Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 9)

І то був тільки початок. Наступного дня на вулиці до мене підійшов Мікеле Солара і наполегливо запросив на каву. Ми пішли в його бар, і поки Джильйола мовчки обслуговувала нас, хоч їй явно була неприємна моя присутність, а може, і присутність її нареченого, він говорив: «Лену, Джино дав мені прочитати статтю, де мовиться, що ти написала книжку для дорослих. Ви лише погляньте, хто б міг сподіватися? То ти це вивчала в Пізі? То цього тебе вчили в університеті? Аж не віриться. Як на мене, ви з Ліною уклали таємну угоду: вона робить усякі паскудства, а ти їх описуєш. Це так? Скажи мені правду». Я побуряковіла і, не чекаючи кави, кивнула Джильйолі й пішла собі геть. Він весело крикнув мені навздогін: «Ти що, образилася? Облиш, вертайся, я ж пожартував!»

Невдовзі по тому я зустріла Кармен Пелузо. Мати звеліла мені піти до нової ковбасної крамниці Карраччі, бо там олія дешевша. Був пополудень, клієнтів не було, і Кармен обсипала мене компліментами. «Як тобі добре, – шепотіла вона, – для мене за честь бути твоєю подругою, це єдине, у чому мені пощастило в житті». Відтак сказала, що прочитала статтю Сарраторе, але тільки тому, що газету залишив у крамниці один з постачальників. Вона назвала її свинством, і її обурення здалося мені справжнім. А от її брат Пасквале дав почитати статтю з «Уніти» – дуже, дуже хороша стаття, і світлина чудова. «Та ти завжди чудова, – сказала вона, – хай би що ти робила». Від моєї матері вона дізналася, що я скоро вийду заміж за професора університету й оселюся у вишуканому помешканні у Флоренції. Вона теж збирається заміж, за власника заправки на трасі, але хтозна, коли це буде, бо грошей у них катма. Відтак, не зупиняючись, почала нарікати на Аду. Відколи Ада зайняла місце Ліли поруч зі Стефано, усе пішло шкереберть. Вона й у магазин приходить як хазяйка, лає її, звинувачує в крадіжках, попихає, наглядає за нею. Тому вона вже не витримує, хоче звільнитися й піти працювати на заправку до свого майбутнього чоловіка.

Я уважно слухала й згадувала, як ми з Антоніо хотіли одружитися і теж працювати на заправці. Я розповіла їй це, щоб розважити, але вона, спохмурнівши, буркнула: «Авжеж, аякже, можна уявити собі тебе на заправці, щастить же тобі, що ти забралася від цих злиднів». Тоді почала торочити щось незрозуміле: «Усюди така несправедливість, Лену, це вже занадто, треба з цим покінчити, бо неможливо терпіти». І, промовляючи це, витягла з шухляди мою книжку, обкладинка якої була погнута і брудна. Я вперше бачила свою книжку в когось із нашого району, і мене вразило, якими пом’ятими й темними були перші сторінки і якими рівненькими й білосніжними інші. «Я потроху читаю її вечорами, – сказала вона, – або коли нема клієнтів. Але я все ще на тридцять другій сторінці, у мене мало часу, тут усе доводиться робити самій, Карраччі тримають мене від шостої ранку до дев’ятої вечора». А тоді раптом лукаво запитала: «Далеко ще до непристойних сцен? Скільки мені ще читати?»

Непристойні сцени.

Через якийсь час я наштовхнулася на Аду, яка тримала на руках їхню зі Стефано доньку Марію. Після того, що мені сказала Кармен, я ледве здобулася на люб’язність. Похвалила дівчинку, сказала, що в неї гарна сукенка й милі сережки. Але Ада повелась непривітно. Заговорила про Антоніо, сказала, що вони листуються, що це неправда, ніби він одружився і має дітей, що це я задурила йому мізки й розбила серце. Відтак взялася за мою книжку. Запевнила, що сама вона її не читала, але чула, що це не та книжка, яку варто тримати вдома. І майже сердитим тоном зауважила: «А коли дівчинка виросте й знайде її, то що тоді? Вибачай, купувати її я не буду». Однак додала: «Я рада, що ти на цьому можеш заробити, мої вітання».

12

Один за одним ці епізоди викликали в мене сумнів, що книжка справді добре продається, бо і в позитивних, і в негативних рецензіях згадувалось про кілька дражливих сторінок. Я навіть було подумала, що Ніно завів розмову про секс з Лілою лише тому, що вважав, ніби з жінкою, яка пише те, що пишу я, можна говорити про таке без проблем. І саме тому мені знову захотілося побачитися з подругою. «Хтозна, – сказала я собі, – чи Ліла купила книжку, як Кармен». І уявила собі, як увечері після роботи на фабриці вона лежить, виснажена, поруч із сином – а Енцо сам десь у сусідній кімнаті – й уважно читає мою книжку, розтуливши вуста й зморщивши лоб, як це вона робила, коли хотіла зосередитись. Як би вона її оцінила? Чи вона теж побачила б у романі лише непристойні сцени? Але, може, вона його й не читала. Я сумнівалася, що вона мала гроші, щоб придбати її, треба було подарувати їй примірник. Спершу це здалось мені гарною ідеєю, але потім я її відкинула. Ліла досі була важливішою для мене, ніж будь-хто інший, але я не могла наважитись піти до неї. Я не мала часу, мені треба було багато вчитися, не зволікаючи. Зрештою, завершення нашої останньої зустрічі – у халаті поверх пальта вона стояла у дворі фабрики перед вогнищем, де горіли аркуші «Блакитної феї» – означало остаточне прощання із рештками дитинства, підтвердження того, що наші шляхи вже розійшлися. Можливо, вона просто сказала б: «Я не маю часу читати твою книжку, бачиш, як мені живеться?» І я йшла далі своєю дорогою.

Тим часом, хай якими були для цього причини, книжка продавалася дедалі краще. Якось зателефонувала Аделе й зі звичною сумішшю іронії та теплоти сказала мені: «Якщо так піде далі, ти геть розбагатієш, і тоді навіщо тобі здався той бідолашний П’єтро?» А потім передала слухавку чоловікові. Мовляв, Ґвідо хоче поговорити з тобою. Я розхвилювалася, з професором Айротою я розмовляла дуже рідко, і з ним я ніяковіла. Але батько П’єтро говорив дуже сердечно, привітав мене з успіхом, іронічно відгукнувся про надмірну соромливість моїх ганителів, заявив, що в Італії середньовіччя надто вже затяглося, похвалив за те, що я сприяю модернізації нашої країни, і всякі такі речі. Нічого конкретного про роман він не сказав, було очевидно, що він його не читав, бо був особою занадто зайнятою. Але було гарно з його боку висловити мені підтримку й повагу.

Не менш прихильно поводилася і Маріароза, вона теж усіляко хвалила мене. Спочатку здалося, що вона збирається говорити про книжку детальніше, але потім схвильовано змінила тему й сказала, що хоче бачити мене в університеті: на її думку, було важливо, щоб я брала участь у тому, що вона назвала нестримним потоком подій. «Приїзди завтра ж, – умовляла вона мене, – ти бачила, що діється у Франції?» Я була в курсі, бо не відходила від старого блакитного, вкритого шаром жиру радіоприймача, який мати тримала на кухні, і сказала їй: «Так, це чудово, події в Нантері, барикади в Латинському кварталі». Але вона, схоже, знала про це набагато більше і сама була у вирі подій. Вона разом із товаришами збиралася гайнути в Париж і запропонувала мені поїхати з нею автомобілем. Пропозиція була спокуслива. Я сказала: «Гаразд, подумаю». Податися в Мілан, потім до Франції, приїхати у повсталий Париж, виступити проти брутальності поліції, пірнути з усіма особистими проблемами в саму розпечену магму подій цих місяців, знов пуститися в подорож за межі Італії, як я це зробила разом з Франко кілька років тому. Як гарно було б поїхати з Маріарозою, єдиною дівчиною серед моїх знайомих, яка була така позбавлена упереджень і така сучасна, так цікавилася подіями у світі, говорила про політику так само вільно, як чоловіки. Я захоплювалась нею, адже дівчат, які б вирізнялись на тлі інших під час цього розгардіяшу, було небагато. Молоді герої, які на свій страх і ризик сміливо виступили проти насильства реакційних сил, звалися Руді Дучке або Даніель Кон-Бендіт^[3]. І, як у фільмах про війну, де були тільки чоловіки, жінкам важко було ототожнюватися з ними, їх можна було тільки любити, поділяти їхні погляди, хвилюватися за їхню долю. Мені спало на гадку, що серед тих товаришів Маріарози міг бути й Ніно. Вони знайомі, тож це цілком можливо. О, зустрітися з ним, пірнути разом у пригоду, разом наражатися на небезпеку! Так і минув день. Тепер на кухні було тихо, батьки спали, брати ще вешталися десь по вулицях, Еліза милася, зачинившись у туалеті. Вирушити в дорогу, завтра ж рано-вранці.

13

І я вирушила, але не до Парижа. Після парламентських виборів того бурхливого року Джина організувала мені подорож різними містами задля просування книжки. Я почала з Флоренції. Мене запросила на педагогічний факультет одна професорка, приятелька друга родини Айрот, і так я опинилася перед трьома десятками студентів і студенток одного з альтернативних курсів, які були тоді такі популярні в неспокійних університетах. Мене відразу вразило, що багато дівчат були ще гірші, ніж їх описував мій майбутній свекор в «Іль Понте»: погано вдягнені, невміло нафарбовані, сумбурні й надто емоційні у висловлюваннях, незадоволені іспитами, сердиті на професорів. На прохання професорки я з великим ентузіазмом висловилась про студентські маніфестації, зокрема ті, що відбувалися у Франції. Я козиряла тим, що вивчила, і була задоволена собою. Я відчувала, що висловлююсь ясно й переконливо, що дівчатам найбільше подобається те, як я говорю, вони захоплюються моєю обізнаністю, тим, як управно я зачіпаю складні світові проблеми, укладаючи їх у логічну картину. Але швидко я зрозуміла, що мені не хочеться навіть словом згадувати про свою книжку. Мені було ніяково про неї говорити, я боялася реакції, подібної до тієї, яку вона викликала в нашому районі, я воліла коментувати часописи «Квадерні П’ячентіні» або ж «Манслі Ревю». Але ж мене запросили саме для цього, і хтось уже просив слова. Перші запитання стосувалися труднощів, що їх зазнала моя героїня, намагаючись порвати з середовищем, у якому народилася. Тільки наприкінці якась дівчина – пригадую, вона була дуже висока й страшенно худа – попросила, перебиваючи саму себе нервовим смішком, пояснити, чому я вважала за потрібне вписати в так гарно викладену історію цей сороміцький епізод.