От і все. І потім поводилася так, ніби Ніно не існувало. Наскільки сильно вона переймалася колись долею Пасквале й Енцо, настільки байдуже ставилася до негараздів колишнього депутата Сарраторе. Можливо, вона слідкувала за новинами про нього в газетах та по телебаченню, де Ніно показували часто – блідого, якось відразу посивілого, з поглядом ображеного хлопчика, що промовляв: присягаюся, то не я. Звичайно, вона ні разу не запитала, що мені про нього відомо, чи вдалося з ним побачитися, що на нього чекає, як сприйняли це його батьки, брати й сестри. Замість цього вона несподівано, без очевидних причин знову взялася піклуватися про Імму.

Свого сина Ріно вона покинула на мене – він, як те собача, прилип до нової хазяйки, а колишній більше і хвостиком не махав, – і натомість дуже прив’язалася до моєї доньки. А Імма, якій завжди не вистачало турботи й уваги, теж до неї пригорнулася. Я часто бачила, як вони про щось жваво говорили, ходили разом гуляти. Ліла повідомляла: покажу їй ботанічний сад, музей, Каподімонте.

Наприкінці нашого проживання в Неаполі Лілі вдалося передати Іммі любов до міста, до його історії, яка залишилася в ній назавжди. Імма казала мені зачудовано, що тітонька Ліна знає багато всього цікавого про Неаполь. І мене це тішило, адже Ліла, беручи її із собою вештатися містом, змогла відволікти її від тривоги за батька, від злості через образи однокласників, яких під’юджували батьки, через утрачену прихильність викладачів. Але не тільки тому. З розповідей Імми мені ставало ясно, що Ліла просиджувала годинами за комп’ютером, вивчаючи не якийсь пам’ятник, а Неаполь загалом. Грандіозний проєкт, про який вона ніколи не розповідала. Уже давно минули ті часи, коли вона залучала мене до своїх захоплень, і замість мене тепер була моя донька. Їй вона розповідала все, про що дізналася, водила подивитися на те, що її захоплювало або зацікавило.

42

Імма всмоктувала інформацію, як губка. Саме вона прочитала мені лекцію про площу Мартірі, яка так багато значила для нас з Лілою. Я взагалі про неї нічого не знала, а от Ліла вивчила її історію й розповіла Іммі. Якось вранці, коли ми ходили по крамницях й опинилися на площі, дочка почала про неї розповідати, додаючи трохи своїх фантазій та Лілиних. «Тут, мамо, у вісімнадцятому столітті нічого не було. Тільки дерева, селянські халупи та придорожні шинки вздовж шляху, що спускався до моря. І називалося те поселення Калата-Санта-Катеріна-а-К’яя, бо таку назву мала церква, що стояла на розі, – старовинна, але не дуже гарна. П’ятнадцятого травня 1848 року саме на цій площі поклали голови патріоти, які вимагали затвердити Конституцію і заснувати парламент. Фердинанд ІІ, король Обох Сицилій із династії Бурбонів, на знак настання миру наказав побудувати Дорогу Миру з площею, а в центрі площі встановити пам’ятну колону зі статуєю Богоматері на верхівці. Але після того, як Неаполь приєднався до Італійського королівства і Бурбонів вигнали, мер міста Джузеппе Колонна ді Стільяно попросив скульптора Енріко Альвіно переробити колону Богоматері Миру на пам’ятник на честь неаполітанців, які загинули в боротьбі за свободу рідного міста. Енріко Альвіно встановив біля підніжжя скульптури чотирьох левів, що символізують чотири важливі події Неаполітанської революції. Лев 1799 року смертельно поранений – на знак поразки повстання; лев 1820 року – пронизаний мечем, але з роззявленою пащею; лев у відчайдушному стрибку на честь героїв 1848 року – придушених, але нескорених; і, нарешті, – лев 1859 року, гордий і загрозливий месник. А на верхівці, мамочко, там, де була Богоматір, стоїть бронзова статуя прекрасної жінки – Вікторії. У лівій руці вона тримає меч, а у правій – вінок у пам’ять жителів міста, що віддали своє життя за свободу».