Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 65)

Оскільки обидві були дуже начитані, сварилися вони вишуканою літературною мовою, і поки у розпалі сварки вони не переходили на діалект з його грубими словечками, я слухала їх із захватом. Позитивним наслідком їхнього конфлікту стало те, що ворожість Деде до мене притупилася. Але всю свою злість вона перенесла на сестру та Лілу – тож невідомо, що краще. Деде без упину ябедничала мені на Ельзу: однолітки її ненавиділи через чванливість і те, що вона постійно їх принижувала; вона вихвалялася тим, що зустрічається з дорослими чоловіками; пропускала школу й підробляла мій підпис на пояснювальних записках. А про Лілу казала: вона фашистка, як ти можеш із нею дружити?! І беззаперечно ставала на бік Дженнаро. За її словами, наркотики були засобом протесту вразливих осіб проти репресій. Клялася, що обов’язково знайде можливість і допоможе Ріно втекти з в’язниці, в якій його тримала мати. Вона завжди називала його лише Ріно.

Я намагалася зменшити напругу, засуджувала Ельзу, захищала Лілу. Але часом і мені було нелегко стати на бік подруги. Мене лякали несподівані вибухи її болю. З іншого боку, я побоювалася, що її організм може не витримати стресу, як то вже колись сталося. Незважаючи на те, що твереза і водночас пристрасна агресивність Деде мені подобалася, незважаючи на те, що мене тішила вигадлива безсоромність Ельзи, я уважно стежила за тим, щоб мої доньки не викликали у Ліли нервового зриву якимись необдуманими словами. Я знала, що Деде запросто могла заявити: «Тітонько Ліно, годі! Скажи вже правду: ти навмисне загубила Тіну, це не випадково!» І щодня тривожилася, що може статися найгірше. Синьйорини, як називала їх Ліла, попри повну зануреність у життя району, гостро відчували свою відмінність від решти. Повертаючись із Флоренції, вони розуміли свою інакшість і зверхньо ставилися до всіх навколо. Деде блискуче вчилася в гімназії, а її викладач, розумний чоловік років сорока, був такий вражений прізвищем Айрота, що під час опитування більше боявся помилитися, аніж вона. Ельза мала дещо скромніші успіхи в навчанні. У першому півріччі оцінки в табелі були не дуже, але в кінці року вона примудрялася виправити все й опинитися серед найкращих у класі. Я знала слабкості та страхи обох і бачила в них двох наляканих дівчаток, а тому не відчувала їхньої зверхності. А от інші – відчували, і для людей навколо вони, поза сумнівом, були неймовірними гордячками. Ельза, наприклад, з дитячою легкістю давала всім у класі й на вулиці образливі прізвиська. Не поважала нікого: Енцо називала німим бовдуром, Лілу – отруйною зміюкою, а Дженнаро – бридким крокодилом. А особливо насміхалася з Антоніо, який заходив до Ліли майже щодня чи то на роботу, чи то додому, і відразу зачинявся з нею та Енцо в окремій кімнаті. Після зникнення Тіни Антоніо став ще більш відлюдькуватим. Якщо я була в них, то зі мною швиденько прощалися, а якщо там були мої діти, то їх за хвилину безцеремонно випихали за двері. Ельза, яка багато читала і добре знала творчість По, називала Антоніо Маскою жовтої смерті, бо в нього від природи був жовтуватий колір шкіри. Тож, звісно, я побоювалася, що з дня на день мої діти викинуть якогось коника. Так воно і сталося.

Одного разу, коли я була в Мілані, Ліла вискочила надвір, де Деде читала книжку, Ельза базікала з подружками, а Імма гралася. То були вже не малі діти. Деде виповнилося шістнадцять, Ельзі – тринадцять, лише Імма була ще маленькою, усього п’ять рочків. Але Ліла повелася з усіма трьома, як із нерозумною малечею. Без зайвих балачок потягла їх додому (вони звикли, що їм завжди все пояснювали), знай кричала, що залишатися надворі небезпечно. Моїй старшій доньці така поведінка видалася неприйнятною, і вона зарепетувала:

– Мама сказала мені доглядати за сестрами! Я сама вирішуватиму, йти нам додому чи ні!

– Коли вашої матері немає, я – ваша мати!

– Та яка з тебе мати! – відповіла їй різко Деде, перейшовши на діалект. – Он Тіну загубила і навіть не плакала!

Ліла вліпила їй ляпаса. Ельза кинулася на захист сестри і теж заробила ляпаса. Імма розплакалася. «Не можна виходити з дому! – не вгавала моя подруга. – Надворі небезпечно, надворі ви помрете!» І змусила їх не витикати носа з дому кілька днів, аж поки я не повернулася.

