Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 70)
– Мені хочеться просто гаяти час.
– У тебе є Дженнаро, є Енцо, подумай про них!
– Дженнаро уже двадцять три роки, він і так занадто довго сидів на моїй шиї. А Енцо треба якось віддалити від себе.
– Навіщо?
– Хочу спати сама, як раніше.
– Самій спати погано.
– Ти хіба не сама спиш?
– Так мені немає з ким!
– А чому в мене має бути хтось?
– То ти більше нічого не відчуваєш до Енцо?
– Відчуваю, але я не хочу ні його, ні когось іншого. Я вже стара і не хочу, щоб мені хтось заважав спати.
– Сходи до лікаря.
– Досить із мене лікарів.
– Ходімо разом! Такі розлади легко вилікувати.
Вона посерйознішала:
– Ні, мені й так добре.
– Так нікому не може бути добре.
– Мені – може. Роль сексу в житті занадто перебільшена.
– Я кажу про кохання.
– У мене голова забита іншим. Ти про Тіну геть забула, а я – ні.
Я чула, що сварки між Лілою та Енцо почастішали. Точніше, Енцо говорив так само, хіба що трохи напруженішим голосом, а от Ліла постійно репетувала. Він відповідав тихо і коротко. Не гнівався – він взагалі ніколи на Лілу не гнівався! – замість цього здавалося, що він у відчаї. Він казав, що все пішло шкереберть – Тіна, робота, їхні стосунки, – але Ліла й пальцем не кивнула, аби хоч якось виправити ситуацію, а тільки й хотіла, щоб і надалі все котилося у прірву. «Поговори ти з нею!» – попросив він мене якось. Я відповіла, що це нічого не дасть, що їй просто треба більше часу, аби віднайти душевну рівновагу. Енцо вперше заперечив досить різко: «У Ліни душевної рівноваги ніколи не було!»
Неправда. Ліла, коли хотіла, уміла зберігати спокій, міркувати тверезо навіть у часи неймовірної напруженості. Траплялися дні, коли вона була врівноваженою і привітною. Вона піклувалася про мене й моїх дітей, розпитувала про мої поїздки, що нового я написала, з ким зустрічалася. Уважно і з цікавістю, а часом з обуренням слухала розповіді про неефективність шкільного навчання, дурість учителів, сварки, перші закоханості Деде, Ельзи і навіть Імми. Була щедрою. Якось пополудні разом із Дженнаро принесла мені свій старий комп’ютер. Навчила, як із ним працювати, і сказала на завершення: «Я тобі його дарую».
Уже наступного дня я стала на ньому писати. Швидко приловчилася, хіба що постійно хвилювалася, що раптове вимкнення струму знищить мені години праці. Загалом та машина мене просто причарувала. Якось я розповідала донькам у Лілиній присутності:
– Подумайте тільки, я вчилася писати ще пером! Потім перейшла на кулькову ручку, з неї – на друкарську машинку, згодом – на електронну, а от тепер я клацаю по клавішах і вибиваю дивовижним чином текст на екрані! Це так чудово! Нізащо б не повернулася в минуле, досить з мене ручки! Тепер завжди писатиму на комп’ютері! Ось доторкніться, відчуваєте в мене мозоль на вказівному пальці?! Бачите, який твердий? Він у мене з дитинства, але скоро зникне.
Ліла спостерігала за нашою розмовою зі щасливим виразом обличчя: раділа, що вгадала з подарунком.
– Ваша мати, – сказала, – говорить з ентузіазмом дилетанта!
І вивела їх із кімнати, аби я могла спокійно попрацювати. Вона розуміла, що втратила їхню довіру, але все одно водила їх до себе на роботу, коли мала гарний настрій, й показувала нове обладнання, пояснювала, що вміють робити нові машини, чому і як. Казала, аби підлеститися до них:
– Синьйора Елена Ґреко – якщо ви з нею знайомі! – уважна, як гіпопотам, що дрімає на замуленому дні озера! А от ви – метикуваті дівчатка!
Але знову завоювати їхній авторитет та повагу, особливо Деде й Ельзи, їй так і не вдалося. Дівчата, повернувшись додому, казали мені:
– Ніяк не второпати, що в неї в голові, мамо! Спершу спонукає вчитися, потім заявляє, що всі ті розумні машини служать лише для того, щоб багатії заробляли купу грошей, а старі професії та робочі місця зникли.
Попри це за короткий час Деде з Ельзою – навіть трішки Імма! – здобули такі знання в інформатиці, що я ними запишалася. Хоча сама й досі вміла на комп’ютері лише друкувати. За найменшої халепи зверталася до доньок, особливо – до Ельзи, яка усувала проблеми за мить, а потім вихвалялася перед тіткою Ліною:
– А я взяла і зробила отак і отак! Як ти гадаєш, правильно?
