Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 69)

14

Марчелло й Мікеле померли в грудні 1986 року, у неділю, перед церквою, де їх колись хрестили. Уже за кілька хвилин після їхнього вбивства по всьому району ширилися подробиці злочину. У Мікеле вистрілили двічі, а в Марчелло – тричі, Джильйола втекла, а діти несвідомо побігли за нею. Еліза підхопила на руки Сильвіо і міцно притисла до себе, повернувшись до вбивць спиною. Мікеле помер відразу, Марчелло – ні, він підвівся, сів на сходинці і даремно намагався застебнути собі піджак.

Ті, хто запевняв, що знає все про смерть братів Солар, як тільки їх запитували, хто стріляв, негайно знічувалися й заявляли, що майже нічого не бачили. Стріляв один чоловік, який потім спокійно сів у червоний «Форд Сієста» і поїхав. Та ні, їх було двоє, двоє чоловіків, а за кермом жовтого «Фіата 147», на якому вони втекли, сиділа жінка. Яке там! Убивць було троє, чоловіки з масками на обличчях, і тікали вони пішки. За деякими версіями виходило, що взагалі ніхто не стріляв. Якщо вірити, наприклад, Кармен, брати Солари, моя сестра, мій племінник, Джильйола та її діти самі по собі поводилися дивно, стрибали й махали руками, ніби під дією невидимої темної сили. Мікеле впав на спину і гепнувся головою об бруківку. Марчелло потихеньку сів на сходинку церкви і, оскільки йому ніяк не вдавалося застебнути піджак поверх синьої водолазки, вилаявся і приліг на бік. Їхні дружини та діти, не діставши й подряпини, за кілька секунд добігли до церкви і там сховалися. Виникало враження, що всі присутні дивилися тільки на вбитих і ніхто – на вбивць.

За тих обставин на мене знову напосів Армандо, щоб узяти інтерв’ю для свого телеканалу. І не він один. Я раз у раз розповідала й описувала, що знала. Але вже за два-три дні я звернула увагу на те, що багатьом хроністам неаполітанських газет було відомо значно більше. Уся інформація, що раніше ховалася за сімома печатками, несподівано стала доступною. Неймовірно довгий перелік кримінальних справ і фірм, про які я ніколи не чула, приписували тепер братам Соларам. Так само неймовірно довгим був і перелік їхнього майна. Те, про що ми колись писали разом із Лілою, що я опублікувала ще за їхнього життя, виявилося краплиною в морі порівняно з даними, про які повідомляли в газетах після їхньої смерті. Однак я збагнула, що знаю багато іншого, про що не знав і не писав ніхто, навіть я. Знаю, що в юності Солари здавалися нам дуже вродливими, коли роз’їжджали туди-сюди районом на своїй «міллеченто», як античні герої на колісницях. Як одного разу вони захистили нас на площі Мартірі від багатих синків буржуа з К’яя. Як Марчелло хотів одружитися з Лілою, а потім узяв за жінку мою сестру Елізу. Як Мікеле першим з усіх помітив неймовірні здібності моєї подруги і багато років кохав її так нестямно, що ледве не втратив глузд. І тієї миті, коли я це збагнула, я усвідомила, якими вони були важливими. Вони були доказом того, що я, як і тисячі інших порядних жителів Неаполя, певним чином належали до світу Солар, брали участь в урочистих відкриттях їхніх крамниць, купували тістечка в їхніх барах, святкували їхні весілля, купували їхнє взуття, гостювали у їхніх домівках, їли з ними за одним столом, напряму чи опосередковано брали їхні гроші, терпіли їхнє свавілля і вдавали, що нічого не бачать. Хочеш не хочеш, а Марчелло та Мікеле були часткою нас, так само, як і Пасквале. Але якщо до Пасквале та інших радикально налаштованих осіб, хоч і з численними зауваженнями, суспільство майже відразу поставилося з засудженням та відмежувалося від них, то ставлення до таких, як Солари, у Неаполі та всій Італії залишалося невизначеним. Що більше ми відступали, налякані масштабами їхніх вчинків, то глибше самі в’язнули у тій трясовині.

Очевидність такого занурення у болото, що спостерігалося в окремому і добре відомому тепер усім районі, справила на мене гнітюче враження. Знайшлися й охочі заплямувати моє добре ім’я – написали, що я була родичкою Солар. Тому я вирішила якийсь час не ходити до сестри та племінника. Уникала й Ліли. Звичайно, вона була найлютішим ворогом двох братів, та хіба вона не заробила гроші на відкриття своєї невеличкої фірми, працюючи на Мікеле, можливо, навіть нечесним шляхом? Я довго думала про це. Потім минув час, усе забулося, прізвище Солар загубилося в довжелезному списку вбитих. Тепер усі хвилювалися тільки про те, що на їхнє місце прийдуть інші, незнайомі і ще жорстокіші. Я геть забула про них, і коли одного дня хлопчина років п’ятнадцяти доставив мені пакунок з ювелірної майстерні в Монтесанто, то не відразу збагнула, про що йдеться. Дивилася зачудовано на червоний футляр, на пакунок з адресою: «Вельмишановній Елені Ґреко». Щоб зрозуміти, довелося прочитати записку. Марчелло нерозбірливим почерком написав лише «Вибач» і додав велику прописну «М», як учили в початковій школі. У футлярі лежав мій браслетик, такий блискучий, ніби новий.

