Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 64)

Але так здавалося лише на перший погляд. Швидко я почала здогадуватися, що Імма і її присутність викликають у Ліли почуття глибокої провини. Я знову і знову поверталася подумки до обставин зникнення дівчинки. Ніно передав її Лілі, але Ліла не звернула на неї уваги. Сказала доньці: «Зачекай тут». А моїй доньці: «Ходи-но до тітоньки!» Вона зробила це, щоб привернути увагу Ніно, щоб похвалити її перед ним, викликати любов до дочки – хтозна. Але Тіна була жвавою за вдачею, чи, може, просто відчула байдужість, образилася й відійшла. Як наслідок, Лілин біль звив собі гніздо в тілі Імми, яку вона тримала на руках, у дотиках до нього, у його живому теплі. Але моя донька була слабка, повільна, зовсім не схожа на Тіну – жваву й непосидючу. Імма аж ніяк не могла замінити її, хіба що стримати плин річки часу. Тобто мені здавалося, що Ліла тримає біля себе Імму, щоб не віддалятися від тієї жахливої неділі думками й сподіватися: Тіна тут, ось зараз смикне мене за спідницю, покличе, і я підхоплю її на руки, і все стане на своє місце. Ось чому вона не хотіла, щоб дівчинка про все довідалася. Коли мала допитувалася про повернення подруги, коли таким чином нагадувала Лілі, що Тіни немає, та поводилася з нею так само різко, як і з нами, дорослими. Але я не могла з цим змиритися. Якщо Ліла приходила по Імму, я завжди знаходила привід відправити і Деде або Ельзу, щоб наглядали за ними. Якщо вона зверталася до малої таким тоном у моїй присутності, то що могло статися, коли вони залишалися наодинці?

5

Інколи я залишала свою квартиру, сходи, що розділяли моє і її помешкання, сквер, трасу і їхала кудись по роботі. У такі дні я полегшено зітхала. Чепурилася, вишукано вдягалася, навіть легка кульгавість, що залишилася після вагітності, надавала моєму образу приємного шарму. Незважаючи на легку іронію, з якою я ставилася до дратівливої поведінки літераторів та митців, у той час усе, що стосувалося видавничої справи, кіно, телебачення, будь-якого виду мистецтва, здавалося мені дивовижним світом, який мене притягував. Навіть коли йшлося про розтринькування державних коштів на проведення масштабних конференцій і з’їздів, гучних вистав і великих виставок, пишних кіно- і оперних прем’єр, мені все одно подобалося бути до них причетною. Мені було приємно сидіти в перших рядах, серед особливих запрошених гостей. Звідти я, перебуваючи поміж дуже відомих осіб, могла спостерігати за політичними та суспільними іграми великих та малих світу цього. А Ліла, на відміну від мене, завжди залишалася посеред моторошного жаху, не маючи жодних розваг. Якось мене запросили на подію до Сан-Карло – чудового містечка, де навіть я ніколи не бувала, – і я довго вмовляла її поїхати зі мною, але вона не захотіла й урешті відправила зі мною Кармен. Єдине, що могло відволікти її від страждання (якщо це можна вважати розрадою!), – це причини для інших страждань. Новий біль діяв на неї, як протиотрута. Вона негайно підбадьорювалася, сповнювалася енергії та рішучості, як то буває з тим, хто йде на дно, але несвідомо махає руками й ногами, щоб утриматися на поверхні.

Одного вечора вона дізналася, що її син знову почав колотися. Не кажучи ні слова Енцо, навіть не попередивши його, вона пішла забрати сина у Стефано, з тієї квартири в новому районі, де кілька десятків років тому жила сама. Як виявилося, його там не було. Дженнаро посварився і з батьком та перебрався до дядька Ріно. Однак Стефано з Марізою, які вже жили разом, зустріли її непривітно. Від вродливого хлопця, яким був у юності Стефано, залишилися самі кістки та шкіра. Він був блідий, одяг на ньому висів, наче завеликий на два розміри. Інфаркт його доконав, він майже нічого не їв, не пив, не курив, йому заборонили хвилюватися. Але того разу він таки розхвилювався, і причини були. Через хворобу йому довелося остаточно закрити ковбасну крамницю. Ада вимагала грошей на себе і на доньку. Вимагали грошей і сестра Пінучча з матір’ю Марією. Вимагала Маріза – на себе та своїх дітей. Ліла вмить збагнула, що ті гроші Стефано хотів роздобути у неї через Дженнаро. А тому, хоч він і вигнав сина з дому за кілька днів перед цим, взявся його захищати і разом з Марізою запевняти Лілу, що на лікування Дженнаро йому потрібно багато грошей. Ліла відповіла, що не має наміру давати ані копійки, що їй плювати на родичів, друзів і на цілий район. Спалахнула люта сварка. Стефано зі сльозами на очах та криками взявся перераховувати все, що втратив останнім часом – від ковбасних крамниць і до житла, – і невідомо чому звинуватив у всьому Лілу. Але страшніші звинувачення посипалися на неї від Марізи. Та кричала: «Альфонсо зруйнував своє життя через тебе, ти всіх нас завела в біду, ти – гірша за Солар. Правильно зробили ті, хто вкрав у тебе дитину!»

