Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 76)
29
У Болоньї ми не знайшли ні сліду Ріно чи моєї доньки, хоча Морено, переляканий похмуро-погрозливим спокоєм Енцо, водив нас вулицями й місцями, де, на його думку, тих двох могли прихистити. Енцо часто телефонував Лілі, а я – Деде. Ми сподівалися почути добрі новини, але даремно. Тоді мене знову охопив відчай, я не знала, що робити. Заявила знову:
– Піду в поліцію.
Енцо заперечно похитав головою:
– Зачекай ще трохи.
– Ріно погубив мені Ельзу.
– Не треба так казати. Поглянь на своїх доньок об’єктивно, подумай, які вони насправді.
– Я тільки це й роблю.
– Так, але виходить у тебе не дуже добре. Ельза ладна на все на світі, аби насолити Деде, і обидві живуть у мирі й злагоді лише заради одного: щоб помучити Імму.
– Не кажи дурниць! Це тобі Ліла втовкмачила в голову, а ти за нею повторюєш!
– Ліла тебе любить, вона тобою захоплюється, і твоїх дочок теж любить. Це моя думка, і я хочу допомогти тобі замислитися як слід. Заспокойся. Ось побачиш, ми їх знайдемо.
Дітей ми так і не знайшли, а тому вирішили повернутися до Неаполя. Та поблизу Флоренції Енцо знову зателефонував Лілі, щоб запитати, чи є якісь новини. Закінчивши розмову, сказав мені розгублено:
– Деде каже, що їй треба з тобою негайно поговорити, і Ліна не знає, про що.
– Вона у вас удома?
– Ні, у тебе.
Я відразу кинулася дзвонити, боялася, що щось сталося з Іммою. Деде не дала мені й слова сказати і відразу випалила:
– Я завтра вирушаю до Сполучених Штатів, буду там навчатися.
Я намагалася стриматися, щоб не гримнути на неї.
– Зараз недоречно про це говорити. За слушної нагоди ми обміркуємо це з татом.
– Мамо, розставмо всі крапки над «і»: Ельза повернеться в цю домівку тільки тоді, коли мене тут не буде.
– Зараз найважливіше дізнатися, де вона.
Деде викрикнула на діалекті:
– Та сучка телефонувала недавно, вона у бабці.
30
Бабцею була, звісно, Аделе, і я зателефонувала свекрам. Відповів Ґвідо, сухо привітався й передав слухавку дружині. Аделе повелася привітніше, сказала, що Ельза в них, і додала: вона не сама.
– Хлопець теж із нею?
– Так.
– Можна мені до вас приїхати?
– Чекаємо.
Я попросила Енцо висадити мене на вокзалі у Флоренції. Поїздка виявилася довгою й нелегкою: пересадки, затримки, очікування, купа клопотів. Я постійно думала про Ельзу і те, як вона з притаманною їй хитрістю примудрилася перетягнути на свій бік Аделе. Якщо Деде ніколи не вдавалося ходити околяса, то її сестра вміла так усе розрахувати наперед, щоб запросто вийти сухою з води і обвести усіх круг пальця. Ясно, що вона продумала все так, щоб нав’язати мені Ріно в присутності бабці, яка – вони з Деде це добре знали! – не дуже любила невістку. Усю дорогу я то полегшено зітхала, знаючи, що доньці нічого не загрожує, то ненавиділа її за те, що поставила мене в таке незручне становище.
Приїхала до Генуї я в повній бойовій готовності. Але Аделе з Ґвідо зустріли мене тепло. Ельза була причепурена, як на свято: яскраво нафарбувалася, одягла браслетик моєї матері й перстень, який колись подарував мені її батько. Поводилася привітно й невимушено, ніби й припустити не могла, що я можу гніватися на неї. Мовчав, потупившись, лише Ріно. Мені навіть стало його шкода, і дійшло до того, що я пройнялася більшою ворожістю до доньки, ніж до нього. Здається, Енцо мав рацію: у цій історії першу скрипку грала Ельза. У ньому не було злості чи жорстокості матері, а Ельза спокусила його тільки для того, щоб зробити боляче Деде. Лише кілька разів Ріно насмілився поглянути мені в очі, і вигляд у нього був як у побитого пса.