15

Коли я розповіла про пакунок Лілі й показала їй блискучий браслетик, вона сказала: «Ніколи його більше не одягай і дочкам не давай!» Вона повернулася додому геть виснажена, їй достатньо було піднятися на один сходовий майданчик, щоб від натуги роздирало груди. Вона пила ліки, сама робила собі уколи, але зі своєю полотняною блідістю більше нагадувала гостю з того світу і про браслет казала таким тоном, ніби точно знала: його теж надіслали мені звідти.

Смерть Солар збіглася з її терміновою госпіталізацією, у моїх згадках про ту страшну неділю її кров перемішалася з їхньою. Та щоразу, коли я намагалася поговорити з нею про ту розправу перед церквою, вона невдоволено кривилася й неохоче відповідала: «То були справжні покидьки, Лену, яке тобі до них діло?! Мені шкода твою сестру, але якби в неї хоч трішки варив казанок, то вона б не виходила за Марчелло. Адже всім відомо, що такі, як він, своєю смертю не вмирають!»

Коли мені випала нагода, я спробувала втягнути її в розмову про відчуття причетності, яке мене тоді так бентежило, бо вважала, що її воно мало непокоїти ще більше. Сказала щось на кшталт:

– Ми знали їх змалку.

– Усі колись були малими!

– Вони дали тобі роботу.

– Бо їм це було на руку, і мені!

– Мікеле, звичайно, поводився як справжній негідник, але й ти часом від нього не відставала.

– Вони заслуговували на гірше!

Вона говорила, намагаючись обмежитися лише зневагою, але погляд її ставав злим, а кулаки стискала так, що аж кісточки пальців білішали. Я відчувала, що за тими словами – вже й так лютими! – ховалися ще лютіші думки, які вона не промовляла, але вони крутилися в її голові. Я читала їх у виразі обличчя, в її очах: «Це вони забрали в мене Тіну, а тому Соларам ще мало дісталося! Слід було їх четвертувати, вирвати серце й розкидати нутрощі по дорозі! А якщо то не вони, той, хто їх убив, усе одно вчинив добре, так їм і треба! Якби мені тільки свиснули, я б залюбки сама допомогла їх порішити!»

Але насправді тих слів я так і не почула. На перший погляд раптове зникнення зі сцени двох братів мало на неї вплинуло. Хіба що вона стала частіше та з більшою охотою виходити на прогулянку, бо тепер не могла з ними зустрітися. Ні разу не згадала про бажання зайняти активну громадянську позицію, як то робила до зникнення Тіни, і так і не повернулася до свого буденного життя «робота-дім». Продовжила собі відпустку, блукаючи цілими тижнями між тунелем, трасою та сквером. Ходила понура, ні з ким ніколи не розмовляла. Оскільки через неохайний вигляд вона й надалі здавалася небезпечною, ніхто до неї й словом не озивався.

Інколи вона змушувала мене скласти їй компанію, а відмовлятися було незручно. Ми часто проходили повз бар-кондитерську, на дверях якого висіла табличка «Зачинено через жалобу». Та жалоба ніяк не закінчувалася, бар не відчиняли, часи Солар минули. Але Ліла щоразу зиркала на закриті жалюзі на вікнах, на вицвілу табличку і промовляла задоволено: «І досі зачинено!» Це так її тішило, що вона могла навіть гигикнути – засміятися, ніби в тому було щось кумедне.

Лише раз ми зупинилися на розі будинку, що тепер, без метушні відвідувачів, мав досить занедбаний вигляд. Колись тут стояли яскраві столики зі стільцями, пахло тістечками й кавою, снували люди, велися перемовини, укладалися чесні та злочинні угоди. А тепер – лише сірувата стіна з напівоблізлою штукатуркою.

– Коли вбили їхнього діда, коли порішили матір, Марчелло з Мікеле завішали цілий район хрестами й образами, – промовила Ліла, – плакали до нестями. А тепер, коли самі померли – нічого немає.

Потім згадала, що в лікарні їй розказували, нібито кулі, якими було вбито Солар, випустив невідомо хто.

– Як убив їх ніхто, – посміхнулася вона, – так і плакати за ними нікому.

Саме тієї миті перечепилася й замовкла. Врешті несподівано поділилася зі мною думками: повертатися до роботи вона більше не збирається.

16

Я відчула, що ті слова не були сказані імпульсивно чи через поганий настрій. Без сумніву, вона давно про це думала, можливо, після виходу з лікарні. Сказала:

– Якщо в Енцо вийде працювати самому – добре. А якщо ні – то продамо.

– Ти хочеш продати «Basic Sight»? А потім що робитимеш?

– А обов’язково треба щось робити?

– Треба заповнити чимось життя.

– Як ти?

– А чому ні?

Вона засміялася, зітхнула: