Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 67)

10

Найгірше було в неділю. Ліла сиділа вдома, не працювала, а з вулиці лунали веселі голоси і гамір вихідного дня. Я заходила до неї, пропонувала: «Ходімо погуляємо в центрі або з’їздимо на море!» Вона відмовлялася, злилася, якщо я занадто наполягала. Тоді Енцо, щоб загладити ситуацію, казав: «Я сходжу з тобою». А Ліла відразу репетувала: «Авжеж, ідіть собі! Дайте мені спокій! А я тим часом покупаюся, вимию голову та хоч відпочину від вас усіх!»

Ми виходили разом з моїми доньками, а інколи до нас долучався й Дженнаро, якого після смерті дядька всі називали Ріно. Енцо під час таких прогулянок по-своєму ділився зі мною, хоча й доволі туманними фразами. Казав, що без Тіни не розуміє, навіщо йому заробляти гроші. Казав, що викрадати дітей для того, щоб змусити страждати їхніх батьків, – то перша ознака нових часів. Казав, що після народження дочки у нього в голові немов лампа засвітилася, а тепер – згасла. Казав: «Пам’ятаєш, колись саме отут, на цій вулиці, я ніс її на плечах?» А ще казав: «Дякую, Лену, за твою допомогу! Не ображайся на Ліну, це такі скрутні в нас часи. Але ж ти краще за мене її знаєш! Рано чи пізно вона знову стане собою».

Я слухала, допитувалася: «Вона дуже бліда. Як у неї зі здоров’ям?» Хотіла сказати: я знаю, що вона нетямиться від горя, але скажи, як вона фізично почувається? Ти помітив якісь симптоми, через які ми мусимо хвилюватися? Але коли мова заходила про «фізичне», Енцо ніяковів. Про тіло Ліли він знав небагато, ставився до нього як до ідола: з побоюванням та повагою. А тому відповідав непевно: «Добре». Потім нервувався, хотів якомога швидше повернутися додому й казав: «Спробуймо переконати її хоча б кілька хвилин пройтися по району!»

Даремно. Дуже рідко мені вдавалося витягти її з дому в неділю. Але то була кепська ідея. Вона швидко йшла вулицею одягнена абияк і з розпатланим волоссям, суворо зиркаючи на перехожих спідлоба. Ми з доньками поспішали слідом за нею, як ті служниці, вродливіші та чепурніші за хазяйку. Жителі району добре знали Лілу, знали її і продавці з недільного ярмарку, які чудово пам’ятали, скільки клопоту й проблем завдало їм зникнення Тіни, а тому побоювалися нових і намагалися триматися від неї подалі. Її вважали жахливою жінкою, на чию долю випало страшне нещастя, і руйнівну силу тієї біди вона носила в собі й сіяла навколо. Ліла прямувала з похмурим виразом обличчя вздовж траси до скверу, а люди відводили погляд, намагаючись не зустрічатися з нею очима. Але навіть якщо хтось із нею вітався, вона не звертала уваги й не відповідала. Через її прискорену ходу складалося враження, що вона кудись дуже поспішає. А насправді вона лише втікала від спомину про неділю два роки тому.

Інколи під час таких прогулянок ми мимоволі натикалися на Солар. Останнім часом вони рідко виїжджали з району. У Неаполі за кілька місяців відбулася низка вбивств, а тому вони з більшою охотою проводили неділю на вулицях свого дитинства, безпечних для них, як неприступна фортеця. Обидві родини завжди робили одне й те саме. Ходили на службу до церкви, прогулювалися поміж ятками ринку, водили дітей до районної бібліотеки, яка за давньою традицією, ще з часів нашого з Лілою дитинства, працювала у вихідні та на свята. Я думала, що то Еліза чи Джильйола наполягали на такій інтелігентській звичці, але якось під час короткої розмови з родичами дізналася, що цього хотів Мікеле. Він сказав мені, що діти вже великі, але слухаються його через страх, а матір геть зневажають.

– Їм добре відомо: якщо вони не прочитають хоча б однієї книжки на місяць від першої і до останньої сторінки, то не отримають від мене ані ліри! Я правильно чиню, Лену?

Не знаю, чи вони справді користувалися книжками з бібліотеки, адже в них було стільки грошей, що вистачило б на цілу Національну бібліотеку. Та все ж, якою б не була мета їхніх візитів – про людське око чи справді з потреби, – звичку вони таку мали: піднімалися сходами, штовхали засклені двері, які залишалися незмінними з 40-х років, заходили всередину, проводили там щонайбільше хвилин десять і виходили.

Якщо я була сама з доньками, Марчелло, Мікеле, Джильйола та дітвора тепло віталися з нами, лише моя сестра поводилася неприязно. А от у присутності Ліли все ускладнювалося, і я побоювалася, що може вибухнути скандал. Але у тих нечастих випадках, коли вдавалося вмовити Лілу на недільну прогулянку, вона щоразу вдавала, ніби їх не існує. Солари поводилися так само й мене теж не помічали, бо я була разом з Лілою. Та Ельза одного разу не захотіла підкорятися цьому неписаному правилу і з видом поважної синьйорини привіталася до дітей Мікеле і Джильйоли, які збентежено їй відповіли. Усім нам довелося зупинитися на кілька хвилин. Обидва Солари вдали, що їм треба негайно щось між собою обговорити, я розмовляла з Джильйолою, дівчатка – з дітьми, Імма уважно придивлялася до свого двоюрідного брата Сильвіо, якого ми бачили дедалі рідше. Ніхто й словом не обізвався до Ліли, і вона теж мовчала. Лише Мікеле, закінчивши базікати з братом, у своїй звичній іронічній манері звернувся до мене, навіть не поглянувши у бік Ліли. Сказав:

– Зараз, Лену, заскочимо до бібліотеки, а потім підемо обідати. Зайдеш із нами?

