Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 61)
У квартирі панувала глибока тиша, а знадвору лунав звичний для вихідного дня гамір: церковний полуденний дзвін, крики вуличних торговців, гудки товарних потягів, гуркіт вантажівок, що снували туди-сюди до будівельних майданчиків, які працювали навіть у вихідні. Без сумніву, Ніно дозволить дівчаткам наїстися досхочу солодощів і навіть не подумає, що потім вони й ложки не з’їдять за обідом. Я добре його знала: він виконає кожну їхню забаганку, купить усе й бровою не поведе. Приготувавши обід і накривши на стіл, я визирнула у вікно, що виходило на трасу. Хотіла їх покликати. Але за вуличними ятками недільного ярмарку нічого не було видно. Я помітила тільки Марчелло, що прогулювався з моєю сестрою та сином. Вигляд траси згори викликав у мене якесь дивне занепокоєння. Святковий гамір району завжди здавався мені ширмою, за якою ховається занепад, але тієї миті це враження посилилося. Що я робила в цьому місці, чому й надалі тут мешкала, якщо мала вдосталь грошей і могла переїхати куди завгодно? Я підкорилася Лілі, пустила все на самоплив, сама повірила у те, що, публічно оголосивши про повернення до свого коріння, я зможу писати краще. Усе навколо якось зубожіло й погіршало, мене навіть занудило від щойно приготованого власноруч обіду. Я опанувала себе, розчесалася, перевірила, чи все гаразд, і вийшла надвір. Майже навшпиньках прокралася повз Лілині двері, бо не хотіла, щоб вона мене почула й вирішила піти зі мною.
Надворі відчувався сильний запах смаженого мигдалю. Я озирнулася довкола. Спершу побачила Деде й Ельзу – вони їли солодку вату й роздивлялися ятку з дешевими прикрасами: браслетами, сережками, ланцюжками, заколками для волосся. Трохи далі помітила Ніно, якраз на розі. І тільки за кілька секунд я зрозуміла, що він розмовляє з Лілою – неймовірно привабливою, як то завжди бувало, коли вона хотіла справити враження, – та Енцо, який похмуро стояв поряд. Ліла тримала на руках Імму, а та бавилася з її сережкою, як зазвичай робила це з моєю, коли відчувала, що про неї забули. Ліла ні на що не зважала – так захопилася розмовою з Ніно, а той говорив з нею весело, широко усміхався та емоційно розмахував довгими руками.
Мене охопила злість. Ось чому Ніно вийшов погуляти і зник! То он як він піклувався про доньку! Я покликала його, але він не почув. Замість нього обернулася Деде й перекривила мій писклявий голос, як то вони зазвичай робили з Ельзою, коли я на них кричала. Я покликала знову. Хотіла, щоб Ніно негайно повернувся додому і тільки з моїми дітьми. Але стояв такий гамір: вуха розривало від пронизливого свисту продавця горішків, трасою з гучним брязкотом мчала вантажівка, здіймаючи за собою хмару пилу. Я незадоволено пирхнула, рушила до них. Чому Ліла тримає на руках мою доньку, навіщо? І чому це Імма не бавиться з Тіною? Я підійшла. Не привітавшись, одразу накинулася на Імму: «Чому це ти залізла на руки? Ти вже велика! Ану, злазь!» Забрала її в Ліли, поставила на землю. Потім звернулася до Ніно:
– Дітям треба їсти, обід уже готовий.
Сама тим часом звернула увагу, що донька, замість того щоб кинутися до своєї подружки, так і тримається за край моєї спідниці. Я озирнулася довкола, запитала в Ліли:
– А Тіна де?
З її обличчя не сходив привітний вираз, з яким вона щойно вислуховувала базікання Ніно.
– Мабуть, з Деде та Ельзою, – відповіла Ліла неуважно.
– Її з ними немає, – відповіла я.
Мені хотілося, щоб вона разом із Енцо подбала про власну дочку, а не пхалася між моєю та її батьком у той єдиний день, коли він нарешті виявив бажання її побачити. Але поки Енцо крутив головою на всі боки в пошуках Тіни, Ліла й надалі безтурботно розмовляла з Ніно. Розказувала, як Дженнаро кілька разів тікав з дому. Засміялася й додала:
– Якось удень я ніде не могла його знайти. Усі діти повернулися зі школи, а його немає. Я так перелякалася! Чого тільки не понавигадувала собі! А він сидів собі спокійно у сквері.
Але як тільки ті слова вилетіли з її вуст, вона раптом пополотніла, а в очах відбився страх. Вона спитала в Енцо надтріснутим голосом:
– Ти знайшов її? Де вона?
110
Ми шукали Тіну вздовж траси, потім по всьому району, потім знову на трасі. До нас приєдналася більшість жителів району. Прибіг Антоніо, прийшла Кармен, за нею – її чоловік Роберто, навіть Марчелло Солара покликав своїх людей на допомогу, а сам кружляв автівкою вулицями району до пізньої ночі. Тепер Ліла нагадувала Меліну: з виряченими очима бігала безтямно туди-сюди. Але ще божевільнішим здавався Енцо. Кричав, лаяв вуличних торговців, матюкався, вимагав обшукати їхні машини, фургони та ятки. Довелося карабінерам його вгамовувати.
Раз у раз з’являлася чутка, що Тіну знайшли, і всі зітхали з полегшенням. Дівчинку в районі добре знали, а тому то хтось заявляв, ніби щойно бачив її біля он тієї ятки, то хтось інший казав, що вона хвилину тому була чи отам на розі, чи сиділа на лавці он у тому дворі або у сквері, або бачили, як вона йшла до тунелю з якимось чи то високим, чи то низеньким чоловіком. Але кожне таке повідомлення виявлялося неправдивим, і скоро всі почали втрачати і надію, і здоровий глузд.
Під вечір з’явилася нова версія, яка врешті й закріпилася. Дівчинка вискочила з тротуару на дорогу, бо бігла за блакитним м’ячиком. Саме тієї миті трасою мчала вантажівка. Вантажівка була здоровенна – велетенська маса брудного кольору, що наближалася на швидкості, похитуючись та підскакуючи на вибоїнах. Ніхто більше нічого не бачив, але чули якийсь удар. Той удар потім з однієї розповіді перейшов у пам’ять усіх, хто її слухав. Вантажівка ні на мить не загальмувала й зникла на горизонті разом із тілом Тіни, з її кісками. На асфальті не залишилося ні краплі крові – нічого, взагалі нічого. І в тому «нічого» зникла вантажівка, і назавжди зникла маленька дівчинка.
Старiсть. Історія поганої крові
1
Я остаточно поїхала з Неаполя у 1995 році, коли всі навколо казали, що місто відроджується. Але я мало вірила в те відродження. За ці роки я встигла побачити і відкриття нового залізничного вокзалу, і національний прапор на верхівці хмарочоса на вулиці Новара, і сучасні багатоповерхівки в кварталі Скампія, і новобудови, що здіймалися на місці руїн в Ареначчі, на вулиці Таддео-да-Сесса та на площі Націонале. Ті будівлі, спроєктовані талановитими архітекторами десь у Франції чи в Японії, а згодом зведені у нас між Понтічеллі та Поджореале з численними порушеннями та затримками, майже миттю втратили свій сучасний шарм і перетворилися на убогі квартири-нори. То про яке відродження йшлося?! То лише пудра, якою заради вихваляння абияк присипали старе корумповане обличчя міста.
І так відбувалося щоразу. Грим відродження породжував сподівання, а потім перетворювався на грубу кірку поверх давніших шарів гримування. Якраз у ті часи, коли лунали заклики залишатися в Неаполі й допомагати його відбудовувати під керівництвом колишньої Комуністичної партії, я вирішила податися до Турина. Там мені запропонували очолити перспективне видавництво. Коли мені виповнилося сорок, час полетів так швидко, що я вже нічого не встигала. Мій календар складався з дат здачі рукописів і статей. Роки минали від публікації до публікації. Важливі дати мого життя чи життя моїх дітей було важко згадати без прив’язки до роботи, яка забирала в мене дедалі більше часу. Коли сталася та подія, а коли інша? Я орієнтувалася в місяцях й роках, пригадуючи дати виходу моїх книжок.
На той час у мене їх було вже чимало, я заробила собі авторитет, добру славу та загальний добробут. Із часом піклування про дітей потребувало дедалі менше зусиль. Деде та Ельза – спершу одна, а потім і друга – поїхали вчитися до Бостона, як їм і радив П’єтро, який на той час уже сім чи вісім років очолював кафедру в Ґарварді. Із батьком дівчатам було дуже добре. Якщо не зважати на їхні постійні нарікання в листах на бридкий клімат та гордовитість бостонців, загалом вони були задоволені собою і тим, що їм вдалося вирватися з неприйнятних умов життя, на які я в минулому їх прирекла. Тим часом Імма теж не могла дочекатися свого повноліття, щоб податися слідом за сестрами. То що мені було робити в районі? Якщо на початку кар’єри то була частина мого іміджу: я була письменницею, яка могла мешкати, де їй заманеться, а замість цього жила на небезпечній периферії Неаполя, щоб описувати реальне життя, – то тепер уже багато інтелектуалів не виїжджали з власного кутка. До того ж теми книжок виходили далеко за межі проблем нашого району та міста. Тож хіба не було з мого боку нещирим мати авторитет, чимало привілеїв і, попри це, і надалі жити там, де мені не залишалося нічого іншого, як спостерігати за погіршенням життя моїх братів та сестри, моїх подруг, їхніх дітей, родичів і навіть власної доньки?
Іммі тоді вже виповнилося чотирнадцять, я пестила її, як могла, вона багато вчилася. Але донька розмовляла на діалекті, мені не подобалися її однокласники, а коли вона збиралася погуляти ввечері, я так хвилювалася, що вона лишалася вдома заради мене. Я й сама намагалася якомога менше швендяти містом, спілкувалася з дуже обмеженим колом людей. Як правило, то були друзі з неапольської інтелігенції. Деякі чоловіки залицялися до мене, але тривалих стосунків я не мала. Рано чи пізно виявлялося, що навіть найталановитіші з них насправді були розчарованими в житті й починали скаржитися на несправедливу долю або ж іронізувати над нею. Водночас я відчувала, що вони мають приховані інтереси. Інколи здавалося, що їм кортить якнайшвидше дати мені свої рукописи, попросити замовити за них слівце на радіо чи телебаченні, часом навіть попросити грошей у борг, щоб так і не повернути. Я вдавала, що нічого не помічаю, і змушувала себе вести активне суспільне та особисте життя. Але можливість виходити кудись ввечері у святковому, вишуканому вбранні мене не тішила, а лише тривожила. Одного разу я ледь встигла вийти за поріг і зачинити за собою двері під’їзду, як мене побили й обікрали двоє тринадцятилітніх підлітків. Таксист, який сидів у машині за кілька кроків від мене, навіть у віконце не глянув. А тому я нарешті набралася духу і влітку 1995 року поїхала з Неаполя разом з Іммою.