Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 5)
– Вертайтеся швидше, мені дуже важливо почути вашу думку.
– У мене немає думок, – відповіла я, ледь усміхаючись.
Він теж відповів мені усмішкою:
– Письменниці неважко якусь думку вигадати.
– Можливо, але я не письменниця.
– Авжеж письменниця.
Я пішла в туалет. Щоразу, як Ніно розтуляв рота, він показував мені мою відсталість. «Треба працювати над собою, – подумала я, – як же можна було так себе занедбати?» Звісно, за бажання я можу на словах вдавати і компетентність, і ентузіазм. Але далі так не можна, я забила собі голову всіляким непотребом, а натомість стількох важливих речей не знала. Після розриву з Франко я втратила ту дещицю допитливості до світу, якої набралася від нього. А заручини з П’єтро нічим мені не допомогли – те, що не цікавило його, перестало цікавити й мене. Як сильно відрізняється П’єтро від свого батька, від сестри, від матері… І ще більше він відрізняється від Ніно. Якби це залежало від нього, я б ніколи не написала свого роману. Звістку про його публікацію він сприйняв майже з прикрістю, немов я порушила якось академічний етикет. А може, я перебільшую, можливо, проблема лише в мені. Може, річ у моїй обмеженості, я можу зосереджуватися лише на чомусь одному за раз, а все інше змушена відкидати. Але тепер я змінюся. Тільки-но скінчиться ця нудна вечеря, я не відстану від Ніно, гулятимемо цілу ніч, і я розпитаю його, які книжки мені варто читати, які фільми дивитися, яку музику слухати. Візьму його під руку і скажу: мені холодно. Невиразні наміри, незакінчені речення. Я сама від себе приховала тривогу, яка мене охопила, і лиш подумала: це може бути єдина нагода, завтра я їду і більше його не побачу.
Тим часом я зі злістю розглядала себе в дзеркалі. Обличчя втомлене, прищики на підборідді та фіолетові кола під очима провіщали місячні. Я негарна, низенька, маю завеликі груди. Я вже давно мала б зрозуміти, що ніколи йому не подобалась – невипадково він вибрав Лілу, а не мене. І що з того вийшло?
Я усвідомила, якими неприємними були ці слова, треба було дорікнути йому. Треба було сказати: «Той неправильний секс, той досвід, який ти тепер так негативно оцінюєш, мав наслідки – народилась дитина, малий Дженнаро, дуже розумний хлопчик. Негарно з твого боку так говорити, бо річ не в тім, з ким усе так, а з ким не так, а в тім, що заради тебе Ліла зруйнувала собі життя». І я вирішила: ось позбудусь Аделе та її приятеля, а потім, коли він проводжатиме мене до готелю, знову зачеплю цю тему і все йому викладу.
Я вийшла з туалету. Повернулася до зали й виявила, що за моєї відсутності дещо змінилося. Тільки-но побачивши мене, свекруха відразу замахала рукою і весело сказала, розпашівшись: «Ось нарешті й сюрприз». Цим сюрпризом був П’єтро, який сидів поруч з нею.
6
Мій наречений схопився на ноги, обняв мене. Я ніколи нічого не розповідала йому про Ніно. Сказала кілька слів про Антоніо, згадала мимохідь роман з Франко, про який, зрештою, багато хто знав у студентському середовищі Пізи. А от Ніно я ніколи не згадувала. Історія ця боліла мені, у ній були прикрі моменти, яких я соромилась. Розповісти про неї означало визнати, що я вже давно кохаю когось так, як ніколи не покохаю його. А щоб усе це мало якийсь лад і сенс, треба було розповісти і про Лілу, і про Іскію, а може, навіть набратися відваги й визнати, що той епізод сексу з дорослим чоловіком у моїй книжці навіяла справжня історія, яка сталася зі мною на пляжі Маронті, і те моє тодішнє розпачливе рішення дівчинки-підлітка тепер, через стільки часу, видавалось мені огидним. Нікого це не обходило, отож свої таємниці я залишила при собі. Якби П’єтро про це знав, він би швидко зрозумів, чому я так незадоволено сприйняла його появу.
Він знову сів на своє місце на чолі стола, між матір’ю та Ніно. З апетитом з’їв біфштекс, випив вина, але на мене дивився з тривогою, бо відчував мій кепський настрій. Він, напевно, почувався винним, що не прийшов учасно, спізнився на важливу подію мого життя, що його неуважність я можу сприйняти як знак, що він мене не кохає, бо віддав на поталу чужим людям, не підтримав своєю любов’ю. І як було йому сказати, що моє похмуре обличчя, моє небагатослів’я пояснювалось якраз тим, що він не залишив мене саму до кінця дня, що вліз між мною та Ніно?
