Эдуард Ростовцев – «Привид» не може втекти (страница 50)
— Очевидно, хоче, щоб її допитувала Супрун, — сказав Кулінич.
— Якась чергова провокація, — насупив брови Романенко.
— І я так думаю, — кивнув Лежнєв. — І провокуватимуть знову Супрун. З цією справою в неї пов’язано багато особистого. На це, очевидно, й робиться ставка.
— У таких випадках слідчого звільняють од ведення справи, — сказав Романенко.
— У таких, але не в такому, — відказав Кулінич. — Я ще не знаю, якою мірою, але цілком певен, що свої плани локалізації слідства злочинці пов’язують із Супрун. Завтра під час допиту Анісімової багато що проясниться.
— Проясниться, якщо допит робитиме Супрун, — додав Лежнєв.
— Сподіваюся, ви попередите Наталію Сергіївну, — сказав Романенко.
— Я не хотів би цього робити, — зізнався Лежнєв. — По-перше, ми не знаємо, якого коника викине Анісімова. До того ж Супрун, хоча й здібний слідчий, навряд чи зможе «переграти» таку досвідчену злочинницю.
— Боїтеся, що Анісімова раніше, ніж треба, здогадається про марність своїх спроб?
— Відверто кажучи, боюсь.
— Але з якої речі Супрун повинна тіпати свої нерви? Їй і так дісталося за останні півтора місяця. А тут ще сьогоднішня історія! Завтра — ще одна: допит Анісімової. Теч недовго й занедужати!
— Супрун — не Пєтухова, — заперечив Лежнєв, — в істерику не впаде.
— Чи не надто багато ви од неї вимагаєте?
— Вона сама від себе багато вимагає і ображатися на нас не буде…
Тим часом на садовій лаві біля газетного кіоска тривала розмова, яка мала для Супрун неабияке значення.
— У Кості було невеселе дитинство, — вів Бадюк. — Він рано лишився без матері, рідко бачився з батьком. Знаєте, тоді було заведено «горіти» на роботі з ранку до вечора, а Михайло Юзефович до всього був ще й районний землевпорядник, місяцями гасав по селах. Виховувала Костю тітка — старша сестра Михайла Юзефовича, жінка з дивацтвами, стара діва. Кості було десять років, коли батько одружився з Адою Рененкампф. Про цю жінку я вже розповідав, і мою думку про неї ви знаєте. Та слід віддати їй належне — до Кості вона ставилася непогано. Думаю, Ада навіть полюбила його — своїх дітей у неї не було. Пам’ятаю, в грудні сорок другого року — я тоді за дорученням підпільної групи працював на біржі праці — ми випадково зустрілися з нею біля міської поліції. У неї було заплакане обличчя. Вона зупинила мене, що само по собі знаменно — працюючи з гітлерівцями, Ада не помічала колишніх знайомих. Схлипуючи, розповіла, що Костю арештували. У цей час до нас підійшов німецький майор. Не звертаючи на мене уваги, він сказав Аді, що нічого не вийшло — гестапівці не хочуть віддавати хлопчика на поруки. Я зрозумів, що мова йшла про Костю. Ада вилаялась на адресу гестапо і, не попрощавшись зі мною, пішла з майором.
Бадюк на мить замовк, потім попросив у Наталі цигарку.
— Я слухаю вас, Ігоре Семеновичу, — нетерпляче сказала Наталя, тільки-но він прикурив.
— Не знаю, чи маю я право розповідати вам те, що розповідаю. Костя для мене близька людина.
— Для мене теж, — сказала Наталя.
— Невже він ніколи не розповідав вам про себе?
— Дуже мало і неохоче. Я знаю тільки, що його колишня дружина — артистка — втекла од нього з якимсь співаком-гастролером.
— Нікчемна, пащекувата жіночка, — кивнув головою Бадюк. — Один час вони наймали в мене кімнату. Заради Кості її терпів. Він з нею і одружився з відчаю. Бувають випадки, коли одружуються, як горілки напиваються, — щоб забути своє горе.
— Яке горе?
— Було в нього до того невдале, можна сказати, трагічне кохання.
— Я нічого не знаю про це.
— Я теж більше чув од інших… Уявіть собі п’ятнадцятирічного хлопчину і дуже гарну дев’ятнадцятилітню дівчину. Що могло бути між ними? Юнацьке несамовите кохання з одного боку і поблажлива дружба з другого? Але то був суворий, безжальний час — підлітки на очах ставали дорослими… Гестапівці схопили їх на конспіративній квартирі. Ви ж знаєте, що Костя був зв’язковим міського підпілля?
— Ні, він не казав мені…
— А вона — перекладачка в німецькій комендатурі; через неї ми діставали бланки документів. Костю, її та багатьох інших підпільників виказав провокатор.
— «Привид»?
