Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 79)
– А як же Ріно?
– Він – моє велике кохання.
Як я зрозуміла з її жартів та зітхань, вона чітко розмежовувала поняття кохання та захоплення, тож почуття до Ріно ніяк не заважали їй захопитися викладачем.
Оскільки в мене було своїх справ по горло, бо я тоді багато писала, виступала й подорожувала, довелося Іммі стати сердечною повіреною для сестри і Ріно. Моя менша донька поважала почуття обох, а тому вони їй охоче звірялися. Так я отримала надійне джерело інформації. Я дізналася від Імми, що Ельзі врешті вдалося спокусити викладача. А в Ріно згодом виникли підозри, що в їхніх стосунках щось не так. І Ельза покинула викладача, щоб не завдавати болю Ріно. Але вже через місяць не втрималася, і все почалося знову. Ріно майже рік страждав, аж поки врешті зі сльозами на очах не припер її до стінки й не запитав прямо, чи вона його досі кохає. А Ельза у відповідь крикнула, що кохає іншого. Ріно за це вліпив їй ляпаса, але не боляче,
Від Ліли я дізналася, що Ріно, коли Ельза ввечері не поверталася з ліцею, ходив до матері жалітися. Ліла навіть якось попросила поговорити з дочкою, запитати, що та збирається робити далі. Але говорила про це байдуже, без особливої турботи про долю сина та Ельзи. Ще й додала: але якщо маєш терміновіші справи, то нехай. Потім пробурмотіла: адже ми з тобою не народжені для того, щоб мати дітей. Я хотіла було заперечити, заявити, що вважаю себе хорошою матір’ю і роблю все можливе, щоб приділяти якомога більше часу та уваги Деде, Ельзі та Іммі. Але промовчала, бо розуміла, що вона не сердиться ні на мене, ні на мою дочку, а просто намагається придушити неприязнь до Ріно.
Усе змінилося, коли Ельза врешті покинула викладача й почала зустрічатися з однокурсником, з яким разом готувалася до випускних іспитів. Вона відразу розповіла про це Ріно й заявила, що їхнім стосункам кінець. Тоді Ліла піднялася до нашої квартири і, скориставшись моєю відсутністю, бо я саме була в Турині, влаштувала Ельзі справжній скандал. «Чого тільки тебе вчила мати, – примовляла, – ніякої поваги до почуттів інших людей, ніякого жалю! За кого ти себе маєш, дорогенька?! Дереш кирпу, а насправді ти – звичайна шльондра!» Принаймні так мені переказала Ельза, а Імма її підтримала: «Чесно, матусю, так і сказала: шльондра».
Не знаю, що ще наговорила моїй доньці Ліла, але її це дуже вразило. Куди й поділася вся легковажність. Вона припинила зустрічатися з однокурсником, подобрішала до Ріно, але перебралася до кімнати Імми. Як тільки склала випускні іспити, вирішила поїхати до батька й Деде, хоча сестра й не прагнула з нею миритися. Вилетіла до Бостона і там, під пильним наглядом П’єтро, сестри врешті порозумілися й дійшли згоди, що, закохавшись у Ріно, обидві впороли дурницю. Помирившись, вони разом об’їздили пів Сполучених Штатів. Ельза повернулася додому дещо спокійнішою. Але побула вона зі мною недовго. Подала документи до фізичного факультету, знову стала гострою на язик, часто міняла женихів. Оскільки парубки не давали їй проходу – і колишній однокурсник, і викладач математики, і, звісно, Ріно – вона так і не склала іспити. Бо то мирилася з черговим залицяльником, то знову сварилася – ніяк не могла визначитися. Врешті знову подалася до Сполучених Штатів, вирішивши навчатися там. Так само, як і Деде, вона не попрощалася з Лілою перед від’їздом, але несподівано для мене дуже тепло про неї відгукнулася. Сказала, що розуміє, чому я дружу з нею так багато років, і без жодної іронії заявила, що Ліла – найкраща з усіх, кого вона будь-коли зустрічала.
37
А от Ріно так не вважав. Незважаючи на від’їзд Ельзи, він і не подумав виїхати з моєї квартири, хай яким дивним це було. Він довго побивався, і я навіть побоювалася, що він знову замкнеться в собі, як то вже бувало раніше. Хлопець і надалі обожнював мене і приписував мені всі справжні й надумані чесноти. І далі жив у кімнаті, яка колись належала Деде й Ельзі. Звичайно, він завжди охоче мені допомагав по господарству і виконував купу дрібних доручень. Коли я їхала у відрядження, відвозив мене на вокзал і підносив валізу, а коли поверталася – завжди зустрічав. Став моїм особистим водієм, носильником, асистентом. Якщо потрібні були гроші, він просив у мене: чемно, з повагою і без найменшого сорому.
Часом, коли він мене чимось дратував, я нагадувала йому про обов’язки перед матір’ю. Він розумів і на деякий час зникав. Але рано чи пізно повертався: або жалівся, що Ліли ніколи немає вдома, а йому самому незатишно, або бурмотів, що мати не звертає на нього жодної уваги, лише сидить за комп’ютером і пише.
Ліла писала? І що ж вона писала?
Спершу я не дуже цим зацікавилася, лише байдуже відзначила про себе. Мені було вже під п’ятдесят, я перебувала на піку професійного успіху, публікувала одну-дві книжки на рік, вони добре продавалися. Література стала моїм ремеслом, і, як будь-яке ремесло, почала набридати. Пам’ятаю, я навіть подумала: я на її місці лежала б на пляжі й відпочивала. Але потім вирішила: якщо писання допомагає їй почуватися краще – нехай. І мої думки перескочили на інше, я забула про це.
38
Від’їзд Деде, а потім і Ельзи я пережила нелегко. Мене засмутило, що обидві врешті вибрали батька, а не мене. Без сумніву, вони мене любили, сумували за мною. Я постійно писала їм листи, коли охоплювала туга, телефонувала, не думаючи про кошти. Мене тішив голос Деде, коли вона промовляла: «Ти мені так часто снишся!» Мені гріли серце слова Ельзи, коли я читала: «Я шукаю скрізь твій парфум, теж хочу ним користуватися!» Але варто поглянути правді в очі: вони мене покинули, я їх утратила. Кожен їхній лист, кожен дзвінок свідчив про те, що попри їхні страждання через розлуку, попри сварки з батьком, які траплялися у них і зі мною, саме батько відкрив їм дорогу в майбутнє.
Якось уранці Ліла промовила тоном, який я не до кінця зрозуміла: «Немає сенсу й надалі тримати в районі Імму. Відправ її до Рима, до Ніно. Адже ясно як божий день, що вона хоче вчинити так само, як і її сестри». Ті слова справили на мене дуже неприємне враження. Ніби такою беззастережною порадою вона підштовхувала мене до розлуки з останньою, третьою дочкою. Ніби хотіла сказати: і тобі так буде краще, і самій Іммі. Я відповіла:
– Якщо й Імма мене покине, то життя втратить усякий сенс.
Ліла посміхнулася у відповідь:
– А хто сказав, що життя має якийсь сенс?
Потім взялася зневажливо говорити про моє захоплення роботою та письменництвом. Промовила, кепкуючи:
– Невже сенс життя для тебе в отих рядках, що нагадують мушиний послід?!
Порадила мені відпочити й не перейматися.
– Передихни хоч трішки, досить уже!
У мене настав період бентежного невдоволення життям і собою. З одного боку, я думала: вона хоче, аби я зосталася ще й без Імми. А з другого боку, мусила визнати: Ліла має рацію, треба якось зблизити Імму з батьком. Я сама не знала, що робити: поліпшити стосунки з єдиною донькою, яка залишилася поруч, чи заради її майбутнього зміцнити її зв’язок із Ніно.
Зробити останнє було непросто, зважаючи на результати останніх виборів. Іммі було одинадцять років, коли в ній прокинувся інтерес до політики. Вона пишалася батьком, писала йому, дзвонила, пропонувала всіляку підтримку у виборчій кампанії й намагалася залучити й мене. Я тоді ненавиділа соціалістів ще більше, ніж раніше. На кожній зустрічі з Ніно я обов’язково повторювала: «Як же ти змінився, я тебе просто не впізнаю!» Іноді навіть кидала йому презирливо: «Ми обоє народилися в злиднях та в жорстокому світі, Солари – то були справжні бандити, які заправляли всім. Але ви – ще гірші, ви – банди злодіїв, які видають закони проти інших злодіїв». На що він весело відповідав: «Ти завжди ані бельмеса не тямила в політиці, то й тепер не збагнеш. Грайся собі в літературу і не пхай носа у справи, у яких нічого не розумієш».
Та згодом усе пішло шкереберть. Багатолітня корупція, що процвітала на всіх рівнях та у всіх ешелонах влади як неписана, але загальновизнана та загальноприйнятна норма, раптом зазнала нищівного удару з боку магістратури. Випадки зловживання владою на найвищому рівні, які спершу описувалися як поодинокі, а тому їх нібито легко було викрити, несподівано примножилися. Виявилося, що то ціла мережа, яка охоплювала уряд і органи місцевого самоврядування. Перед виборами Ніно здавався мені вже не таким упевненим у собі. Оскільки я мала певний авторитет як письменниця та громадська діячка, він через Імму попросив мене відкрито виступити в пресі на його захист. Щоб не засмучувати дочку, я погодилася, але насправді вирішила відмовчатися. Імма розсердилася, заявила, що готова підтримати батька, і коли той запропонував їй знятися для передвиборчої кампанії, радо погодилася. Я опинилася в скрутному становищі. Заборонити Іммі чинити так, як їй хочеться, я не могла, адже це призвело б до остаточного розриву. Тому я кричала Ніно телефоном: «Вистав свого Альбертіно в рекламі, вистав Лідію, але не смій використовувати мою доньку!» Він не відступав, наполягав, але врешті здався. Я змусила його сказати Іммі, що нібито він дізнався, що знімати в рекламних роликах неповнолітніх заборонено. Але вона все одно зрозуміла, що то моїх рук справа, і сказала мені: «Ти мене зовсім не любиш, мамо. Деде й Ельзу ти відправила до П’єтро, а мені з татком не даєш побути й п’яти хвилин!» А коли Ніно врешті не обрали, Імма розридалася й заявила крізь сльози, що то моя провина.