Після мого повернення Деде мені все розповіла, а оскільки вона була чесною, то не приховала й власної грубості. Я хотіла дати їй зрозуміти, що вона сказала страшні слова, дорікнула суворо: «Я тебе попереджала, що так не можна!» Ельза заступилася за сестру, взялася пояснювати, що тітка Ліна зовсім вижила з розуму і вірила, що аби уникнути небезпеки, слід забарикадуватися вдома. Важко було переконати моїх доньок, що то вина не Ліли, а Радянської імперії. У містечку під назвою Чорнобиль сталася аварія на атомній електростанції, що призвела до викиду небезпечної радіації. А оскільки наша планета невелика, то та радіація могла проникнути куди завгодно, завдавши страшної шкоди кожному. Я сказала, що тітонька Ліна намагалася їх захистити. Але Ельза вигукнула, що то все брехня і що Ліла не зробила для них нічого хорошого, добре, хоч годувала, хай і мороженими напівфабрикатами. Імма її підтримала, додавши, що вона плакала, бо напівфабрикати їй не подобаються. А Деде заявила, що тітка Ліна поводилася з ними ще гірше, ніж із Дженнаро. Я пробурмотіла у відповідь: «Тітонька Ліна так само повелася б і з Тіною. Лише подумайте, як важко їй дбати про вас і знати, що десь у світі є її донька і про неї нíкому піклуватися». Не треба було такого казати в присутності Імми. Якщо Деде з Ельзою у відповідь тільки скептично скривилися, то мала розхвилювалася, похнюпилася і втекла до іграшок.

За кілька днів Ліла звернулася до мене у своїй звичній манері:

– Це ти розказуєш дітям, що я втратила Тіну і ні разу не заплакала?

– Припини! Як ти могла таке подумати?!

– Деде заявила, що я нікудишня мати.

– Вона ще нерозумне дівча!

– Схоже, невиховане дівча!

Тут я припустилася ще однієї помилки, хоч і не такої грубої, як з доньками. Сказала:

– Заспокойся. Я добре знаю, як ти любила Тіну. Спробуй не тримати все в собі, вилий душу, говори про все, що спадає на думку. Це правда, що пологи були важкими, але не треба нічого додумувати.

Я все зробила не так: сказала в минулому часі «любила», недоречно згадала пологи. Вона різко заявила, щоб я не пхала носа у її справи. А потім вигукнула так, ніби Імма була дорослою:

– Навчи свою дочку, що коли їй щось розказують, то не слід плескати про це язиком усім навколо!

7

Справи пішли ще гірше після того, як одного ранку – здається, це було в червні 1986-го, – зник іще дехто. Прийшла Нунція, ще похмуріша, аніж зазвичай, і сказала, що Ріно не ночував удома, а Пінучча шукала його по всьому району. Сказала мені про це, відводячи погляд. Так вона робила, коли хотіла повідомити щось не мені особисто, а через мене – Лілі.

Я пішла донизу, щоб розповісти все подрузі. Ліла негайно покликала Дженнаро, бо була впевнена, що той знає, де дядько. Хлопець спершу все заперечував, не хотів зізнаватися, що викликало у матері ще більший гнів. Та коли минув день, а про Ріно не було нічого чути, син вирішив допомогти. Наступного ранку відкараскався від Енцо й Ліли, але погодився піти на пошуки з батьком. Прийшов Стефано, захеканий і розлючений через чергові неприємності, яких завдає йому шуряк. Непокоячись про власне здоров’я, він раз у раз торкався рукою до горла і повторював, що йому важко дихати. Врешті батько з сином – здоровенний парубок та хирлявий чоловічок – рушили до залізниці.

Перетнули сортувальний майданчик і пішли вздовж старої залізничної колії, де стояли покинуті вагони. В одному з них знайшли Ріно. Той сидів, бездумно вирячивши очі. Обличчя загострилося, ніс здавався величезним, щоки аж до вилиць поросли щетиною, як бур’яном.

Стефано, побачивши шуряка, забув про слабке здоров’я й розійшовся не на жарт. Кричав, лаявся, кидався бити по тілу носаками. «Лайном ти був змолоду, лайном і залишився! – горлопанив він. – Такої смерті ти й заслужив!» Він злився, що той зруйнував життя його сестрі Пінуччі, зруйнував життя його племінникам, а тепер і його синові. «Дивися, – кричав він, звертаючись до Дженнаро, – дивися, що на тебе чекає!» Дженнаро вхопив його за плечі й намагався стримати, але той пручався і виривався.

Було ще зовсім рано, але сонце вже починало припікати. У вагоні смерділо екскрементами та сечею, сидіння всі поламані, вікна такі брудні, що знадвору нічого не побачиш. Оскільки Стефано ніяк не міг заспокоїтися, синові увірвався терпець і він наговорив батькові купу образ. Кричав, що йому гидко від думки, що він – його син, що з усього району поваги заслуговують лише двоє людей – його мати й Енцо. Тут Стефано розплакався. Вони ще трохи постояли перед тілом Ріно, але не через жалобу, а щоб заспокоїтися. Повернулися додому з невтішними новинами.

8

Окрім Нунції та Фернандо, ніхто особливо за Ріно не побивався. Пінучча поплакала рівно стільки, скільки годилося, а потім ніби заново народилася. Уже через два тижні прийшла до мене й запитала, чи можна їй зайняти місце свекрухи, яка побивалася від горя і не могла працювати. Вона запропонувала прибирати, куховарити та доглядати за дітьми за ту саму платню. Як виявилося згодом, користі з неї було менше, ніж із Нунції, зате вона базікала без упину й подобалася Деде, Ельзі та Іммі. Знай вихваляла всіх трьох і мене на додачу.