Справи пішли ще краще, коли Деде почала залучати й Ріно. Раніше він і голови не повертав у бік обладнання, що належало Енцо й Лілі, а тут став потроху цікавитися. Адже не хотів відставати від дівчат і поставати дурником у їхніх очах. Одного ранку Ліла зі сміхом заявила:
– Деде змінила Дженнаро!
Я відповіла:
– Ріно потребує трішки довіри.
А вона відрізала з притаманною їй різкістю:
– Я знаю, якої довіри він потребує!
17
Так було в добрі дні. Але швидко наставали й погані: то їй було спекотно, то холодно, то вона блідла, то могла несподівано розпашіти, то сварилася, то допікала всім, то обливалася потом, то чіплялася до Кармен, обзиваючи її дурною і плаксивою. Після операції в її організмі, здавалося, щось заклинило. Несподівано відповідала грубощами на чемність Ельзи, гаркала на Деде, різко розмовляла з Іммою, мене могла обірвати на півслові, розвернутися і піти. У такі періоди потьмарення їй не сиділося ні вдома, ні на роботі. Сідала на автобус чи метро і їхала невідомо куди.
– Чим ти займаєшся? – запитувала я.
– Гуляю по Неаполю.
– Добре. Де саме?
– Я що, маю перед тобою звітувати?
За будь-якої нагоди вона зчиняла сварку з нічого. Особливо часто сварилася з сином, але винуватила у їхніх непорозуміннях Деде й Ельзу. Насправді вона мала рацію. Моя старша донька часто й охоче проводила час із Ріно, а сестра, щоб не почуватися забутою й самотньою, теж змушена була миритися з присутністю хлопця. Як наслідок, обидві закликали його до непокори, яка в їхньому випадку виявлялася у пристрасних словесних суперечках з дорослими, а в Ріно виливалася в сумбурне виправдувальне базікання, яке Ліла терпіти не могла.
– Оті двоє, – гримала вона на сина, – вчать тебе розуму, а ти повторюєш за ними дурниці, як папуга!
У такі дні з нею було не впоратись, її бісили мовні штампи, патетичні фрази, будь-які вияви сентиментальності, а особливо – бунтівний дух, підживлюваний старими гаслами. І разом із тим у певних ситуаціях вона сама витягувала на білий світ такі заїжджені анархістські ідеї, які, як на мене, уже давним-давно себе зжили. Ми гаряче посварилися, коли напередодні виборчої кампанії 1987 року дізналися з газет, що в К’яссо заарештували Надю Ґальяні.
Кармен прибігла до нас у паніці, зовсім втратила голову і знай примовляла:
– Ось побачите, тепер і до Пасквале доберуться! Від Солар урятувався, а тепер карабінери його вб’ють!
Ліла їй відповіла:
– Надю ж не карабінери заарештували, вона сама здалася, щоб полегшити собі кару.
Та гіпотеза видалася мені розумною. У газетах написали всього кілька рядків, не йшлося ні про погоні, ні про перестрілки, ні про затримання. Щоб заспокоїти Кармен, я знову їй порадила:
– Можливо, Пасквале теж було б краще здатися. Ти знаєш мою думку.
І тут розверзлося небо, Ліла почала кричати, наче сказилася:
– Кому здатися?
– Владі.
– Владі?!
Вона виголосила цілий список розкрадань і злочинних змов між старими кримінальними структурами та новими міністрами, рядовими членами парламенту, поліцейськими, суддями, секретними службами – починаючи з 1945 року і до наших часів. Виявила, як завжди, неймовірну поінформованість, якої я від неї не чекала. І вигукнула наприкінці:
– Оце та влада, якій ти хочеш здати Пасквале?!
А потім ще й під’юдила мене:
– Б’ємося об заклад, що Надя відсидить кілька місяців у в’язниці, а Пасквале, якщо його схоплять, замкнуть у камері навіки, а ключ викинуть?
Підійшла до мене впритул, повторила з притиском ще агресивнішим тоном:
– Б’ємося?
Я промовчала. Мене ця сцена дуже непокоїла, адже такі розмови не йшли на користь Кармен. Після смерті Солар вона відразу забрала позов проти мене, всіляко демонструвала свою прихильність, допомагала з доньками за першої потреби, незважаючи на власні проблеми й тривоги. А тому мені було шкода, що ми з Лілою, замість того щоб заспокоїти її, ще більше розхвилювали. Її аж трусило, коли вона сказала, звертаючись до мене, але поділяючи Лілину думку:
– Якщо Надя здалася, значить, вона розкаялася і тепер звалить усю вину на Пасквале, а сама вибереться сухенькою з води. Хіба не так, Ліно?