Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 81)

Мені часто спадало на думку, що Ліла за допомогою минулого прагне згладити буремне сьогодення Імми. За її розповідями, в історії Неаполя траплялися жорстокі події, після яких згодом народжувалося щось чудове, набувало форм прекрасного палацу, вулиці, монументу, щоб згадка про страшні часи стиралася з пам’яті. Життя то покращувалося, то погіршувалося: хід історії важко передбачити, адже в ньому завжди повно злетів і падінь, стрімких порогів і тихих заводей. Головне, стверджувала Ліла, – цікавитися й ставити собі питання. Хто загинув, чому тут стоять леви, до чого мечі й вінки, чому вулицю Миру так назвали, що символізують Богоматір і Вікторія. Її розповіді були спробою звести в логічну послідовність минуле і сьогодення. На місці вишуканого району К’яя, де зараз живуть найзаможніші неаполітанці, була пустка, про яку згадував у своїх листах папа Григорій: болота тягнулися до морського узбережжя, скрізь були дикі непролазні хащі, аж до Вомеро. До Рісанаменто^[1] кінця дев’ятнадцятого століття, до появи кооперативів залізничників для прокладення приміської залізниці місце тут було неспокійне, непривітне, та й пізніше кожен камінь, кожна плита, кожна пам’ятка навіювали погані думки, ніби на тому місці навіть найсвітліші наміри покращити світ завершувалися загниванням і корупцією. Однією з таких територій була Васто, тобто «негоже», – квартал між брамою Капуана та брамою Нолана. Він виник після висушування боліт, але назву зберіг. Лілі, та й Іммі, та назва подобалася – Васто і Рісанаменто, негоже й полагоджене, нав’язливе бажання ламати, руйнувати, нищити проти невтомного прагнення будувати, впорядковувати, планувати нові вулиці або перейменовувати старі, щоб звільнити шлях новому й приховати колишнє зло, яке принишкло десь і готове будь-якої миті вискочити назовні.

«Насправді перш ніж Васто стали так називати, тобто перш ніж воно стало “негожим”, – розповідала тітонька Ліна, – на тому місці колись були вілли, садки, фонтани. І не які-небудь: сам маркіз Віко наказав побудувати чудовий палац із розкішним парком, так званим Раєм. У тому Райському саду, мамо, було безліч прихованих фонтанів. Найбільший із них – на величезній білій шовковиці у вигляді тонесеньких, майже невидимих струмочків, які текли догори вузесенькими каналами й потім дощем збігали по гілках або водоспадом спадали по стовбуру. Зрозуміла? Від Райського саду маркіза Віко до Васто маркіза дель Васто, від Рісанаменто мера Нікола Аморе і знову до вулиці Васто, до нових покращень і відроджень».

– Ой, яке дивовижне місто! – розповідала тітка Ліна моїй дочці. – Скільки в ньому таємниць, скільки прихованих значень! Тут говорили всіма мовами, чого тут тільки не будували і чого не руйнували. Тут народ не довіряє балачкам і разом із тим дуже полюбляє потеревенити. Тут є Везувій, який щодня нагадує: вогонь, землетрус, попіл і море за лічені секунди можуть стерти з лиця землі найграндіозніші людські проєкти, найбільші плоди праці всемогутньої людини.

Я мовчки слухала, але часом її слова мене бентежили. Імма справді стала спокійнішою, але тільки тому, що Ліла намагалася втягнути її в нестримний потік краси і злиднів, у цинічний світ Неаполя, де все було чудовим і разом із тим сірим і потьмянілим, потім знову починало спокусливо виблискувати, як то буває, коли на сонце набігає хмара: здається, сонце віддаляється, тьмяніє, блідне, ледве не зникає і раптом – раз! – пройшла хмара, і сонце знову сліпить так, що доводиться затуляти очі долонею. Палаци з райськими садами з Лілиних оповідей падали, перетворюючись на руїни, заростали бур’янами. І селилися в них часом німфи, дріади, сатири та фавни, а часом – душі мертвих, демони та привиди, яких Господь відсилав до замків чи домівок простого люду, щоб спокутували свої гріхи або щоб перевірити благовірність жителів і після смерті їх нагородити. Усе красиве, блискуче й привабливе вдень населялося фантастичними істотами вночі, а все дивовижне й загадкове зазвичай приваблювало їх обох. Імма казала, що на самому вершечку Позілліпо, неподалік від моря, навпроти Ґайоли, якраз над Ґротом фей, стояв славнозвісний будинок, де жили привиди. Привиди, казала вона, жили і в будинках на провулках Сан-Мандато й Мондраґоне. Ліла пообіцяла їй, що вони разом підуть шукати на вулицях Санта-Лючії привида на ім’я Вилицюватий, бо в нього було велике обличчя, але з ним треба бути обережними, бо він кидався камінням у тих, хто його турбував. А в Піццофальконе і поряд із ним, як розповіла Ліла, жили душі померлих дітей. Одна дівчинка часто сиділа ввечері біля брами Нолана. Чи справді вони існували? Тітонька Ліна казала, що існували, але не в будинках, а у вуличках поблизу старих дверей та воріт Васто. Існували у вухах людей, в очах, якщо дивитися всередину, а не назовні, у голосах, які тільки починають говорити, у головах, якщо думаєш, бо слова й образи – то сліди привидів. «Це правда, мамо?»

Я відповідала, що так, мабуть, і є: якщо тітонька Ліна каже, значить, правда. Це місто повне історичних фактів і кумедних анекдотів, – так розповідала Ліла, – а привидів ще можна зустріти, якщо піти до музею, художньої галереї, а особливо – Національної бібліотеки, і в книгах їх багато – не злічити. Розгорнеш, наприклад, одну, а звідти вискакує Мазаньєлло^[2]. Це незвичайний привид, що смішив бідних і змушував тремтіти від страху багатих. Особливо Іммі подобалося, коли він убивав мечем герцога Маддалоні і його батька – не їх самих, а їхні портрети: чик-чик-чик! Він відрізав голови на портретах герцогу та його батькові та хотів повісити портрети інших жорстоких дворян. «Відтинав голови портретам, – хихотіла Імма, – і хотів перевішати портрети!» І після тих відтинань голів і повішень Мазаньєлло одягав блакитний шовковий наряд із срібною вишивкою, вішав на шию золотий ланцюг, чіпляв на капелюх діамантову брошку і йшов на базар. Отак і ходив, матусю, виряджений як маркіз, герцог чи принц – він, справжній плебей, рибалка неотесаний, який не вмів ні читати, ні писати. Тітонька Ліна розповідала, що в Неаполі всяке бувало. Тут не знали обмежень і робили все не приховуючись і з великим задоволенням.

Іще мою доньку вразила історія про міністра, в якій фігурували музей і Помпеї. Імма казала мені похмуро: «Ти знаєш, мамо, що міністр освіти, шановний Назі, представник народу, років сто тому прийняв у подарунок від осіб, які проводили розкопки в Помпеях, безцінну античну статую?! Ти знаєш, що він прикрашав свою віллу в Трапані копіями найкращих експонатів? Отой Назі, матусю, хоча й був міністром Італійського королівства, вчинив як дикун: йому принесли статую в подарунок, і він її взяв, бо вважав, що їй місце в нього вдома! Часом можна помилятися. Якщо тебе змалку не навчили, що таке суспільне майно, то як зрозуміти, у чому твій злочин?!»

Не знаю, чи останню фразу вона почула від тітоньки Ліни, чи сама до такого додумалася. Хай там як, але її слова мені не сподобалися, і я вирішила втрутитися. Виголосила цілу промову, сенс якої зводився до такого: тітонька Ліна розповідає тобі багато цікавого й захопливого; якщо вона чимось цікавиться, її не спинити. Але не думай, що люди коять погані вчинки через легковажність. А особливо, Іммо, коли йдеться про депутатів, міністрів, сенаторів, банкірів та каморристів. І не треба думати, що у світі все циклічно: сьогодні добре, завтра – погано, а післязавтра – знову добре. Треба працювати, не шкодуючи сил, постійно, дисципліновано, день за днем, не зважаючи на те, що відбувається навколо; і бути уважними, щоб не помилитися, бо за кожну помилку доведеться дорого заплатити.

У Імми зрадливо затремтіла нижня губа:

– Виходить, татка більше не оберуть до парламенту?

Я збентежено мовчала, не знаючи, що відповісти, і вона це зрозуміла. Ніби щоб змусити мене дати підбадьорливу відповідь, пробурмотіла:

– Тітонька Ліна каже, що обов’язково оберуть!

Я завагалася, але врешті наважилася:

– Ні, Іммо, гадаю, що ні. Але для того, щоб любити татка, зовсім не обов’язково, щоб він був впливовою особою.

43

Як виявилося згодом, я глибоко помилялася. Ніно зі своєю звичною хитрістю й спритністю вислизнув із пастки, у яку потрапив. Імма нетямилася на радощах. Попросила зустрічі з татком, але той останнім часом уникав публічності, і вийти з ним на контакт було складно. Коли нам це врешті вдалося, він повів нас до піцерії, однак я звернула увагу на те, що від його колишньої жвавості не залишилося й сліду. Було помітно, що він нервувався, відволікався, приказував Іммі, щоб вона ніколи не довіряла політичним партіям, називав себе жертвою лівих, у яких від справжніх лівих більше нічого не залишилося, а поводилися вони гірше за фашистів. «Ось побачиш, – запевняв він дочку, – татко все владнає».

Згодом у пресі з’явилися його дуже агресивні статті, в яких він з новим запалом відстоював колишнє переконання: судова влада має підпорядковуватися виконавчій. «Неприйнятно, – писав він обурено, – що судді сьогодні борються з тими, хто намагається вдарити державу просто в серце, а вже наступного дня переконують народ, що те серце – хворе і його слід викинути». Він боровся, щоб його не викинули. Примкнув до старих партій, які втратили свою популярність, поступово переходячи до правих політичних поглядів, а в 1994 році знову повернувся до парламенту.