Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 72)

– Ти закохана в Ріно?

– Так.

– А він?

– Не знаю.

– Як давно ти його кохаєш?

– Усе життя.

– А якщо він не відповість тобі взаємністю?

– Тоді моє життя не матиме сенсу.

– І що ти збираєшся робити?

– Я скажу після іспитів.

– Кажи зараз!

– Якщо він захоче бути зі мною, ми звідси поїдемо.

– Куди?

– Не знаю. Кудись подалі.

– Він теж ненавидить Неаполь?

– Так, він хоче перебратися до Болоньї.

– Чому?

– Там свобода.

Я з любов’ю поглянула на неї:

– Деде, тобі добре відомо, що ні твій татко, ні я тобі цього не дозволимо.

– А мені ваш дозвіл і не потрібен. Поїду, і все.

– На які гроші?

– Працюватиму.

– А як же твої сестри? А я?

– Усе одно, мамо, настане день, коли нам треба буде розлучитися.

Після тієї розмови я вийшла геть знесилена. Незважаючи на її плутані відповіді, я змусила себе поводитися так, ніби вони були виваженими.

Після цього, охоплена тривогою, я задумалася, що робити. Деде була закоханою дівчиною, а тому правдами і неправдами я мала змусити її отямитися. Складність полягала в Лілі. Я її побоювалася й відразу збагнула, що порозумітися з нею буде нелегко. Вона вже втратила Тіну, у неї залишався лише син Ріно. Ліла з Енцо доклали чимало сил, щоб витягти його зі світу наркотиків, застосувавши жорсткі методи. А тому вона б не змирилася, якби і я змусила його страждати. Дружба з моїми доньками так добре вплинула на нього, що він навіть почав працювати з Енцо, а можливий розрив із ними міг би знову зламати його. Врешті, така невтішна перспектива мене теж непокоїла. Я його по-своєму любила, він змалку був нещасливий, а тепер і в юності йому не дуже таланило. Він, без сумніву, був закоханий у Деде, відмова від неї його б доконала. Але нічого не вдієш. Я стала поводитися з ним підкреслено привітно, але так, щоб не виникало непорозумінь: я до нього добре ставлюся, завжди й в усьому допомагатиму, хай тільки попросить; але всім ясно, що вони з Деде дуже різні, і що б вони там собі не надумали, мине зовсім мало часу – і вони точно розбіжаться. У відповідь на мою поведінку Ріно теж став дружелюбнішим, відремонтував нам поламані віконниці, крани, що підтікали, а три сестри йому охоче допомагали. Але Лілі та його готовність допомогти не сподобалася. Якщо він залишався у нас надовго, вона гукала його знизу владним тоном.

21

Я вирішила на цьому не зупинятися й зателефонувала П’єтро. Він збирався переїжджати до Бостона, був налаштований рішуче. Ображався на Доріану, заявив мені обурено, що вона, як виявилося, – невірна і без моральних принципів. Потім уважно мене вислухав. Він добре знав Ріно, пам’ятав, яким той був змалечку, і розумів, що з нього виросло. Кілька разів перепитав для певності: «То зараз у нього немає проблем із наркотиками?» Іще раз: «Він працює?» Нарешті заявив: «Це взагалі якась дурниця, ні сіло ні впало!» Разом з тим ми обоє погодилися, що, зважаючи на чутливість нашої доньки, варто запобігти навіть флірту між ними.

Мене потішило, що ми однаково оцінюємо ситуацію, я попросила його приїхати до Неаполя й поговорити з Деде. Він пообіцяв, але був такий завантажений роботою та іншими справами, що зміг вибратися лише напередодні іспитів Деде і тільки для того, аби попрощатися з доньками перед від’їздом до Америки. Ми давно з ним не бачилися. Він, як і раніше, здавався неуважним. Волосся посивіло, тіло обважніло з роками. Оскільки він не бачився з Лілою й Енцо після зникнення Тіни, бо щоразу приїжджав по доньок лише на кілька годин, то цього разу присвятив моїй подрузі та її чоловікові багато часу. П’єтро взагалі був дуже чемний, пильнував за тим, щоб не поставити нікого в незручне становище через свій професорський статус. Довго розмовляв із ними з тим похмурим співчутливим виразом обличчя, який колись мене дратував, а тепер викликав захоплення своєю природністю – у Деде був такий самий. Не знаю, що він сказав про Тіну, але якщо Енцо й бровою не повів, то Ліла аж просвітліла, подякувала йому за лист, який він написав їм багато років тому, сказала, що він їм дуже допоміг. Тільки тоді я дізналася, що П’єтро після втрати доньки надіслав їй лист зі співчуттями, і подивувалася наївній вдячності Ліли. Він знітився, Ліла витіснила Енцо з розмови й завела з моїм колишнім чоловіком бесіду про Неаполь. Довго розказувала про палац Челламаре, про який мені було відомо хіба що те, що він розташований десь над кварталом К’яя, а от вона, як виявилося, знала про нього все в найдрібніших деталях: архітектуру, історію, скарби, що там зберігаються. П’єтро зацікавлено слухав. А мені не терпілося, щоб він уже зосередив увагу на дочках, зокрема – поговорив як слід із Деде.

Нарешті Ліла його відпустила, і П’єтро, поспілкувавшись з Ельзою та Іммою, знайшов час для розмови з Деде. Батько з дочкою говорили довго і серйозно. Я спостерігала за ними з вікна, поки вони прогулювалися вулицею туди-сюди. Здається, уперше в житті мене вразило, як вони схожі зовні. Деде не мала такого розкуйовдженого волосся, а от статура і дещо незграбна хода – точно від батька. Дівчині виповнилося вісімнадцять, у ній проступала м’яка жіночність, але разом із тим у кожному русі, кроці яскраво пробивалися риси П’єтро. Я стояла коло вікна як укопана – задивилася на них. Минуло чимало часу, вони так заговорилися, що Ельзі та Іммі геть урвався терпець.

– Мені теж треба розказати таткові про свої справи! – обурювалася Ельза. – Він скоро поїде, коли я з ним поговорю?!

Імма й собі пробурмотіла:

– Він обіцяв і зі мною побалакати.

Нарешті П’єтро з Деде повернулися додому, обоє в доброму гуморі. Увечері трійко дівчат обсіли П’єтро, щоб послухати. Він розповідав, що їде працювати в чудовій будівлі з червоної цегли – великій, красивій, зі статуєю біля входу. Та статуя з темного каменю зображувала чоловіка в кріслі, у якого один черевик яскраво виблискував на сонці, як золотий, оскільки студенти постійно торкалися його «на удачу». Їм було дуже весело без мене. І я подумала: тепер, коли йому не треба виконувати роль батька щодня, з нього вийшов чудовий татко, навіть Імма його обожнює. Можливо, з чоловіками інакше не можна: пожити деякий час разом, народити дітей – і розійтися кожен своїм шляхом. Легковажні, як Ніно, підуть собі, забувши про відповідальність. А серйозні, як П’єтро, виконуватимуть свої обов’язки якнайкраще. Хай там як, а часи вірності та спільного життя минули – і для чоловіків, і для жінок. Тоді чому ми бачили в бідолашному Дженнаро, тобто Ріно, загрозу? Хай би Деде насолодилася своєю пристрастю й пішла далі своєю дорогою. Через деякий час вони, можливо, ще зустрінуться, перекинуться кількома добрими словами. Усі історії так закінчуються. То чому для доньки я бажала чогось іншого?

Ця думка мене збентежила, і я заявила суворим тоном, що вже пізно і пора спати. Ельза саме присягалася, що через кілька років, як тільки випуститься з ліцею, поїде до батька в Сполучені Штати, а Імма смикала П’єтро за рукав, щоб привернути його увагу і, напевно, запитати, чи можна буде і їй поїхати. Деде відсторонено мовчала. Я подумала, що справи вирішилися самі собою, історії з Ріно кінець, і вона зараз скаже Ельзі: тобі треба чекати ще чотири роки, а я закінчую ліцей уже зараз і через місяць зможу поїхати до татка.

22

Але як тільки ми з П’єтро залишилися наодинці, я з одного погляду зрозуміла, що він дуже стривожений. Сказав:

– Нічого не поробиш.

– Тобто?

– Деде міркує штампами.

– Що вона тобі сказала?

– Не має значення, що вона сказала. Важливо, що вона робитиме.

– Переспить із ним?

– Так. У неї детально розписаний план дій. Відразу після іспитів вона освідчиться Ріно, втратить цноту, разом із ним поїде звідси і жебракуватиме, зважаючи на кризу на ринку праці.

– Не жартуй!

– Я й не жартую, а переказую тобі дослівно її план.

– Тобі легко іронізувати, адже роль злої матері завжди випадає мені!

– Вона сподівається на мою підтримку. Каже, що як тільки цей хлопець наважиться, вони разом приїдуть до мене в Бостон.

– Я їй ноги переламаю!

– Можливо, вони вдвох швидше переламають їх тобі.

Так ми з ним проговорили до пізньої ночі. Спершу тільки про Деде, згодом – про Ельзу й Імму, а наприкінці – про все на світі: політику, літературу, книжки, які я писала, статті в газетах, його нову працю. Ми давно вже з ним так не говорили. Він по-доброму кепкував з мене через мої вічні, як на нього, непевні погляди. Іронізував через мій напівфемінізм, напівмарксизм, напівфрейдизм, напівфукоїзм, напівбунтарство. «Хіба що зі мною, – промовив він гірко, – ти обійшлася без півтонів». Потім зітхнув:

– Усе тобі було не так, нічого в мені не влаштовувало. А той другий був бездоганним. І що тепер? Раніше вдавав борця за справедливість, а зараз водиться з кланом соціалістів. Елено-Елено, як же ти мене помучила! Звинувачувала в усіх гріхах навіть тоді, коли мені погрожували зброєю! Привела додому друзів дитинства, які виявилися вбивцями. Пам’ятаєш? Ну, годі про це! Ти – Елена, я тебе дуже кохав, у нас із тобою дві доньки. Звичайно, я не можу тебе не любити.

Я дозволила йому виговоритися. Визнала, що часом поводилася нелогічно. Визнала, що він не помилився щодо Ніно, той справді мене дуже розчарував. Спробувала повернутися до розмови про Деде й Ріно. Я дуже тривожилася, не знала, що робити. Пояснила: якщо ми вирішимо тримати хлопця на відстані від нашої доньки, то це призведе до погіршення стосунків із Лілою. Я почуватимуся винною, а вона – ображеною. Він кивнув: