Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 74)

– Так.

– Так, татку!

– Так, татку.

– А якщо вчителька тебе образить, дзвони відразу мені.

Я заперечила:

– Якщо вчителька її образить, вона сама дасть собі раду.

– Як то колись зробив Пасквале Пелузо?

– Пасквале ніколи не мав того, хто міг би за нього заступитися.

– І це має його виправдати?

– Ні, але якось дивно, що ти привчаєш Імму звертатися до тебе щоразу, коли треба захищати свої права.

– А хіба для захисту свого товариша Пасквале ти не звертаєшся до мене?

Я пішла від нього зла й нещасна, а от для Імми той день виявився найважливішим за всі сім років її життя.

Минали дні. Я вже вирішила про себе, що всі мої зусилля марні, але Ніно дотримав слова й поцікавився долею Пасквале. Від нього я дізналася багато такого, про що адвокати або не знали, або не казали. Надя надала детальну інформацію про участь нашого товариша в деяких гучних політичних злочинах, що сколихнули Кампанью, але про це вже було відомо. Новиною виявилося те, що вона приписувала йому купу інших справ, до яких він не був причетним. До переліку злочинів Пасквале потрапили вбивство Джино і Бруно Соккаво, смерть Марії Солари, а також обох її синів, Марчелло й Мікеле.

– Що за угоду уклала твоя колишня з карабінерами? – запитала я в Ніно під час останньої зустрічі.

– Не знаю.

– Надя бреше.

– Я цього не виключаю. Але одне знаю точно: вона заганяє в біду тих, на кого взагалі не падала підозра. А тому передай Ліні, щоб була обережнішою: Надя завжди її ненавиділа.

25

Минуло багато років, а Ніно ніколи не втрачав нагоди згадати про Лілу, потурбуватися про неї навіть на відстані. Перед ним стояла я, та, що колись кохала його, поруч наша дочка їла шоколадне морозиво. А він ставився до мене як до подруги юності, перед якою можна повихвалятися дивовижною кар’єрою: від ліцейської парти до парламентського крісла. Під час останньої зустрічі найбільшим його компліментом стало те, що він поставив мене на один щабель із собою. Я вже не пам’ятаю, про що ми говорили, але він сказав: «Ми обоє змогли високо піднятися». Та, ще не дослухавши ті слова, я прочитала в його очах, що визнання нашої рівності було лицемірством. Насправді він вважав себе значно кращим за мене, і доказом його зверхності було те, що, попри мої книжечки та популярність, я стояла перед ним у ролі прохачки. У його очах нарівні з доброзичливістю явно читалося: бачиш, що ти втратила, порвавши зі мною?

Я швидко попрощалася й пішла разом із донькою. Мені було ясно, що він би повівся геть інакше, якби на моєму місці була Ліла. Він би щось знічено бурмотів, почувався непевно у своїй пихатості, можливо, навіть по-дурному. Уже коли ми дійшли до гаража, де я залишила автівку – а того разу я приїхала до Рима автівкою, – мені раптом спало на думку, що лише заради неї Ніно колись пожертвував своїми амбіціями. Спершу на Іскії, а потім протягом цілого навчального року він по вуха загруз у стосунках, які не приносили йому нічого, окрім проблем. Справжня аномалія на шляху його кар’єрних звершень. У той час він уже вчився в університеті, мав славу здібного студента. Зустрічався з Надею тільки тому (тепер це очевидно!), що вона була донькою викладачки Ґальяні і він вважав її ключем до вищого суспільного прошарку. Його вибір завжди відповідав його амбіціям. Хіба він одружився з Елеонорою не з користі? А я, коли покинула П’єтро заради нього, хіба не мала славу успішної письменниці, яка співпрацює з відомим видавництвом і може посприяти його кар’єрі? А решта жінок, що допомогли йому на різних етапах життя? Ніно любив жінок, це правда, але насамперед він культивував корисні зв’язки. Навіть з усіма вродженими здібностями і талантами він навряд чи досяг би таких висот без мережі знайомих і друзів, яку він ревно нарощував з юності. А що Ліла? Закінчила п’ять класів початкової школи, рано вискочила заміж за ковбасника, і якби Стефано запідозрив її в невірності, то не замислюючись убив би обох. То чому Ніно поставив під загрозу своє майбутнє?

Я всадовила Імму в машину, дорікнула їй за пляму від морозива на новій сукенці, купленій для зустрічі з батьком. Завела машину, виїхала з Рима. Можливо, Ніно захопився Лілою, бо побачив у ній риси, які, на його думку, мав і сам, а потім збагнув, що якраз у нього їх і не було. Вона мала блискучий розум, але не використовувала його для власного зиску. Сіяла ним на всі боки, наче благородна дама, для якої всі багатства світу – лише ознака вульгарності. Напевно, це й засліпило Ніно: безкорисливий Лілин розум. Вона вирізнялася поміж усіх тим, що за своєю натурою не корилася ніяким вченням, ніякій користі і ніякій меті. Ми всі корилися, і всі ті іспити, провали, успіхи певним чином нас змінювали. Тільки Лілу, здавалося, ніхто і ніщо не могло змінити. Хоч із роками вона стала ще впертішою і нестерпнішою, її розумові здібності лишалися незмінними, а то й зросли. Навіть ті, хто її не любив, все одно поважали й навіть побоювалися. Тому не дивно, що Надя, яка бачила Лілу всього кілька разів, так її ненавиділа й бажала зла. Ліла забрала в неї Ніно. Ліла принизила її революційні переконання. Ліла не мала пощади і завдавала удару першою. Ліла належала до низів, але ні перед ким не схиляла голови. Отже, Ліла була гідним супротивником, зробити їй боляче було приємно, не викликало мук совісті, як то траплялося зі слабкішою жертвою, наприклад Пасквале. Надя могла справді так міркувати. Як же все змізерніло з роками: викладачка Ґальяні, її квартира з видом на затоку, її тисячі книжок, її картини, інтелектуальні розмови, Армандо і сама Надя! Вона була така гарненька, така вишукана, коли я вперше побачила її біля школи разом із Ніно і коли вона вітала мене на святі у гарному батьківському помешканні. Було щось захопливе в тому, як вона відмовилася від усіх привілеїв заради абсолютно нового світу, в якому змогла б показати себе в зовсім іншому, принаднішому вигляді. А що тепер? Шляхетні прагнення тієї відмови розвіялися. Залишилися жах від даремно пролитої крові та безславне намагання скинути вину на бідолашного колишнього каменяра, що колись був для неї взірцем нового гуманізму, а тепер, як і всі інші, служив лише для того, щоб звести до мінімуму, якщо не списати, власні провинності.

Я розхвилювалася. Дорогою до Неаполя думала про Деде. Відчувала, що вона от-от скоїть безглуздий вчинок на кшталт Надиного, на кшталт тих, що віддаляють нас від самих себе. Був кінець липня. Напередодні Деде на відмінно склала випускний іспит. Вона була з родини Айрот, була моєю донькою, мала природжений розум і не могла не здобути успіху. Скоро вона піде ще далі, ніж я та її тато. Те, що я здобула завдяки старанності та везінню, вона зуміла досягти й ще досягне без особливих зусиль, за правом народження. А замість цього що вона вбила собі в голову? Освідчитися в коханні Ріно. Потопити себе разом із ним, відректися від усіх переваг, загнобити себе з почуття солідарності та справедливості, із чистого захоплення тим, що не має з нею нічого спільного, бо в нерозбірливому бурмотінні того хлопця їй вчувалася якась геніальність. Несподівано для самої себе я поглянула в дзеркальце заднього виду й спитала в Імми:

– Тобі подобається Ріно?

– Мені – ні, він подобається Деде.

– А ти звідки знаєш?

– Мені Ельза сказала.

– А Ельзі хто сказав?

– Деде.

– А чому Ріно тобі не подобається?

– Бо він дуже бридкий.

– А хто тобі подобається?

– Татко.

Я помітила в очах Імми відблиски того світла, що супроводжувало образ її батька. «Світло, – подумалося мені, – якого Ніно ніколи б не мав, якби кинувся у прірву слідом за Лілою. Те саме світло, яке Надя втратила назавжди, зірвавшись у провалля з Пасквале. І те світло, яке навіки полишить Деде, якщо вона зіб’ється з дороги й рушить за Ріно». Я раптом із соромом відчула, що розуміла й виправдовувала роздратування Ґальяні, коли вона побачила свою дочку на колінах у Пасквале, розуміла й виправдовувала Ніно, коли він кинув Лілу, і навіть розуміла й виправдовувала Аделе, якій довелося змиритися і прийняти мене, коли її син зі мною одружився.

26

Повернувшись до району, я негайно подзвонила у Лілині двері. Вона здалася мені байдужою, відповідала неохоче, але останнім часом я часто бачила її такою, тому це мене не надто стривожило. Я розповіла їй у найменших дрібницях все, що сказав мені Ніно, і лише наприкінці переказала їй застереження, що стосувалося її особисто. Запитала в неї:

– Надя справді може завдати тобі шкоди?

Вона зневажливо скривилася:

– Можна завдати шкоди, лише коли людина когось любить. А я вже давно нікого не люблю.

– А як же Ріно?

– А Ріно поїхав геть.

Я відразу подумала про Деде та її плани й перелякалася:

– Куди?

Вона взяла зі столу записку, простягнула мені, бурмочучи собі під ніс:

– Як добре він писав змалечку, а тепер – поглянь! – знову став безграмотним!

Я прочитала записку. Ріно досить безладно писав, що йому все остогидло, обзивав всіляко Енцо і заявляв, що їде до Болоньї до свого товариша, з яким познайомився в армії. Усього шість рядків. Ані згадки про Деде. Моє серце ледь не вилетіло з грудей. Отой кривий почерк, орфографічні помилки, незграбний синтаксис – що це може мати спільного з моєю донькою? Навіть його мати почувалася розчарованою, вбачала в ньому свої нездійснені мрії, свою поразку, можливо, навіть якесь передбачення: ось що сталося б із Тіною, якби вона не зникла.