— Не думаю, щоб один агент зумів виказати стількох людей. Мабуть, у підпілля пролізло кілька агентів, але діяли вони спільно… Костю і Кіру Назаренко, так звали ту дівчину, допитував сам Брюнінг — начальник сосновського гестапо. Які тортури вони витримали — не знаю. Костя не любить про це згадувати. Знаю тільки, що тоді він і посивів… Судили їх на початку березня сорок третього. Обох засудили до розстрілу. Та буквально в останню мить партизани визволили засуджених. Так Кіра і Костя опинилися в партизанському загоні «Месник», яким командував Михайло Юзефович. Не можу сказати, як склалися у них стосунки потім. Товариші розповідали, що після чистки загону від кримінальних елементів — було таке діло — на Кіру впала підозра. Кажуть, вона жила з ватажком бандитів. Можливо, це плітка. Про красивих жінок часто розпускають плітки, а Кіра була гарна. Лукава, метка, вона розбила не одне партизанське серце. Словом, як би там не було, але після липневої чистки її взяли під варту. Костя дуже переживав, навіть хотів, як батько, покінчити життя самогубством. Та невдовзі підозру з Кіри зняли, хоча в загоні її не лишили — відіслали літаком у Москву. До речі, вона москвичка; у Сосновське попала випадково — застала війна. В лютому 1945 року Костя — після визволення Сосновського пішов на фронт — був поранений і попав у московський госпіталь. Кіра, дізнавшися про це, розшукала його. Виписавшись із госпіталю, Костя оселився в неї. Влаштувався на роботу і водночас продовжував перерване війною навчання. Повторюю, я не знаю, які в них були стосунки — Кості тоді щойно сповнилося вісімнадцять. А через три роки, покинувши навчання в Першому Московському медінституті, він повернувся в Сосновське. Причину своєї втечі з Москви не пояснював. Тут у нього нікого не лишилося — тітка після війни повернулася в Дніпропетровськ. Він оселився в мене, і я доклав немалих зусиль, поки вмовив його продовжити навчання. Отоді він і одружився. З ким і як — ви знаєте.
— Більше він не зустрічався з Кірою? — спитала Наталя.
— На це запитання я не хотів би відповідати, — сказав Бадюк. — Але моє мовчання може бути витлумачене як завгодно… Кіра приїжджала в Сосновське. Зупинялась у своєї двоюрідної сестри Тамари Нетреби.
— Нетреби? — перепитала Наталя.
— Ви повинні її знати, це дружина Ярослава Нетреби. Ярослав, по-моєму, теж був не байдужий до Кіри, і я навіть підозрюю, що він одружився з її сестрою тільки тому, що та схожа на Кіру.
— Коли Назаренко востаннє була в Сосновському? — спитала Наталя.
— Не пам’ятаю.
— Ігоре Семеновичу, мені це важливо знати! Вважайте, що це запитання не жінки, а слідчого. Даю вам слово, хоч би що сталося потім — Савицький не дізнається про нашу розмову.
— Кіра приїжджала недавно, — трохи помовчавши, відповів Бадюк.
— Коли?
— Місяців півтора тому. Була тут кілька днів. Зустрічалася вона з Савицьким чи ні — не знаю. Коли раніше приїжджала — зустрічалася…
Лежнєв уже повернувся в готель, прийняв душ і випив кефір, коли задеренчав телефон, в трубці озвався голос Супрун.
— Василю Тимофійовичу?
— Добрий вечір, Наталю Сергіївно.
— Василю Тимофійовичу, мені треба з вами зустрітися.
— Не дуже підходящий час для зустрічі, пів на дванадцяту, — сказав Лежнєв, — та коли це важливо…
— Дуже, — перебила його Наталя. — Прошу, приїжджайте до мене…
— А чи не потривожимо ми ваших батьків? Ви, здається, живете з ними?
— З мамою. Вона спить. Ми не заважатимемо їй. Прошу вас, приїжджайте.
Спитавши адресу, Лежнєв пообіцяв приїхати.
Двері йому відчинила Наталя. Лежнєв вивчаюче подивився на неї. Трималася вона спокійно, мабуть, аж надто спокійно.
— Мама спить у їдальні, — пошепки сказала Наталя. — Я б запросила вас до своєї кімнати, але треба проходити через їдальню. Ходімо на кухню. Ви вже пробачте.
— Пробачаю, — якомога приязніше всміхнувся Лежнєв.
Він гадав, що знає, про що розповідатиме Наталя, і думав тільки, як би заспокоїти її. Та почув більше, ніж чекав. Особливо зацікавила його згадка про Кіру Назаренко.
— Ось що, Наталю Сергіївно, — подумавши, мовив Лежнєв, — усе треба старанно перевірити. Я це зроблю особисто. Розумію ваш стан — Савицький вам не сторонній. Але саме тому я прошу вас: постарайтеся поводитись так, наче нічого не сталося. Зумієте?
— Не знаю, — призналася Наталя. — Спробую.
— Ну, я піду, — сказав Лежнєв. — Завтра буде нелегкий день: розмовлятимемо з Анісімовою — чекісти здобули цікавий матеріал.
— Я проведу вас, — захапалася Наталя.
— Тільки до дверей.
Біля дверей Лежнєв затримався і якось дуже пильно подивився на Наталю.
— Ви вірите мені, Наталю Сергіївно? — несподівано спитав він.
— Авжеж.
— Так от: все буде гаразд. Через тиждень, максимум через вісім-десять днів, усе стане на свої місця. Але ці дні треба триматися. Розумієте?
— Розумію.
Наталя зачинила двері і якусь хвилину постояла в коридорі, спершу прислухаючись до кроків, що даленіли внизу, потім до своїх думок. Вони вже не гупали в скроні, — ніби стомившись, заспокоювались, відступали.