– Ні, дякую, – відповіла я, – ми поспішаємо. А от наступного разу – залюбки.

– От і добре. Розкажеш дітям, що треба читати, а що – ні. Ти для нас усіх – приклад, ти і твої діти. Коли бачимо, як ви гуляєте районом, завжди кажемо: Ленучча колись була такою, як ми, а погляньте, яка вона тепер! І не гне кирпу, живе тут, серед нас, як ми, незважаючи на славу! Авжеж, правду кажуть: ученому світ, а невченому тьма… Сьогодні всі ходять до школи, усі сидять над книжками, значить, скоро буде стільки світла – хоч би не засліпнути! А якщо не читати і не вчитися, як то сталося з Лілою, як то сталося з усіма нами, то так і залишишся дурним і злим. А зло – це погано. Чи не так, Лену?

Він ухопив мене за зап’ястя, його очі недобре блищали. Повторив, кепкуючи, ще раз: «Чи не так?» Я кивнула і водночас різко висмикнула руку так, що в його долоні залишився браслетик моєї матері.

– Ой! – вигукнув він і цього разу зиркнув на Лілу, але та відвела погляд.

Тоді він додав із вдаваним жалем:

– Вибач, я віддам його в ремонт.

– Нічого не треба.

– Ще й як треба, і слухати нічого не хочу! Це мій обов’язок. Поверну – буде як новий. Марче, заскочиш до ювеліра?

Марчелло кивнув.

Тим часом повз нас, понурившись, проходили люди, уже була обідня година. Коли нам нарешті вдалося здихатися двох братів, Ліла сказала мені:

– Ти так і не навчилася захищатися! Свій браслет ти більше не побачиш.

11

Я вирішила, що в неї скоро розпочнеться чергова криза. Вона здавалася мені знесиленою, занепокоєною, ніби чекала, що от-от станеться щось жахливе, невиправне, що розколе навпіл наш будинок, квартиру, її саму. Кілька днів я про неї нічого не чула, бо злягла з грипом. У Деде теж був кашель і жар, і я була впевнена, що згодом вірус перейде і на Ельзу з Іммою. До того ж мені треба було терміново здати статтю в журнал, де увесь номер присвятили жіночим питанням, а я не мала ані сил, ані бажання щось писати.

Надворі піднявся сильний вітрюган, від якого дрижали шиби у вікнах, а крізь щілини тягнуло холодом. У п’ятницю зайшов Енцо і повідомив, що йому треба поїхати до Авелліно, бо його старенька тітка нездужає. Ріно в суботу й неділю мав бути у Стефано, бо той попросив його допомогти розібрати меблі в ковбасній крамниці, щоб перевезти їх на склад для продажу. Тож Ліла залишалася сама, і Енцо попросив побути з нею, бо, за його словами, у неї не все гаразд із нервами. Я й сама почувалася знесиленою. Ледве мені вдавалося зосередитися на статті, як мене кликала Деде, чогось хотілося Іммі, репетувала Ельза, і я збивалася з думки. Коли прийшла Пінучча, щоб допомогти по господарству, я попросила наготувати їжі на суботу й неділю з запасом, а сама зачинилася в спальні, де стояв робочий стіл.

Наступного дня, оскільки Ліли не було чутно, я спустилася до неї, щоб запросити до нас на обід. Вона відчинила скуйовджена, у капцях, у старому темно-зеленому халаті поверх піжами. Я аж рота роззявила від несподіванки: попри неохайний вигляд, очі й губи в неї були густо нафарбовані. У квартирі панував страшний безлад, чимось смерділо. Вона сказала: «Якщо вітер і надалі так дутиме, то скоро весь район злетить у небо». Усього лише гіпербола, але я стурбувалася: вона сказала це так, ніби була переконана, що район справді може відірватися від землі і розвіятися піщинками десь біля Червоних мостів. Збагнувши, що її тон мене стривожив, вимушено усміхнулася й пробурмотіла: «Я пожартувала!» Я кивнула, назвала їй усі смаколики, які були в нас на обід. Спершу вона якось дуже зраділа, але вже за мить її настрій різко змінився, і вона заявила: «Принеси мені сюди поїсти, я не хочу йти до тебе. Твої діти мене дратують».

Я принесла їй обід і вечерю. На сходах було дуже холодно, я недобре почувалася, а тому не мала анінайменшого бажання швендяти туди-сюди лише для того, щоб мені кинули кілька образливих слів. Але цього разу вона була якось по-особливому привітною, попросила: «Зачекай, побудь зі мною!» Потягла мене до ванної, взялася ретельно зачісуватися і тим часом говорила про моїх доньок з любов’ю, захопленням, ніби намагаючись переконати мене, що сказане раніше було невдалим жартом.