Тільки тієї миті Ліла замовкла, озирнулася довкола, ніби шукаючи стілець, щоб присісти. Не знайшла, обіперлася плечима об стіну кімнати, яка кілька десятків років тому була її кімнатою. Тоді це була білосніжна кімната з новими меблями, не пошкодженими дітьми, які ще не народилися і не виросли, а також недбальством дорослих. «Ну, ходімо, – сказав Стефано, бо зрозумів, що Маріза перегнула палицю, – ходімо, заберемо Дженнаро!» І вони вийшли з дому разом, він тримав її під руку, та рушили до Ріно.

Ліла, вийшовши на свіже повітря, отямилася й відсторонилася. Крокувала впевнено попереду, Стефано на два кроки позаду. Лілин брат мешкав у старому домі родини Карраччі разом із тещею, Пінуччою та дітьми. Дженнаро був там і, як тільки побачив батьків, почав репетувати. Так вибухнула нова сварка, спершу – між батьком та сином, а згодом – між сином та матір’ю. Спочатку дядько слухав мовчки, зрештою став жалітися, скільки зла наробила йому сестра змалку. А коли Стефано спробував втрутитися, він накинувся і на нього, облив лайкою, заявив, що всі біди почалися тоді, коли той почав кирпу гнути, вважаючи себе неабияким цабе, а врешті дозволив обвести себе навколо пальця спершу Лілі, а потім і Соларам. Вони вже стали розпускати кулаки, але Пінучча стримала чоловіка словами: «Твоя правда, але зараз не час, заспокойся!», а стара синьйора Марія умовляла сина: «Досить, синку, пропусти все повз вуха! Адже Ріно ще більше хворий!» Тоді Ліла міцно вхопила сина за лікоть і силою вивела з дому.

Уже надворі Ріно їх наздогнав і поплівся слідом: хотів грошей, і негайно. Примовляв: «Якщо ти покинеш мене отак, то приречеш на погибель!» Ліла не звертала уваги і йшла своєю дорогою, а він тим часом її штовхав, посміювався, нарікав, хапав за руку. Тут Дженнаро не стримався, розплакався, крикнув їй: «Ну, у тебе ж є гроші! Дай йому!» Але Ліла прогнала брата, потягла сина додому, примовляючи впівголоса: «Ти хочеш стати отаким?! Отаким, як твій дядько?!»

6

Із поверненням Дженнаро квартира піді мною перетворилася на справжнє пекло. Інколи мені доводилося бігти вниз і розбороняти їх, аби вони не повбивали одне одного. У таких випадках Ліла відчиняла двері й сухо запитувала:

– Чого тобі?

На що я відповідала так само сухо:

– Щось ви аж надто розходилися. Деде плаче, хоче викликати поліцію, а Ельза перелякалася.

Вона казала:

– Сиди вдома і заткни вуха дочкам, якщо вони не хочуть такого чути!

У той період вона виявляла дедалі менше інтересу до двох дівчаток, лише саркастично називала їх «синьйоринами». Але й доньки змінили ставлення до неї. Особливо Деде – дівчинка більше не захоплювалася нею. Треба визнати, що зі зникненням Тіни авторитет Ліли в її очах різко впав. Якось увечері вона запитала в мене:

– Якщо тітонька Ліна більше не хотіла дітей, то навіщо народжувала?

– А хто тобі сказав, що вона не хотіла?

– Вона сама казала Іммі.

– Іммі?

– Авжеж, я на власні вуха чула. Вона говорить із нею як із дорослою. Як на мене, вона божевільна.

– То не божевілля, Деде, то біль.

– Але вона не зронила й сльозинки.

– Сльози – то ще не біль.

– Так, але як без сліз можна зрозуміти, що людині боляче?

– Іноді без сліз біль іще сильніший.

– Це не про неї. Знаєш, що я думаю?

– Ану, скажи!

– Вона навмисне загубила Тіну. А тепер хоче втратити ще й Дженнаро. Не кажучи вже про Енцо – ти бачила, як вона з ним поводиться? Тітка Ліна – така сама, як Ельза. Вона нікого не любить!

Така в Деде була вдача: їй подобалося вдавати найрозумнішу та робити категоричні висновки. Я заборонила їй повторювати в присутності Ліли ті різкі слова, спробувала пояснити, що не всі люди реагують на події однаково, і Ліла з Ельзою висловлюють свої почуття інакше.

– Твоя сестра, наприклад, – пояснила я, – не сприймає речі прямо та однозначно, як це робиш ти. Їй здається зайвим голосно висловлювати почуття, вона поводиться стриманіше.

– Через свою стриманість вона геть утратила чутливість.

– Чому ти так сердишся на Ельзу?

– Тому що вона така сама, як і тітонька Ліла.

Отаке замкнуте коло: Ліла помилялася, бо поводилася як Ельза, а Ельза помилялася, бо була як Ліла. Насправді причиною її негативного ставлення був Дженнаро. На думку Деде, саме тут Ельза та Ліла однаково помилялися. І Ліла, і Ельза вважали Дженнаро гіршим за звіра. Деде розповіла, що Ельза часто казала їй, що Ліла й Енцо правильно роблять, коли лупцюють його щоразу, коли він витикає носа з дому. Дорікала сестрі: тільки така дурепа, як ти, яка ані бельмеса не тямить у чоловіках, могла закохатися в такого немитого бовдура без краплі розуму. А Деде їй відповідала: тільки таке стерво, як ти, може так обзивати людину.