Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 7)

Мій батько, ошелешено стоячи в самих трусах, та мої брати й сестра намагалися зрозуміти, яку ще свиню я знов їм підклала, і силкувалися заспокоїти матір, але даремно. Вона верещала, що прожене мене з дому просто зараз, аби лиш не зазнати того сорому, що вона, і вона теж, має доньку, яка живе на віру, як Ліла та Ада. Хоч вона й не наближалась до мене, щоб дати ляпаса, але молотила рукою повітря, немов я стала тінню, яку вона схопила і тепер щосили дубасить. Вона довго не могла вгамуватись, аж поки не втрутилась Еліза. Сестра обережно спитала:

– А чия це ідея – одружитись у мерії, твоя чи твого хлопця?

Я пояснила їй, а водночас з’ясувала це питання для всіх, що для мене церква вже давно нічого не значить, але мені однаково, де брати шлюб – у мерії чи при вівтарі. Натомість для мого хлопця вкрай важливо взяти лише цивільний шлюб, він дуже добре знається на релігійних питаннях і вважає, що релігія – це дуже важливо, але церква сама собі шкодить, пхаючи носа в державні справи. Одне слово, якщо ми не одружимося в мерії, ніякого шлюбу не буде.

Тут батько, який спочатку став на бік матері, перестав вторити її прокльонам і лементу.

– І він на тобі не ожениться?

– Ні.

– І що зробить, покине тебе?

– Поїдемо жити у Флоренцію, не одружившись.

Цю новину мати сприйняла як найнестерпнішу. Вона геть втратила самовладання і пообіцяла, що в такому разі візьме ножа й заріже мене. Натомість батько нервово скуйовдив собі чуба і сказав матері:

– Помовч трохи, не виводь мене із себе. Краще поміркуймо тверезо. Ми чудово знаємо, що можна взяти шлюб перед священником, влаштувати пишне весілля і все одно скінчити зле.

Він теж явно натякав на Лілу, про чию скандальну історію в нашому районі не переставали говорити, і мати моя врешті зрозуміла. Священник не був гарантією, ніщо не було гарантією в цьому нашому паскудному світі. Тому вона перестала репетувати і залишила на батька обов’язок поміркувати над ситуацією і, раптом що, дати мені згоду. Але далі кульгала вперед і назад, трусячи головою і бурмочучи прокльони на адресу мого майбутнього чоловіка. «Хто він такий, той професор? Він комуніст? Комуніст і професор? Який він у біса професор! – кричала вона. – Який з нього професор, якщо так думає? Так думають тільки мудаки». «Ні, – відрізав батько, – він ніякий не мудак, він освічений і краще за всіх знає, які свинства дозволяють собі священники, і саме тому хоче сказати своє “так” тільки в мерії. Гаразд, маєш рацію, здебільшого комуністи так роблять. Гаразд, маєш рацію, може здаватися, ніби наша донька не в шлюбі. Але я б довірився цьому університетському професорові: він кохає її, і я не можу повірити, що він дозволить, аби Ленуччу вважали повією. А якщо не хочеш повірити йому – однак я вірю, хоча ще не знаю його, бо він поважна особа, тут усі дівчата мріють про таку партію – повір принаймні мерії. Я ж там, у мерії, працюю і можу тебе запевнити, що шлюб, укладений в мерії, має не меншу вагу, ніж церковний, а може, і більшу».

Це тривало ще кілька годин. У якусь мить брати й сестра здалися та пішли спати. Я лишилася, намагаючись заспокоїти батьків і переконати їх змиритися з обставинами, адже в ту хвилину це було важливим знаком, що я входжу у світ П’єтро. Ба більше, у той момент я хоч раз почувалася відважнішою, ніж Ліла. А насамперед, якби я знов зустрілася з Ніно, мені було б приємно натякнути йому: бачиш, куди мене завела суперечка з викладачем релігії, усяке життєве рішення має свою історію, чимало моментів нашого життя чаяться десь у куточку, чекаючи свого виходу, аж поки нарешті не настане їхній час. Але це було б перебільшенням, насправді все набагато простіше. Щонайменше років десять Бог мого дитинства, уже тоді досить слабосилий, принишкнув десь у куточку, мов хворий старигань, і я більше не відчувала потреби в освяченні шлюбу. Найважливішим було забратися геть з Неаполя.

9

Звісна річ, неприйняття, яке викликала в моєї родини ідея одружитися в мерії, тієї ночі не розвіялося, але дещо ослабло. Наступного дня моя мати поводилася так, наче будь-яка річ, якої вона торкалася – кавоварка, чашка з молоком, цукерничка, свіжоспечений хліб – викликала в неї спокусу жбурнути її мені в обличчя. Але більше вона не репетувала. Щодо мене, то я не зважала на неї. Рано-вранці вийшла з дому й подалася писати заяву на проведення телефону. Покінчивши з цим, пройшлася вулицею Порт’Альба, походила по книгарнях. Я вирішила якомога швидше підготуватися до того, щоб упевнено висловлюватися щоразу, коли випаде така нагода, як тоді в Мілані. Я вибирала журнали та книжки здебільшого інтуїтивно й витратила на них купу грошей. Після довгих вагань, під упливом тієї фрази Ніно, яка не йшла мені з думки, я врешті вирішила придбати «Три нариси з теорії сексуальності» – про Фройда я майже нічого не знала, а те, що знала, мені не подобалося, – і ще кілька книжок про секс. Я збиралася вчинити так, як раніше зі шкільними підручниками, готуючись до іспитів і захисту диплома, як я робила з газетами, які позичала мені Ґальяні, і з марксистськими текстами, що їх кілька років тому давав мені Франко. Я хотіла дослідити сучасний світ. Важко сказати, що саме на той час вже накопичилося в моїй голові. Були суперечки з Пасквале, а також з Ніно. Було трохи інтересу до Куби та Латинської Америки. Була невиліковна нужда нашого району, була Лілина програна битва. Була школа, яка відштовхувала моїх братів і сестру, бо вони виявилися не такі старанні, не готові до самопожертви, як я. Були довгі розмови з Франко й принагідні балачки з Маріарозою, які вже злилися в одне невиразне й імлисте ціле (світ глибоко несправедливий, його треба змінити, проте і мирне співіснування між американським імперіалізмом та сталіністською бюрократією, і реформістська політика європейських, а передусім італійських робітничих партій штовхають пролетаріат до безсилого вичікування, яке гасить вогонь революції, а внаслідок цього світ може зайти у патову ситуацію, і, коли переможе соціал-демократія, капітал тріумфуватиме вічно, а робітничий клас стане жертвою примусу до споживання). Ці стимули робили своє. Вони, безперечно, уже віддавна змінювали, а іноді навіть захоплювали мене. Але гадаю, що до рішення якомога швидше поглибити освіту мене штовхнула, принаймні спочатку, давня потреба досягти успіху. Я вже давно переконалася, що все в собі можна розвинути – навіть інтерес до політики.

Коли я розплачувалася, то краєм ока побачила свій роман на одній з полиць і відразу ж відвела погляд. Щоразу, як мені траплявся цей томик у якійсь вітрині, серед інших недавно виданих романів, усередині в мене розливалася суміш гордості і страху, сплескувала хвиля втіхи, що переходила у тривогу. Звісно, книжка ця народилась випадково, я написала її за двадцять днів, не ставлячи собі якоїсь мети, це були наче заспокійливі ліки від депресії. Крім того, я добре знала, що таке висока література, адже багато читала про класиків, і, коли я писала, мені й на думку не спадало, що я роблю щось вартісне. Але втягнуло мене в цю роботу намагання знайти певну форму. І от усе це вилилось в цю книжку, у цей предмет, який містив мене. Тепер я була там, у всіх на виду, і коли я так на себе дивилася, моє серце починало шалено калатати. Я відчувала, що не тільки в цій книжці, а й загалом у романах було щось, що справді хвилювало мене, – голе й трепетне серце, те саме, що виривалося мені з грудей в ту далеку хвилину, коли Ліла запропонувала написати разом якусь історію. Насправжки зробити це довелося мені. А чи саме цього я хотіла? Писати, писати свідомо, писати дедалі краще? Вивчати оповіді минулі й теперішні, щоб зрозуміти, як вони працюють, і вчитися, вчитися всього, що можна, з єдиною метою – створювати живі серця, які ніхто не відшліфує краще від мене, навіть Ліла, якби вона мала таку змогу?

Я вийшла з книгарні, зупинилась на площі Кавур. Був чудовий день, вулиця Форіа мала неприродно чистий і поважний вигляд, попри підпори біля стін галереї. Я взялася за діло старанно, як завше. Вийняла недавно куплений блокнот, щоб почати робити те, що роблять справжні письменники – занотовувати думки, спостереження, корисну інформацію. Прочитала від початку до кінця газету «Унітá», занотувала те, чого не знала. У часописі «Іль Понте» знайшла статтю батька П’єтро, з цікавістю переглянула її, але вона не здалася мені такою важливою, як про це твердив Ніно, ба навіть неприємно вразила з двох причин. По-перше, Ґвідо Айрота висловлювався ще штивнішим професорським тоном, ніж той чоловік в окулярах з товстими скельцями. По-друге, мені здалося, що в тому вступі, де він говорив про студенток («Їх уже цілі натовпи, – писав він, – і очевидно, що походять вони з незаможних родин, ці скромно виховані синьйорини в скромних сукенках, які слушно сподіваються, що неймовірний труд, завдяки якому вони здобули освіту, дасть їм майбутнє, що не обмежується виконанням домашніх обов’язків»), є натяк на мене, навмисний чи зроблений мимохіть. Це я теж занотувала в блокноті («Що я для родини Айрот? Квітка в петельці їхнього широкого світогляду?») і трохи без настрою, радше знуджено почала гортати газету «Корр’єре делла сера».