Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 75)
– Він сам поїхав? – запитала я.
– А з ким йому їхати?
Я недовірливо похитала головою. Вона прочитала в моїх очах страх і посміхнулася:
– Ти боїшся, що він поїхав із Деде?
27
Я кинулася додому, Імма – за мною. Забігла, покликала Деде, гукнула Ельзу. Ніхто не відповів. Я поспішила до кімнати, у якій спали й училися мої старші доньки. Застала там Деде, вона лежала на ліжку з червоними від сліз очима. Я полегшено зітхнула. Подумала, що вона, напевно, освідчилася Ріно, а він її відштовхнув.
Я не встигла й рота розтулити: Імма, не усвідомивши душевного стану сестри, відразу завзято почала розповідати про свого батька. Але Деде обірвала її, грубо обізвавши на діалекті, скочила на ноги й розплакалася. Я кинула лагідний погляд на Імму, щоб та не ображалася, і м’яко звернулася до старшої дочки:
– Знаю, що ти страждаєш, добре знаю. Але все минеться.
Вона відреагувала занадто бурхливо. Оскільки я ніжно гладила її по голові, вона різко відсторонилася й вигукнула:
– Що ти верзеш? Нічого ти не знаєш, нічого не розумієш! Думаєш тільки про себе і про ті дурниці, що пишеш!
Потім простягла мені аркуш у клітинку, а точніше, кинула мені його в обличчя й вибігла з кімнати.
У Імми, як тільки вона зрозуміла стан сестри, теж на очі навернулися сльози. Я пробурмотіла, щоб чимось її відволікти: «Поклич Ельзу, поглянь, де вона!» А сама розгорнула аркуш: схоже, то був день записок. Відразу впізнала гарний почерк своєї другої доньки. Ельза зверталася до Деде. Пояснювала, що серцю не накажеш, що Ріно вже давно був у неї закоханий, а вона сама пройнялася до нього почуттями поступово. Усвідомлювала, звичайно, що завдавала їй болю і дуже шкодувала, але разом із тим добре знала, що, відмовляючись від коханого, не зможе залагодити справу. Потім зверталася до мене, і тон листа ставав іронічним. Писала, що вирішила покинути школу, що мій культ навчання здавався їй дурницею, що книжки не роблять людей добрими, але добрі люди часом пишуть добрі книжки. Наголошувала, що Ріно – добрий, хоч за все життя не прочитав жодної книжки, і згадувала, що її батько – теж добрий і написав чудові книги. Ота думка про книжки, людей та доброту на цьому й закінчувалася, про мене не було ні слова. Наприкінці вона тепло зі мною прощалася й просила не дуже на неї гніватися, адже Деде з Іммою зможуть подарувати мені ту радість, на яку вона не спромоглася. А молодшій сестричці залишила тільки маленьке сердечко з крильцями внизу аркуша.
Я оскаженіла від люті. Горлопанила на Деде, що та не помітила, як її сестра, за давньою звичкою, вирішила поцупити те, що було дороге їй.
– Як ти могла не бачити, як могла не зупинити її! Ти ж така розумна – й дозволила малолітній хитрюзі обвести себе круг пальця!
Потім побігла сходами вниз й сказала Лілі:
– Твій синок поїхав не сам, він забрав із собою Ельзу!
Та здивовано вирячилася на мене:
– Ельзу?
– Ага, Ельзу! А вона – неповнолітня. Ріно на дев’ять років за неї старший. Клянусь Богом, зараз піду до поліції й подам на нього заяву!
Ліла розреготалася. У її сміху не було злості, хіба що недовіра. Реготала й приказувала:
– Ну, ти поглянь, яке стерво, я його недооцінила! Зумів закохати в себе обох синьйорин, аж не віриться! Лену, ходи сюди, сядь на хвилинку й заспокойся. Якщо подумати, тут більше причин для сміху, аніж для сліз.
Я закричала у відповідь на діалекті, що не бачу ніяких причин для сміху, що вчинок Ріно – справжній злочин, і я негайно йду до поліції. Тоді вона змінила тон, вказала мені на двері й промовила:
– То йди, іди собі, чого чекаєш!
Я пішла, але вирішила не поспішати з поліцією, повернулася бігом додому, перестрибуючи по дві сходинки. Гаркнула Деде:
– Ану, швидко кажи, куди подалися ті двоє капосників! Кажи негайно!
Та перелякалася, Імма заткнула вуха руками, але я не заспокоїлася, аж поки Деде не зізналася, що Ельза познайомилася з болонським приятелем Ріно, коли той приїжджав до нашого району.
– Ти знаєш, як його звати?
– Так.
– У тебе є адреса, номер телефону?
Вона затремтіла, уже збиралася видати мені інформацію. Але попри ненависть до Ріно і ще більшу – до сестри, вирішила, що це непорядно, і замовкла.
– Я й сама дізнаюся! – верескнула я і взялася нишпорити в її речах, перевернула всю квартиру. Врешті зупинилася. Поки я шукала якусь записку або нотатки в особистому щоденнику, то побачила, що не вистачає дечого іншого. Зникли всі гроші, які я зазвичай клала до шухлядки, а ще – усі мої прикраси, навіть материн браслетик. Ельза завжди його дуже любила. Казала напівжартома-напівсерйозно, що бабуся, якби писала заповіт, залишила б його їй, а не мені.
28
Те відкриття ще більше мене розлютило, і Деде таки дала мені адресу й номер телефону. Коли вона нарешті здалася під моїм рішучим натиском, то, сповнена ненависті до самої себе за слабкість, крикнула, що я – така сама, як і Ельза, ми обидві нікого не поважаємо. Я цитьнула на неї й вхопилася за телефон. Приятеля Ріно звали Морено, я стала йому погрожувати. Заявила, що знаю про його торгівлю героїном і влаштую йому стільки проблем, що його навіки посадять до в’язниці. Але нічого від нього не дізналася. Він клявся, що про Ріно нічого не знає, що пам’ятав Деде, а от мою другу доньку Ельзу ні разу не бачив.
Я повернулася до Ліли. Вона відчинила, цього разу вдома був ще й Енцо, який запросив мене сісти й говорив розважливо. Я заявила, що негайно їду до Болоньї й командним тоном наказала Лілі їхати зі мною.
– Немає потреби, – відповіла вона, – як тільки розтринькають усі гроші, самі повернуться.
– Скільки грошей поцупив у тебе Ріно?
– Ніскільки. Він добре знає: якщо візьме хоч ліру, я йому всі кістки переламаю.
Я відчула себе приниженою. Буркнула:
– Ельза забрала всі гроші й прикраси.
– Бо ти її погано виховала.
Енцо дорікнув їй:
– Припини!
Вона різко відрубала:
– Як хочу, так і розмовляю. Мій син наркоман, неосвічений, говорить і пише погано. Мій син ледар, на нього всі шишки летять. А врешті виявляється, що краде гроші її донька. І зраджує сестру теж її Ельза.
Енцо сказав мені:
– Я поїду з тобою до Болоньї.
Ми вирушили автівкою, їхали цілу ніч. Я тільки-но повернулася з Рима, та подорож у машині мене втомила. Біль і злість забрали в мене всі сили, і тепер, коли напруга почала спадати, я почувалася виснаженою. Коли ми з Енцо виїжджали з Неаполя на швидкісну трасу, на зміну злості прийшли тривога за Деде, бо я покинула її в жахливому стані, і за те, що могло статися з Ельзою. Прийшов сором за бридку поведінку, яка налякала Імму, за те, як я розмовляла з Лілою, геть забувши, що Ріно її єдиний син. Я не знала, чи варто телефонувати П’єтро до Америки й просити негайно повертатися, не знала, чи треба звертатися до поліції.
– Ми самі все владнаємо, – відповів Енцо з награною впевненістю, – не хвилюйся. Немає потреби шкодити хлопцеві.
– Я не хочу заявляти на Ріно, – пояснила я, – я лише хочу, щоб знайшли Ельзу.
То була правда. Я бурмотіла, що хочу повернути доньку, привезти її додому, скласти валізи й ні на мить не залишатися в тому домі, у тому районі, узагалі в Неаполі.
– Який сенс сваритися з Лілою, хто краще виховав дітей і хто винен: її син чи моя донька? У мене на це немає ні сил, ні бажання.
Енцо довго слухав мене мовчки. Нарешті взявся виправдовувати Лілу, хоч я давно відчувала, що він на неї злий. Він не говорив про Ріно, про проблеми, яких він завдавав матері, а згадав про Тіну. Сказав:
– Якщо дитинка померла, не стало її, то рано чи пізно ти з цим примиряєшся. Але коли зникає, коли ти не маєш про неї жодної звістки, то все в житті летить шкереберть. Повернеться Тіна чи ні? Повернеться живою чи мертвою? Щомиті, – бурмотів він, – щомиті гадаєш, де вона. Жебракує на вулиці? Живе в заможній бездітній родині? Її змушують робити ганебні речі, а потім продають фото й фільми? Її вбили, а серце пересадили іншій дитині? А останки поховали чи спалили? Чи лежить десь ціла під землею, бо загинула після того, як її викрали? А якщо ні сира земля, ні вогонь її не забрали і вона росте невідомо де? Яка вона тепер, якою стане? Якщо зустрінемося з нею, чи впізнаємо? А якщо й впізнаємо, хто поверне нам усе те, що ми в ній утратили, що з нею відбувалося, коли нас не було поряд, коли Тіна почувалася покинутою змалечку?
Якоїсь миті, коли Енцо говорив, як завжди, незв’язно, але палко, я помітила у світлі фар сльози на його очах. І збагнула, що він говорив не тільки про Лілу, а й про власний біль. Та подорож мала для мене важливе значення. Мені й досі важко уявити собі такого чутливого чоловіка, як Енцо. Спершу він розповів, що протягом останніх чотирьох років Ліла щодня і щоночі щось постійно шепотіла або викрикувала. Згодом попросив мене розповісти про роботу та свої успіхи. Я розказувала йому про дочок, про книжки, про чоловіків, про радощі та невдачі, про потребу в підтримці. Навіть зізналася, що моє прагнення постійно писати, яке перетворилося на звичку та обов’язок, пояснювалося потребою нагадувати про себе, щоб мене не відсунули в забутий закуток, щоб перемогти тих, хто вважав мене нахабною бабою без крихти таланту. Бурмотіла, що єдина мета отих гонителів – відбити в мене читацьку аудиторію, і керуються вони не якимись високими ідеалами, а просто хочуть не дати мені зростати й розвиватися, щоб відгребти для себе чи своїх протеже якусь мізерну частку слави. Він дав мені виговоритися, похвалив моє завзяття та рішучість. «Бачиш, – казав, – як ти все береш близько до серця! Твої енергія і впертість дозволили тобі міцно закріпитися у світі, який ти для себе обрала, подарували тобі глибокі та всеохопні знання, полонили твої почуття. Так, твоє життя летить далі, а Тіна для тебе – це, напевно, тільки жахливий епізод, згадка про який навіває сум, але він лишився давно в минулому. А для Ліли протягом цих років світ розколовся й обвалився просто на неї, а потім – у порожнечу, що залишилася на місці Тіни. Як дощ, що стікає водостічною трубою. Вона так і залишилася прикутою до Тіни. І все, що живе далі, росте й квітне, їй ненависне. Звичайно, вона казиться, злиться на мене, грубіянить тобі, каже нестерпні речі. Але ти не знаєш, скільки разів вона непритомніла, коли зовні здавалася спокійною, мила посуд або дивилася у вікно».