Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 56)
Восени моя популярність ще більше зросла. Роман здобув досить важливу літературну премію, що передбачала чималу грошову винагороду. Я повірила у себе, у власні здібності, переді мною відкривалися нові привабливі горизонти. Але того захоплення, тієї радості від успіху, яку я пережила у перші тижні, більше не було. Мені здавалося, ніби світло навколо тьмяніло з кожним днем, а в повітрі згущувалося відчуття загальної тривоги. Не минало вечора, щоб Енцо не сварився з Дженнаро, що раніше траплялося дуже рідко. Щоразу, коли я заходила до «Basic Sight», то заставала там Лілу, яка тихенько перемовлялася з Альфонсо, а коли я хотіла підійти, то вона завжди стурбовано махала, щоб я зачекала. Так само вона поводилася з Кармен, яка повернулася нарешті до району, та з Антоніо, який з невідомих причин відклав на невизначений термін переїзд до Німеччини.
Було ясно, що Лілині справи погіршуються, але вона мене в них не втягувала, і я сама не бажала нічого знати. Згодом сталися дві події, одна гірша за другу. Ліла побачила у Дженнаро на руках сліди від уколів. Вона репетувала так, що аж стіни двигтіли. Покликала Енцо, змусила його відлупцювати сина, але ж обоє були здоровими, міцними чолов’ягами, тож гамір стояв страшний. Наступного дня Ліла звільнила брата Ріно з «Basic Sight», хоча Дженнаро умовляв її не виганяти дядька, клявся, що то не він підсадив його на героїн. Та історія неймовірно вразила моїх доньок, особливо Деде.
– Чому тітонька Ліна так поводиться з сином?
– Тому що він зробив таке, чого робити не можна.
– Він уже дорослий, може робити, що йому заманеться.
– Але не те, що доведе його до смерті.
– Чому це? То його життя, і він має право робити з ним що завгодно. Ви гадки не маєте, що таке свобода. Ні ти, ні навіть тітонька Ліна.
Деде, Ельза та Імма були приголомшені нестримним потоком лайки та криків, що лився з вуст їхньої улюбленої тітоньки Ліни. Дженнаро замкнули в квартирі, і він кричав день і ніч. Його дядька Ріно вигнали з «Basic Sight», де він наостанку розбив якесь дуже коштовне обладнання і тепер вештався районом і голосно матюкався. Якось увечері до Ліли прийшла Пінучча з дітьми, ще й свекруху привела з собою, і стала благати знову взяти на роботу її чоловіка. Ліла повелася дуже грубо і з матір’ю, і з невісткою: горланила так, що її крики й лайка ніби лунали в мене вдома.
– Але ж ти віддаєш його в руки Солар! – кричала у відчаї Пінучча.
А Ліла їй у відповідь:
– Так вам і треба! Мені остогидло гарувати на вас усіх й не мати ні краплі подяки!
Але то були дрібниці порівняно з тим, що сталося за кілька тижнів. Минуло зовсім небагато часу після того, як у Лілиному домі настав відносний спокій, і тут Ліла почала сваритися з Альфонсо. Він був цінним працівником у «Basic Sight», але з кожним днем покладатися на нього ставало дедалі важче. Він не з’являвся на важливі робочі зустрічі, а коли й приходив, то поводився дивно, говорив про себе в жіночому роді. При цьому в його зовнішності не залишилося нічого схожого на Лілу, а чоловічі риси, попри всі зусилля, знову почали проявлятися. В очах, погляді, обличчі з’являлося щось від батька дона Акілле, якого він сам так зневажав у минулому. Через це Альфонсо ніби постійно намагався втекти від власного тіла, яке обважніло з роками. Інколи він міг щезнути на кілька днів і не подавати звістки. А повертався майже завжди зі слідами побоїв. Працював далі, але без колишнього запалу.
Урешті одного дня зник без сліду. Енцо з Лілою шукали його повсюди, але марно. Його тіло знайшли через кілька днів на узбережжі Корольйо. Альфонсо забили ціпками, а потім кинули в море. Я спершу повірити не могла. А коли нарешті усвідомила, що це жорстока правда, довгий час не могла оговтатися від болю. Пригадувала, яким він був у шкільні роки: чемний, уважний до інших, як його любила Маріза, як знущався з нього син аптекаря Джино. Часом згадувала його за прилавком ковбасної крамниці під час літніх канікул, коли його примушували до ненависної роботи. А от решта його життя зовсім стерлася з пам’яті, адже я рідко з ним бачилася і спілкувалася. Не хотіла думати, на кого він перетворився, змарніла в пам’яті згадка про наші останні зустрічі, не пригадувався і той час, коли він працював у взуттєвій крамниці на площі Мартірі. «Це все Ліла винувата! – думалося мені згарячу. – Це все через її манію маніпулювати іншими, перемішуючи все навколо! Вона використала його у власних інтересах, а потім викинула, як непотріб».
Але майже відразу я змінила свою думку. Минуло кілька годин, як Ліла дізналася про те, що сталося. Їй сказали, що Альфонсо мертвий, а вона все лаялася на нього й далі гнівалася на його ненадійність у роботі. Врешті замовкла на півслові і раптом осіла в мене посеред кімнати, ніби під вагою нестерпно важкого болю. Тоді я усвідомила, що вона, можливо, любила його більше, ніж я і ніж Маріза, і допомогла йому найбільше з нас усіх, як неодноразово казав мені сам Альфонсо. У наступні години Лілу охопила апатія, їй не було діла ні до роботи, ні до сім’ї, навіть Тіну покинула на мене. Напевно, стосунки між нею та Альфонсо були значно глибшими, аніж я собі уявляла. Можливо, вона вдивлялася в нього, як у люстерко, роздивилася себе й захотіла витягти на поверхню якусь частину себе самої. Зовсім не так, як я розповідала у своїй другій книжці. Альфонсо, напевно, дуже припала до вподоби та Лілина думка, і він запропонував їй себе як живий матеріал для роботи. Принаймні так мені здавалося, коли я намагалася якось пояснити собі все, що відбувалося, і заспокоїтися. Та якщо міркувати тверезо, то лише мої припущення. Насправді Ліла ніколи – ні тоді, ні пізніше – не розповідала мені про свої стосунки з Альфонсо. Так вона і мучилася, закрившись від світу у своєму стражданні чи невідомо яких почуттях, аж до самого похорону.
100
На похороні було зовсім мало людей. Не прийшов жоден друг із тих часів, коли Альфонсо працював на площі Мартірі. Не прийшли родичі. Та найбільше мене вразила відсутність Марії, його матері. Пінуччі та Стефано теж не було, не прийшла й Маріза з дітьми – чи то його, чи то чужими. Натомість несподівано для всіх з’явилися брати Солари. Мікеле був похмурий, худющий, повсякчас зиркав навколо божевільними очима. А от Марчелло, навпаки, вдавав скорботу, що контрастувало з його розкішним вбранням. Вони не обмежилися церемонією прощання, а всілися потім у машину й приїхали на цвинтар, де пробули до самого поховання. Увесь час я не могла збагнути, навіщо їм це, і шукала пояснення в Лілиних очах. Але вона ні разу не глянула в мій бік, зосередивши всю увагу на них двох: невідривно дивилася з викликом. Коли побачила, що брати зібралися йти, вхопила мене під руку й буркнула роздратовано:
– Ходімо зі мною!
– Куди?
– Поговоримо з отими двома!
– Я з дітьми!
– Про них подбає Енцо.
Я засумнівалася, запручалася, спробувала її заспокоїти:
– Не треба, навіщо воно тобі?!
– Тоді я піду сама!
Я пирхнула: так завжди – якщо я не погоджуюся, вона все одно робить своє! Я кивнула Енцо, щоб приглянув за дівчатками (він, здавалося, взагалі не помічав братів Солар), і з такими самими почуттями, як і тоді, коли піднімалася за нею сходами до квартири дона Акілле або кидала каміння у хлопців, рушила слідом поміж білими надгробками.
Ліла навіть не глянула на Марчелло, стала навпроти Мікеле:
– Навіщо прийшов? Совість замучила?
– Не біси мене, Ліло.
– Вам обом кінець, краще вам забиратися з нашого району.
– Це тобі краще забиратися, поки ще є час.
– Ти мені погрожуєш?
– Так.
– Тільки спробуйте хоч пальцем торкнутися Дженнаро чи Енцо! Міке, ти мене чуєш?! Не забувай: у мене вистачить сил знищити і тебе, і того другого звірюку!
– Ти нічого не знаєш, у тебе нічого проти мене немає. А найголовніше – ти так нічого і не второпала! Як так вийшло: ти така розумна, а досі не зрозуміла, що мені на тебе давним-давно наплювати?!
Марчелло смикнув брата за рукав і сказав на діалекті:
– Ходімо, Міке, ми тут даремно гаємо час.
Мікеле роздратовано висмикнув рукав і звернувся до Ліли:
– Гадаєш, я тебе боюся, бо про Ленуччу щодня пишуть у газетах? Ти так думаєш? Що я злякаюся якоїсь писаки? Та вона ніхто! Лише ти сама – сила. Навіть твоя тінь краща за будь-кого в плоті й крові! Але тобі це невтямки – то гірше для тебе. Я заберу в тебе все, що маєш!
На останніх словах він перекривився, як від нестерпного болю. І ніби під дією того болю щосили зацідив Лілі кулаком в обличчя, перш ніж брат встиг його зупинити. Від удару Ліла впала на землю.
101
Я застигла від несподіванки, не вірячи очам. Ліла теж не могла такого передбачити, адже ми звикли до думки, що Мікеле не лише пальцем її не торкнеться, а й власноруч уб’є будь-кого, хто це зробить. Я не змогла бодай закричати, не вдавалося вичавити з себе ні звука.
Марчелло потягнув брата геть, і поки Ліла плювалася їм навздогін кров’ю та лайкою на діалекті (
– Лену, напиши про це в наступному романі! І перекажи Лілі, якщо вона цього сама ще не второпала: ні я, ні мій брат її
Виявилося нелегко пояснити Енцо, звідки у Ліли синці на обличчі. Ми йому сказали, що то вона знепритомніла й упала. Упевнена, що він ані на крихту нам не повірив. По-перше, я була приголомшена й говорила не дуже переконливо. По-друге, Ліла анітрохи мені не допомагала. Але коли Енцо спробував протестувати, вона сухо сказала, що саме так і було, а тому він не став сперечатися. Їхні стосунки ґрунтувалися на тому, що навіть найочевидніша брехня Ліли сприймалася як безперечна істина.