А через поведінку Ніно я почувалася ще більш нещасною. Він сидів поруч зі мною, але й слова мені не сказав. Його, схоже, утішив приїзд П’єтро. Ніно наливав йому вина, пропонував сигарети, підносив запальничку, і тепер вони обидва видихали дим крізь стиснуті губи і розмовляли про нелегку подорож автомобілем з Пізи до Мілана та про задоволення від водіння. Мене вразило, наскільки вони були різні: Ніно щуплий, довготелесий, говорив завжди голосно і сердечно; П’єтро був присадкуватий, мав товсті, добре виголені щоки, смішну скуйовджену чуприну, що височіла над широченним чолом, і ніколи не підвищував голосу. Вони, схоже, були дуже раді познайомитися, а це для відлюдька П’єтро було чимось винятковим. Ніно напосідав на нього, виказував справжній інтерес до його досліджень («Я десь читав статтю, в якій молоко і мед ти протиставляєш вину та будь-яким формам сп’яніння»), наполягав, щоб той сказав щось про це, і мій наречений, який загалом на такі теми волів не говорити, урешті здався, зичливо поправляв його, почав відкриватися. Але якраз тоді, коли П’єтро розговорився, утрутилась Аделе.
– Годі теревенити, – сказала вона синові. – Де ж той сюрприз для Елени?
Я здивовано поглянула на неї. Ще якісь сюрпризи? Хіба мало того, що П’єтро багато годин їхав машиною без зупинок, щоб устигнути хоча б до вечері на мою честь? Тоді зачудовано глянула на свого нареченого: він сидів із добре мені відомим насупленим виразом обличчя, який у нього з’являвся, коли за певних обставин він був змушений говорити про себе публічно. Ледве розтуляючи вуста, П’єтро повідомив, що його призначили на посаду штатного професора, тож тепер він, дуже молодий штатний професор, очолить власну кафедру у Флоренції. Як і завжди, він заявив, що це сталося само собою, завдяки якомусь диву. Він ніколи не хвалився своїми досягненнями, я мало що знала про його славу як ученого, він ніколи мені не розповідав, скільки складних випробувань йому доводилось долати. І ось тепер він повідомив цю новину байдужим тоном, немов це мати його примусила, а для нього це нічого не значить. Натомість для нього, такого молодого, це означало високий престиж, це означало матеріальний достаток, означало, що можна поїхати з Пізи, означало, що йому більше не доведеться терпіти цю затхлу політичну і культурну атмосферу, від якої, не знаю чому, йому так вивертало нутро. А насамперед це означало, що восени або ж на початку наступного року ми одружимось і я поїду геть з Неаполя. Про це останнє ніхто не згадав, але всі радісно вітали і П’єтро, і мене. Ніно теж кинув якусь уїдливу фразу про академічну кар’єру, але потім відразу зиркнув на годинник і вигукнув, що йому прикро, але він мусить іти.
Усі підвелися з-за столу. Я не знала, що робити, марно шукала очима його погляд, моє серце стискалося дедалі більше. Вечір завершився, нагоду втрачено, наміри провалилися. Коли ми вийшли надвір, я ще сподівалася, що він дасть мені номер телефону або адресу. Але він лише потис мені руку й побажав усього найкращого. Тієї миті здалося, що кожним своїм жестом він зумисне відштовхує мене. Прощаючись, я легко всміхнулася йому й помахала рукою, немов пишучи щось у повітрі. Це було благання, яке означало: ти ж знаєш, де я живу, напиши мені, прошу тебе. Але він уже повернувся до мене спиною.
7
Я подякувала Аделе та її приятелеві за весь той клопіт, якого вони собі завдали задля мене і моєї книжки. Обоє довго й щиро хвалили Ніно і говорили зі мною так, ніби це завдяки мені він виріс таким симпатичним і розумним. П’єтро не сказав нічого, лиш зробив нервовий жест, коли мати попрохала, щоб він якнайшвидше повертався – вони обоє зупинились у Маріарози. Я тут-таки сказала, що нема потреби мене проводжати, хай іде з матір’ю. Нікому й на гадку не спало, що я це сказала серйозно, що почуваюся нещасною і воліла б зостатися на самоті.
Цілу дорогу я поводилась нестерпно. Вигукувала, що Флоренція мені не подобається, і це була неправда. Вигукувала, що не хочу більше писати, що хочу викладати, і це була неправда. Вигукувала, що втомилася, що дуже хочу спати, і це була неправда. Ба більше – коли П’єтро заявив мені навпростець, що хоче познайомитися з моїми батьками, я напустилась на нього: «Ти здурів, облиш моїх батьків, ти їм не підходиш, а вони не підходять тобі». Тут він злякано спитав: