Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 6)

– Ти більше не хочеш за мене заміж?

Я мало не відповіла: авжеж, не хочу, але вчасно стрималась, бо знала, що це теж неправда. Я безсило мовила: «Вибач, у мене поганий настрій, звісно, я хочу за тебе заміж». Узяла його за руку й переплелася з ним пальцями. Він був чоловік розумний, надзвичайно освічений, до того ж добрий. Я любила його і не хотіла, щоб він страждав. І все ж саме в той момент, коли я тримала його за руку, коли підтверджувала, що хочу за нього заміж, я виразно усвідомила, що, якби він не з’явився в ресторані того вечора, я б спробувала спокусити Ніно.

Мені важко було зізнатися в цьому самій собі. Звісно, це було б лихим вчинком, якого П’єтро не заслуговував, і все ж я б зробила це охоче, і, можливо, навіть без докорів сумління. Я б знайшла спосіб привабити до себе Ніно, адже ми так давно були з ним знайомі – від початкової школи аж до ліцею і до часів Іскії та площі Мартірі. Я б переспала з ним, хоч його слова про Лілу мені не сподобались і викликали тривогу. Я б переспала з ним, а П’єтро про це не сказала б. Можливо, я б сказала про це Лілі, але не тепер, а коли ми обидві постаріємось, бо тоді, як я вважала, ні для мене, ні для неї це більше нічого не важитиме. Як і в усьому, час тут вирішував усе. Ніно провів би зі мною лиш одну ніч, а вранці пішов би геть. Хоч я знала його ціле життя, він був витвором моєї уяви, залишитися з ним назавжди було б неможливо, він походив з мого дитинства, складався з дитячих бажань, був позбавлений конкретного виміру, я не бачила його у своєму майбутньому. Натомість моїм теперішнім був П’єтро – наче скеля, мов межовий стовп. За цим стовпом простягалася земля, яка була для мене чимось новим, земля, де панувала розсудливість, де діяли правила, за якими жила його родина і які надавали сенсу всьому. Там панували високі ідеали, культивувалося добре ім’я і принципові питання. У світі родини Айрот нічого не робилося просто так. Одруження, приміром, було нерозривно пов’язано з битвою за світське суспільство. Батьки П’єтро уклали лише цивільний шлюб, і П’єтро, хоч і мав, наскільки я знала, досить ґрунтовну релігійну освіту, а може, і саме тому, нізащо б не брав шлюб у церкві, він волів би радше зректися мене. Те саме стосувалося хрестин. П’єтро не був хрещений, Маріароза теж, а отже, наші майбутні діти теж не будуть охрещені. Що б він не робив, він завжди керувався цими засадами, немов підкоряючись якомусь вищому порядку, який, хоч і походив не від Бога, а дістався йому від родини, усе одно давав певність, що він перебуває на боці істини й справедливості. Що стосується сексу, то тут він був обережний. Він достатньо багато знав про мій роман з Франко Марі, аби зрозуміти, що незайманою я не була, і все ж він ніколи навіть словом не згадав про це, я не почула від нього й натяку на докір, жодного грубого жарту, навіть легкої насмішки. Я ніколи не чула, щоб до мене в нього були інші дівчата, важко було уявити його з проституткою, і я дуже сумнівалася, що він бодай хвилину свого життя змарнував на балачку з іншими чоловіками про жінок. Він ненавидів солоні дотепи. Ненавидів балачки, підвищення голосу, вечірки, будь-які різновиди марнотратства. Хоч родина його була вельми заможна, він дотримувався – у цьому випадку як виклик батькам і сестрі – певного роду аскетизму. І мав вигострене почуття обов’язку: ніколи б не зрікся своїх зобов’язань переді мною, ніколи б мене не зрадив.

Так, я не хотіла втратити його. Байдуже, що моїй вдачі, яка, попри здобуту освіту, залишалась неотесаною, чужа була його педантичність і я не могла чесно сказати, скільки витримаю в цьому його вивіреному всесвіті. Він давав мені надію втекти від гнучкого пристосуванства мого батька й грубості матері. Тому я силою прогнала думку про Ніно, взяла П’єтро під руку і муркнула йому: авжеж, одружімось якомога швидше, я хочу забратися геть з дому, хочу отримати водійські права, хочу подорожувати, хочу мати телефон і телевізор, я ніколи нічого не мала. Тоді він розвеселився, засміявся, погодився з усім тим, чого я так плутано вимагала. За кілька кроків до готелю він зупинився і хрипко пробурмотів: можна, я залишусь на ніч у тебе? То була остання несподіванка того вечора. Я збентежено поглянула на нього: не раз я була готова покохатися з ним, а він завжди ухилявся; але опинитись з ним в ліжку тут, у міланському готелі, після цієї болісної дискусії в книгарні, після зустрічі з Ніно мені зовсім не хотілося. Я відповіла: ми вже стільки чекали, можемо почекати ще трохи. Я поцілувала його в темному закутку і з порога готелю спостерігала, як він відходить бульваром Ґарібальді й раз у раз озирається, несміливо махаючи мені на прощання. Нерівна хода його плоскостопих ніг і неслухняна кучма волосся розчулили мене.