Я швидко зрозуміла, що Аделе прийняла Ельзу й Ріно як подружню пару: у них була своя кімната, свої рушники, спали вони разом. Ельза невимушено натякнула мені, що бабця схвалила її інтимні стосунки, можливо, навіть зробила це навмисне, аби мене позлити. Коли після вечері молодь, узявшись за руки, пішла до своєї кімнати, свекруха взялася витягати з мене зізнання, що Ріно мені не подобається. «Ельза ще зовсім дитина, – сказала Аделе, – не знаю навіть, що вона знайшла в цьому юнакові, нам треба допомогти їй вибратися з цієї халепи». Я набралася духу й відповіла якомога спокійніше: «Він добрий хлопчина, та навіть якби це було не так, діватися нікуди: вона закохана в нього по вуха». Подякувала за гостинність, розуміння й широту поглядів та пішла спати.
Цілу ніч я не зімкнула очей, намагаючись знайти вихід із ситуації. Досить було помилитися в слові чи фразі – і я зруйнувала б життя обом донькам. Не можна одним махом розрубати зв’язок між Ельзою та Ріно. Змусити сестер і далі жити під одним дахом теж дурниця, адже те, що сталося між ними – не жарт, і якийсь час дівчата не зможуть жити разом. Переїзд до іншого міста теж тільки погіршить справу, адже Ельза може заявити, що має залишитися з Ріно. Згодом я збагнула: якщо я хочу повернути Ельзу додому й переконати її продовжити навчання, доведеться справді відправити Деде до батька. Тож наступного дня, порадившись із Аделе щодо найзручнішої години для дзвінка (як виявилося, вони з сином постійно спілкувалися телефоном), я поговорила з П’єтро. Мати вже розповіла йому в найдрібніших деталях про все, що сталося, а з його сердитого тону я зробила висновок: Аделе ставилася до ситуації не так, як вона намагалася продемонструвати. П’єтро суворо мені заявив:
– Нам треба подумати, що ж ми за батьки такі й чого позбавили наших дочок!
– Хочеш сказати, що я погана мати?!
– Я хочу сказати, що ми не змогли прищепити Деде та Ельзі вірність і постійність у любові.
Я його перебила, заявивши, що скоро він зможе побути в ролі батька принаймні з однією дочкою: Деде хотіла переїхати до нього, і її від’їзд мав відбутися якомога швидше.
Він сприйняв цю новину спокійно, помовчав, врешті відповів, що сам іще не зовсім улаштувався і потребував трохи часу. Я відповіла:
– Ти добре знаєш Деде, вона – викапаний ти. Навіть якщо сьогодні ти їй відмовиш, завтра вона вже стукатиме тобі у двері.
Того ж дня, як тільки випала нагода, я поговорила з Ельзою віч-на-віч. Без зайвих церемоній я змусила її повернути гроші, прикраси й материн браслетик. Останній я негайно одягла, застерігши: «Більше ніколи не смій брати мої речі!»
Вона говорила улесливим тоном, я відповідала суворо, сказала тихим голосом, що збиралася заявити в поліцію спершу на Ріно, а потім – і на неї. Як тільки вона відкрила рота, щоб заперечити, я відштовхнула її до стіни й занесла руку для ляпаса. Напевно, вираз мого обличчя був справді жахливий, бо Ельза не втрималася й розревілася з переляку.
– Я тебе ненавиджу, – примовляла вона, схлипуючи, – не хочу тебе бачити, ніколи! Нізащо не повернуся в те болото, де ти змушуєш нас жити!
– Гаразд. Лишайся тут на ціле літо, якщо дідусь із бабцею не виженуть тебе раніше.
– А потім що?
– У вересні повернешся додому, вчитимешся й житимеш із Ріно у нашій квартирі, поки тобі це не остогидне.
Вона аж рота роззявила від несподіванки, зависло довге недовірливе мовчання. Я промовила ті слова, ніби найжорстокіше покарання, а вона сприйняла їх як вияв неймовірної щедрості.
– Справді?
– Так.
– Мені ніколи не остогидне.
– Побачимо.
– А тітонька Ліна?
– Тітонька Ліна погодиться.
– Я не хотіла завдавати болю Деде, мамо. Я кохаю Ріно, так сталося.
– І ще станеться, тисячу разів.
– Неправда.
– То гірше для тебе. Значить, кохатимеш Ріно все життя.
– Кепкуєш із мене?
Я сказала, що ні, а сама відчувала, як недоречно звучать ті слова з уст юної дівчинки.
31
Я повернулася до району, розповіла Лілі, що запропонувала дітям. То був сухий обмін інформацією, який більше нагадував перемовини.
– То вони житимуть у тебе?
– Так.
– Якщо це тебе влаштовує, то влаштує і мене.
– Усі витрати ділитимемо навпіл.
– Я можу за все платити.