Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 57)

Я повела дітей додому. Деде була перелякана, Ельза ніяк не могла оговтатися, Імма засипала мене запитаннями на кшталт: «То в нас у носі є кров?» Мене трусило від обурення й злості. Час від часу я спускалася до Ліли, щоб подивитися, як вона, і спробувати забрати до себе Тіну, але мала хвилювалася за маму і залюбки про неї піклувалася. А тому не залишала її ані на хвилинку: то обережно намазувала рани маззю, то прикладала до лоба металеві предмети, щоб охолодити його і щоб минув головний біль. Коли я привела до них дітей, аби заманити Тіну до себе, то цим тільки погіршила справу. Імма всіляко намагалася долучитися до гри в лікаря, але Тіна не хотіла їй поступатися й відчайдушно верещала щоразу, коли Деде з Ельзою намагалися її підмінити. Адже то її мама була хворою, і вона не бажала підпускати до неї нікого. Врешті Ліла прогнала всіх, і мене теж, причому так завзято, що я вирішила, що їй уже краще.

Вона справді швидко оговталася. А от я ні. Моє обурення спершу переросло у гнів, а потім – у зневагу до себе самої. Я ніяк не могла пробачити собі, що залишилася бездіяльною перед лицем насилля. Казала собі: «На що ти перетворилася? Навіщо сюди переїхала, якщо не здатна дати відсіч двом покидькам? Ти вся така правильна, хочеш удавати синьйору з демократичними поглядами, що треться серед простого люду. Тобі подобається говорити журналістам: “Я живу там, де народилася, не хочу втрачати зв’язок зі своїм корінням”. Але ти – справжня дурепа: коріння ти вже давним-давно втратила, непритомнієш від смороду, бруду, лайна, від одного виду крові». Отакі думки роїлися в моїй голові, а перед очима виникали картинки, як я люто кидаюся на Мікеле. Лупцюю його, дряпаю нігтями, кусаю, серце скажено калатає в грудях. Потім бажання розплати притупилося, і я вирішила про себе: «Ліла має рацію: немає сенсу писати книжки лише заради письма. Книжки пишуть, щоб установити справедливість і покарати зло. Словами боротися проти кулаків, стусанів і знарядь смерті. Можливо, це не так багато, але й не мало. Звичайно, Ліла все ще жила нашими дитячими мріями. На її думку, якщо хтось здобув славу, гроші і популярність завдяки письменництву, то його слова набували неймовірної могутності. А от я давно знала, що насправді все набагато прозаїчніше. Книжка, стаття могли наробити галасу, однак цього недостатньо. Античні воїни перед битвою теж здіймали галас, та якщо його не підкріплювали фізичною силою і невтримною жорстокістю, то виходила театральна вистава, а не бій». Але попри це я бажала розплати й розуміла, що галас зайвим не буде. Одного ранку я пішла до Ліли й запитала: що могло б налякати Солар?

Вона зацікавлено поглянула на мене, довго не хотіла відповідати, врешті неохоче зізналася: «Коли я працювала на Мікеле, то бачила багато документів. Проглядала їх, деякі він сам мені давав». Обличчя в неї було вкрито синцями, вона скривилася від болю й додала брудним діалектом:

– Якщо мужику закортить піхви, і так закортить, що він і сказати про це не зможе, то накажи йому всунути прутня в гарячу олію – і він його всуне.

Потім обхопила голову руками й затрусила нею так, наче то чаша з гральними кубиками. Я зрозуміла: вона зараз сама себе зневажала. Їй не подобалося, як вона повелася з Дженнаро, як обзивала Альфонсо й вигнала з роботи брата. Її нудило від тих слів, що виривалися з уст. Їй нічого, нічого взагалі не подобалося. Потім вона, напевне, усвідомила, що в нас схожі почуття, і запитала:

– Якщо я дам тобі матеріали, ти напишеш?

– Так.

– І потім опублікуєш?

– Можливо, не знаю.

– Від чого це залежатиме?

– Я маю бути впевнена, що це завдасть шкоди Соларам, а не мені чи моїм дітям.

Вона дивилася на мене і ніяк не могла наважитися. Нарешті попросила побути з Тіною, а сама вийшла. Повернулася через півгодини з полотняною торбою, повною документів.

Ми всілися за стіл на кухні, а Тіна з Іммою тим часом повзали по підлозі, бавлячись ляльками, візками та кониками. Ліла виклала на стіл купу якихось документів, свої записи й два зошити в брудних червоних обкладинках. Я відразу зацікавлено їх розгорнула: зошити в клітинку, списані напівдитячим, круглим школярським почерком. Там були детальні підрахунки й коментарі, написані з безліччю помилок, і підпис на кожній сторінці: «М. С.» Я збагнула: то частина того, що в нашому районі називали червоною книгою Мануели Солари. Як загрозливо й велично (а може, велично тому, що загрозливо) лунало те словосполучення в нашому дитинстві та юності: червона книга! Та навіть якби ми називали її, наприклад, журналом чи не згадували б про колір, книга Мануели Солари для нас завжди була таємничим документом, навколо якого вирували найжорстокіші та найкровопролитніші події району. І ось вона тут, у моїх руках. Як виявилося, то була купа скріплених між собою шкільних зошитів, як ці два: звичайнісінькі зошити з накресленими полями з одного краю. Несподівано у мене промайнула думка, що наша пам’ять – це вже література, і Ліла мала рацію, коли критикувала мою книжку попри її успіх. Занадто вона досконала, занадто ретельно продумана. Мені не вдалося відобразити безладність, неестетичність, нелогічність, безформність повсякденності та присутніх у ній речей.

Поки діти гралися (щойно вони починали сваритися, ми нервово гримали на них), Ліла показала мені всі матеріали і пояснила, що й до чого. Ми все впорядкували й систематизували. Як давно ми нічого не робили разом! Ліла здавалася задоволеною, я зрозуміла, що саме цього вона хотіла й чекала від мене. Під вечір вона знову зникла зі своєю торбою, а я пішла додому, щоб поміркувати над записами. Згодом, через кілька днів, ми побачилися з нею вже в «Basic Sight». Замкнулися в її кабінеті, вона всілася за комп’ютер – такий дивний телевізор із клавіатурою, зовсім не схожий на той, що вона раніше показувала нам із дітьми. Увімкнула, натиснувши кнопку, і вставила чорні картки до сірих блоків. Я збентежено чекала. На екрані з’явилися якісь значки. Ліна почала цокати по клавіатурі, і я аж рота роззявила від несподіванки. Зовсім не схоже на друкарську машинку, навіть електронну! Вона легенько торкалася сірих клавіш, а написане беззвучно відображалося на екрані – зелені літери кольору свіжої трави. Складалося враження, ніби її думки, що роїлися невідомо в яких звивинах мозку, дивовижним чином виливалися назовні й відбивалися на екрані. Сила, яка хоч виявлялася внаслідок певних дій, залишалася незбагненною, як електрохімічний імпульс, що блискавично перетворювався на світло. Мені здавалося, що то народжується слово Боже, як на горі Синай, коли Бог вручив Мойсею скрижалі з десятьма заповідями, – слово нематеріальне і страшне, але бездоганно чисте. Я сказала, що це дивовижно. А Ліла пообіцяла навчити й мене. І справді навчила. Почали з’являтися на екрані світлі гіпнотичні рядки – одна фраза від мене, інша від неї. Наші обговорення відбивалися на темному екрані, як чіткі сліди корабля на воді без піни. Ліла писала, а я редагувала. Тоді вона видаляла зайве спеціальною клавішею, а іншими – викидала цілі абзаци, за мить переміщувала рядки то вище, то нижче. А вже за секунду знову все переписувала – миттєво, наче помахом чарівної палички: те, що тільки-но було тут, уже або зникло, або з’явилося он там. І не треба ні ручки, ні олівця, не треба міняти аркуш, вставляти новий, як у машинку. Сторінка – це екран, одна-єдина, ніяких тобі виправлень, закреслень, завжди акуратна й чиста. Рядки бездоганно рівні, чисті, хоч ми й викладаємо стислий перелік брудних справ Солар, а разом із ними – і половини Кампаньї.

Так ми працювали кілька днів поспіль. Текст спускався з небес на землю через принтер, відбиваючись чорними крапками на папері. Ліла потім знову вирішила дещо поправити, і ми взяли ручки й сіли редагувати роздруковане. Ліла була дуже прискіплива, від мене вона чекала більшого, сподівалася, що я відповім на всі її запитання, злилася, бо була переконана, що я – скарбниця знань, а натомість після кожного рядка дізнавалася, що я нічогісінько не тямлю в географії, бюрократичних процедурах, принципах роботи органів місцевої влади, ієрархії банків, у злочинах і покараннях. Та незважаючи на це, я давно не відчувала, щоб вона так пишалася мною і нашою дружбою. «Ми повинні їх знищити, Лену, а якщо цього не вистачить, я їх просто повбиваю». Наші голови схилялися одна до одної – зараз я розумію, що востаннє – і зливалися в єдину. Нарешті ми визнали, що роботу завершено, змирилися з думкою: що зроблено, те зроблено. Вона вкотре роздрукувала наш текст, я вклала сторінки до конверта й надіслала головному редакторові з проханням показати матеріал адвокатам.

– Мені треба знати, – пояснила я йому телефоном, – чи цього вистачить, щоб запроторити Солар за ґрати.

102

Минув тиждень, потім другий. Нарешті одного ранку зателефонував редактор і розсипався похвалами.

– У тебе блискучий творчий період! – заявив він.

– Я працювала з подругою.

– Але відчувається твій стиль. Текст просто чудовий! Зроби мені ласку: покажи його професору Сарраторе, щоб зрозумів нарешті, як можна з будь-якого матеріалу написати захопливий літературний твір.

– Ми з Ніно більше не спілкуємося.

– Може, саме тому ти в такій формі.