8

Відтоді життя ні на мить не давало мені спокою, один місяць підштовхував інший, не було й дня, щоб не сталося щось добре або погане. Після повернення до Неаполя ця безрезультатна зустріч з Ніно не йшла мені з думки, й іноді мене опановувало бажання побігти до Ліли, дочекатися її з роботи і розповісти все те, що можна було розповісти, не образивши її. Відтак я переконала себе, що навіть згадка про Ніно може зранити її, і відмовилася від цього наміру. Ліла йшла своїм шляхом, Ніно – своїм, а в мене були інші невідкладні справи. Наприклад, того самого вечора, коли я повернулася з Мілана, я заявила батькам, що П’єтро невдовзі приїде познайомитися з ними та, ймовірно, до кінця року ми одружимося і я поїду жити до Флоренції.

Батьки не виказали ні радості, ні навіть задоволення. Я подумала, що вони вже остаточно звикли до того, що я їду й вертаюся, коли мені хочеться, що дедалі більше відчужуюся від родини, що мені байдуже до їхніх турбот, як вижити. І мені здалося цілком нормальним, що лише батько трохи схвилювався – він завжди нервував перед майбутніми подіями, до яких не почувався готовим.

– Це що, університетський професор приїде до нас додому? – роздратовано спитав він.

– А куди ж іще? – розсердилась мати. – Як інакше він проситиме у тебе руки Ленуччі, якщо не приїде сюди?

Як завжди, вона здалася мені кмітливішою від нього, більш конкретною, рішучою аж до безтактності. Але після того, як вона гримнула на нього і він пішов спати, а Еліза, Пеппе та Джанні постелили собі на кухні, я змушена була змінити думку. Очі її налились кров’ю, і вона накинулася на мене й засичала тихим, але все одно сварливим голосом: «Для тебе ми ніхто, ти все нам розказуєш в останню хвилину, синьйорина вважає себе бозна ким, бо, бачте, вивчилась, бо пише книжки, бо йде за професора, але, люба моя, ти вийшла з мого живота, ти плоть від моєї плоті, тому не носи себе високо й не забувай, що ти не одна така розумна, що це я виносила тебе, а тому така ж розумна, а може, і розумніша від тебе, і я б теж досягла того, що й ти, якби мала можливість, зрозуміло?» Відтак, на тій же хвилі люті, спершу закинула мені, що це через мене брати й сестра поганенько вчаться в школі, бо я поїхала геть, думаючи тільки про себе; тоді попросила в мене грошей, точніше, поставила вимогу: сказала, що їй треба купити Елізі пристойну сукенку і зробити в помешканні ремонт, адже я змушую її приймати тут свого нареченого.

Лемент про шкільні негаразди братів і сестри я пустила повз вуха. Гроші ж дала відразу, хоч про ремонт то була неправда – вона вимагала їх у мене завжди, годився будь-який привід. Вона ніяк не могла пережити – хоч ніколи цього відкрито не казала, – що я тримаю гроші на пошті, а не віддаю їй, як це я робила ще за тих часів, коли на прохання хазяйки магазину канцтоварів возила її дітей на море або працювала в книгарні на вулиці Меццоканноне. Можливо, подумала я, вона поводиться так, ніби мої гроші належать їй, бо хоче переконати мене, що я теж належу їй і, навіть якщо вийду заміж, все одно завжди належатиму їй.

Я залишалась незворушною і, як відступне, пообіцяла провести в дім телефон і купити на виплат телевізор. Вона непевно глянула на мене з раптовим захопленням, яке сильно контрастувало з тим, що вона говорила мені щойно.

– Телевізор і телефон у нашому домі?

– Звичайно.

– І ти за них платитимеш?

– Так.

– Навіть після одруження?

– Так.

– А професор твій знає, що у нас нема ламаного шеляга, щоб дати тобі на посаг і на весілля теж?

– Знає, і ніякого весілля не буде.

Її настрій змінився, очі знову запалали.

– Як це – не буде весілля? Хай би він за нього заплатив.

– Ні, обійдемось без весілля.

Мати знов розлютилась і стала провокувати мене всіма способами, сподіваючись, що я огризнуся і вона зможе вилити весь гнів.

– Пам’ятаєш, як ішла заміж Ліна, пам’ятаєш, яке весілля вона влаштувала?

– Авжеж.

– А ти хіба гірша від неї, що не хочеш весілля?

– Ні.

Ми і далі так перемовлялися, аж поки я не вирішила, що не варто розтягувати смак її гнівних вибухів, краще витерпіти всю лють за раз:

– Ма’, – сказала я, – ми не тільки не хочемо весілля, ми навіть шлюбу в церкві не братимемо, одружимось у мерії.

Тут здійнявся буревій такої сили, що міг би розчахнути навстіж усі двері й вікна. Хоч фактично мати не була побожною, вона втратила контроль над собою і, почервонівши на виду та нахилившись уперед, почала викрикувати жахливі прокльони. Верещала, що шлюб не дійсний, якщо його не благословить священник. Репетувала, що, якщо я не візьму шлюб перед Богом, ніколи не буду дружиною, а лиш повією. А тоді, не зважаючи на кульгаву ногу, вона побігла будити батька, братів і сестру, щоб відразу сповістити їх про те, чого вона завжди боялася, а саме того, що наука зруйнувала мені мозок, що я маю все, що треба, натомість дозволяю ставитися до себе як до шльондри, що вона більше не зможе вийти з дому через сором за доньку-безбожницю.