Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 59)
Мої старші доньки відразу стали поводитися з нею зверхньо, особливо Деде, яка вже стала підлітком і втратила притаманну їй у дитинстві тактовність. Вона погладшала, обличчя покрилося вуграми, дівчинка сама почувалася негарною, а тому постійно злилася. У нас нерідко спалахували сварки на кшталт:
– Чому ми повинні лишатися з цією бабою? Мені гидко від того, що вона готує нам їжу, ти сама маєш це робити.
– Припини!
– Вона плюється слиною, коли розмовляє! Ти бачила, що в неї зубів немає?
– Не хочу чути більше ні слова, цить!
– Мало того, що нам доводиться жити в цій норі! Тепер іще й цю стару маємо терпіти в домі! Я не хочу, щоб вона тут ночувала, коли тебе немає!
– Деде, я сказала: замовкни!
Ельза теж не відставала від сестри, але діяла інакше. Вона щоразу серйозним тоном починала розмову, нібито мене підтримуючи, а насправді знущалася:
– Вона мені подобається, мамо, ти правильно зробила, що покликала її. Від неї так приємно пахне мертвим тілом.
– Давно не отримувала ляпаса?! Ти не розумієш, що вона може тебе почути?!
Лише Імма відразу полюбила Лілину матір: вона завжди в усьому наслідувала Тіну, навіть у почуттях. Обидві не відходили від Нунції ані на крок, поки літня жінка займалася хатніми справами; обидві кликали її бабусею. Але жінка не дуже лагідно ставилася до Імми. Часом могла погладити по голівці рідну онучку, розчулена її говірливістю та прив’язаністю, а коли названа внучка прагнула її уваги, працювала собі мовчки. Тим часом, як виявилося згодом, вона плекала в душі своє. Наприкінці першого тижня вона спитала у мене, відводячи погляд:
– Лену, ми з тобою не домовилися, скільки ти мені платитимеш.
Я образилася, адже наївно вважала, що вона приходить, бо її попросила дочка. Якби я знала, що доведеться платити, то вибрала б когось молодшого, хто б подобався моїм донькам і від кого я могла б вимагати всього, що мені потрібно. Але стрималася, і ми домовилися про платню. Тільки після цього Нунція трохи повеселішала. Наприкінці навіть почала виправдовуватися: чоловік хворіє, не працює більше, Ліна геть із глузду з’їхала, вигнала з роботи Ріно, у них зовсім немає грошей. Я пробурмотіла у відповідь, що все розумію, попросила бути добрішою з Іммою. Нунція послухалася. Відтоді, балуючи в усьому Тіну, вона час від часу змушувала себе поводитися ласкавіше і з Іммою.
А от з Ліною так і не помирилася. Ні перед приходом до мене, ні після робочого дня в неї не виникало бажання зайти до дочки, хоча саме завдяки їй вона мала роботу. А якщо вони випадково зустрічалися на сходах, то навіть не віталися. Стара жінка втратила притаманну їй колись привітність. Але треба сказати, що з Лілою теж із кожним днем було все важче спілкуватися, її характер ставав нестерпним.
105
Вона постійно сікалася до мене, без причини, зверталася завжди єхидним тоном. Особливо дратувало, коли вона вказувала мені на неувагу до моїх дітей.
– От ти знаєш, що в Деде пішли діла?
– Це вона тобі сказала?
– Авжеж, адже тебе ніколи немає вдома.
– То ти в розмові з дівчинкою теж вживала це слово?
– А як мені ще казати?
– Ну, не так вульгарно.
– А ти чула коли-небудь, як твої діти розмовляють одна з одною? А що вони кажуть про мою матір?
Такі розмови мене дратували. Якщо раніше вона завжди тепло ставилася до Деде, Ельзи та Імми, то тепер за першої нагоди прагнула принизити їх у моїх очах. Наголошувала, що через мої постійні мандри по всій Італії я зовсім не дбала про їхнє виховання, а тому мої діти геть відбилися від рук. Особливо я непокоїлася, коли Ліла звинувачувала мене в тому, що я не помічаю проблем з Іммою.
– А що з нею не так? – запитала я.
– У неї почало сіпатися око.
– Таке рідко трапляється.
– А я бачу це досить часто.
– І що це означає, як ти думаєш?
– Не знаю. Знаю лише, що їй не вистачає батькової любові. Та і в материній вона не впевнена.
Я намагалася не звертати уваги на її слова, але це було нелегко. Я завжди трохи хвилювалася за Імму. Навіть коли вона майже наздогнала у розвитку неймовірно жваву Тіну, я все одно відчувала, що їй чогось не вистачає. Останнім часом я дедалі частіше помічала в ній свої риси, які мені не подобалися. Невпевненість у собі, готовність поступитися власними інтересами через страх не сподобатися, а потім засмучуватися через свою поступливість. Мене б тішило, якби вона успадкувала від Ніно його безсоромну здатність спокушати, його легковажність і життєлюбство. Але цього не сталося. Вдача в Імми була неспокійна, вона мала купу бажань, але приховувала їх, вдаючи, що їй нічого не потрібно. Я казала собі: діти – то плоди випадку, від батька вона не взяла нічого. Але Ліла зі мною не погоджувалася, за будь-якої нагоди залюбки вказувала на схожість малої з Ніно, але не вбачала в цьому нічого доброго, помічаючи лише негативні риси. І завжди повторювала: «Я кажу це не на зло тобі, а тому, що люблю Імму й хвилююся за неї».
Я намагалася знайти якесь розумне пояснення її несподіваній неприязні до моїх дітей. Думала, що вона таким чином хоче віддалитися від мене, бо я не виправдала її сподівань. Думала, що через те, що я стала впевненішою в собі завдяки успішному роману та позбулася її влади, вона тепер хоче принизити мене, принижуючи дітей та мою здібність бути доброю матір’ю. Але жодна з тих думок мене не заспокоїла, а тому перемогла третя: Ліла бачила те, що я як мати не могла або не хотіла бачити. А оскільки вона особливо критично ставилася до Імми, то слід розібратися, чи є в її зауваженнях зерно правди.
Тому я стала уважно спостерігати за дівчинкою і швидко переконалася: мала справді страждала. Вона була рабою веселості й експансивності Тіни, її неймовірної балакучості, уміння викликати замилування й захоплення у всіх навколо, а особливо – у мене. Моя донька була граціозною й розумною, але на фоні Тіни блідла, її якості тьмяніли, і вона мучилася. Якось я почула їхню суперечку: Тіна висловлювалася чітко і ясно, а Імма ще не вимовляла деяких звуків. Вони розфарбовували олівцями дитячі розмальовки із зображеннями тварин, і Тіна вирішила зафарбувати носорога зеленим. Імма ж захотіла зробити кота різнокольоровим. Тіна сказала:
– Зафарбуй його сірим або чорним.
– Не наказуй мені, яким фарбувати!
– Я не наказую, а раджу.
Імма стривожено зиркнула на неї: вона ще не знала різницю між наказом та порадою. Промовила у відповідь:
– І радити не треба!
– Тоді взагалі нічого не роби!
Іммина нижня губа зрадливо затремтіла:
– Гаразд, але мені так не подобається.
Я спробувала приділяти їй більше уваги. Для початку припинила палко захоплюватися Тіною, зосереджувалася на успіхах Імми, хвалила її. Але швидко втямила, що цього не досить. Обидві дівчинки дуже любили одна одну, повсякденне змагання сприяло їхньому розвитку. Не було сенсу надміру вихваляти доньку. Імма, порівнюючи себе з Тіною, бачила в ній щось таке, що завдавало їй болю, але провини подруги в цьому точно не було.
Тоді в голові виринули Лілині слова:
Усвідомивши це, я стала помічати, як Імма намагається привернути до себе увагу П’єтро. Щоразу, коли він телефонував донькам, вона стояла поряд у куточку й уважно слухала. Якщо сестри сміялися, вона теж починала сміятися. А коли наприкінці розмови дівчатка прощалися з татком, Імма й собі кричала: «Чао!» Інколи П’єтро чув Іммин голос і просив Деде: «Передай слухавку Іммі, я з нею теж попрощаюся». Тоді мала соромилася: або втікала, або брала слухавку і мовчала. Так само поводилася і тоді, коли П’єтро приїжджав до Неаполя. Він завжди привозив подарунок і для неї, і Імма крутилася поряд, ніби й вона його донька, тішилася, якщо він її хвалив чи брав на руки. Якось мій колишній чоловік приїхав до району, щоб забрати до себе Деде й Ельзу, і, помітивши розпач Імми, розчулено сказав мені: «Приголуб її, їй дуже прикро, що сестри їдуть, а вона залишається».
Його слова тільки підтвердили мої страхи. Я сказала сама собі, що мушу щось зробити. Спершу хотіла поговорити з Енцо, щоб він приділяв Іммі більше уваги. Однак він і так робив усе, що міг. Якщо садив собі на плечі доньку, то через деякий час опускав її на землю і брав на руки мою малу; якщо купував іграшку Тіні, то таку саму брав і для Імми; якщо його розчулювали ледь не до сліз розумові здібності маленької доньки, він ніколи не забував висловити захоплення й невеличкими успіхами моєї. Та я все одно вирішила з ним поговорити. Після цього він став іноді дорікати Тіні, якщо та відвертала увагу від Імми. Це мене засмучувало, адже ніякої провини дівчинки не було. У таких випадках Тіна дивувалася: їй здавалося незаслуженим те, що її зупиняють. Вона не розуміла, чому раптом татко припиняв нею захоплюватися, і щосили прагнула повернути його прихильність. Тоді я намагалася владнати ситуацію і залучала її до гри.
Одне слово, справи не ладилися. Якось уранці я була в Лілиному кабінеті, хотіла, щоб вона навчила мене працювати з комп’ютером. Імма гралася з Тіною під письмовим столом. Тіна, як завжди, з неймовірною фантазією описувала різноманітні місця та героїв. Якісь страшні чудовиська гналися за їхніми ляльками, мужні принци от-от мали їх урятувати. І тут я почула, як моя донька раптом вигукнула з несподіваною злістю в голосі: