Эдуард Ростовцев – «Привид» не може втекти (страница 49)

Вони трохи пройшли, і Наталя раптом спитала:

— Ви давно знаєте Савицького?

— Щоб не збрехати, років тридцять. Так, з тридцять восьмого року. Костя був тоді хлопчаком. Я добре знав його мачуху Аду Рененкампф. Кілька разів зустрічався з його батьком. Навіть бував у них вдома.

Вони дійшли до роздоріжжя. На протилежному розі був «Продмаг». Наталя зайшла, купила цигарки, сірники. Вона не курила, але зараз їй схотілося закурити.

На небі одна за одною загорялися зірки. На широкому Комсомольському проспекті, який тягнувся аж до центра міста, в цей час було невелелюдно. Поруч із зачиненим газетним кіоском стояла незайнята лава. Наталя сіла, взяла з пачки цигарку, закурила. Бадюк мовчки стежив за нею. Потім зітхнув, сів поруч. Вона подала йому цигарки.

— Спасибі. Не курю, — відмовився він. — Років двадцять, як кинув. А втім, дайте одну, побалуюсь.

Наталя вперше затяглася димом і навіть не закашлялася. Її обсіли тривожні думки. Дзвонити чи не дзвонити Лежнєву? Це питання видавалося їй зараз найголовнішим…

Вона не знала, що Лежнєв уже вирішив його. І саме Лежнєв, якому Кравчук подзвонив з автомата і спитав, як бути, порадив заспокоїти Наталю, спростувати чи принаймні похитнути її підозри. Лежнєв боявся, що Наталя може зірватись. А в тій грі, яку вів «Привид», міг перемогти тільки той, у кого міцніші нерви. До того ж Лежнєв знав ще не все.

Того вечора новин не бракувало. Дзвінок Кравчука затримав Лежнєва на порозі номера готелю — незважаючи на пізню пору, він поспішав в Управління, де на нього чекали Кулінич і прокурор області Романенко.

В той час як Наталя, охоплена сумнівами і тривогами, сиділа на лаві біля газетного кіоска, Лежнєв, котрий уже раз, міряв кроками просторий кабінет начальника обласного Управління КДБ. Кулінич уперто набирав потрібний номер телефону, але в трубці весь час лунали короткі часті гудки. Кулінич натискував на важіль і знову набирав номер.

— Скільки можна розмовляти! — нарешті сказав він.

— Подзвони в бюро ремонту, — порадив Романенко. — Може, телефон зіпсований.

— Не трудися, Сергію Захаровичу, — сказав Лежнєв. — Вона сама подзвонить.

— Навряд чи вона буде мені дзвонити, — всміхнувся Кулінич.

— Я залишив твій номер черговій по поверху. Якщо вона подзвонить у готель, її переадресують сюди.

— Так, — мовив Романенко. — Як усе переплелося! Зараз їй не позаздриш.

— Нам з тобою теж нема чого заздрити, — буркнув Кулінич, одсовуючи од себе папку з документами. — Двадцять п’ять років він у нас під носом сидів, а ми, виходить, гав ловили.

— Він? — перепитав Лежнєв. — А ти певен, Сергію Захаровичу, що знаєш, хто «Привид»?

— Певен, що ми правильно окреслили коло людей, серед яких треба шукати «Привида». Тепер це коло звузилося до трьох, максимум до чотирьох чоловік.

— Окреслили коло, — невесело всміхнувся Лежнєв. — Мало не по собі креслили.

— Якось не вкладається в голові, — сказав Романенко, беручи одсунуту Куліничем папку. — Чверть віку критися, ждати того, що могло й не попасти до рук. А життя тим часом ішло. Невже воно ішло повз них? Ну в цієї Анісімової, чи як там її, — він зазирнув у папку, — була горілка й інші сумнівні радощі. А в нього що? Він же жив серед нас і змушений був підроблятися, пристосовуватись. А насправді жив іншим.

— Жив надією, — мовив Кулінич.

— Виходить, тільки зажерливість? Але скільки б йому заплатили за ту фототеку? Вона вже багато в чому втратила свою цінність.

— Не кажіть, — заперечив Лежнєв. — Коли б розвідка, знайшовши цей матеріал, знайшла тільки третину колись завербованих абвером агентів, то й цього було б немало. Майте на увазі, що це були не прості, а спеціально відібрані агенти. Недарма ж на них було заведено окрему фототеку. До того ж за минулі роки люди не тільки вжилися — корінням уросли в наш грунт.

— Можливо, багато хто з них давно поставив хрест на своєму минулому, — сказав Романенко.

— Тим страшніше для них зустріч з цим минулим, — зауважив Кулінич. — Найлегше шантажувати сімейну людину уже з певним становищем. Їй є що втрачати.

— Мабуть, ти маєш рацію, Сергію Захаровичу, — погодився Романенко. — Не збагну тільки одного — чому «Привид» зволікає? Минуло понад два місяці, як він захопив фототеку.

— Не тільки фототеку, — сказав Лежнєв. — У тайнику, і ми тепер це точно знаємо, було й ще дещо. До речі, Сергію Захаровичу, ти попросив, щоб дали оригінал опису вилучених матеріалів? Той, що його східнонімецькі прикордонники знайшли у Енкеля?

— Ще тиждень тому. Сьогодні знову дзвонив. Обіцяли вислати.

— І все-таки не зрозумію, — сказав Романенко, — що утримує тут «Привида»? Він же міг давно втекти.

— У тому й заковика, що втекти йому не так просто, — сказав Лежнєв. — До того ж, він не один. Помічник, про якого він згадував у своїй шифровці Центру, очевидно, не хоче, щоб його спіткала доля Анісімової.

— На нелегальний перехід кордону вони не зважаться, — зауважив Кулінич. — Іти наосліп безглуздо, а зв’язку в них немає.

— За цей час «Привид» міг викликати іншого зв’язкового, — припустив Романенко.

— Міг, але не викликав, — мовив Кулінич.

— Ти певен?

— Певен, — сказав Кулінич. — «Привид» людина обережна. Не діставши підтвердження свого Центру про прибуття Енкеля на Захід, він занепокоївся. Та ще й хитрує. Погляньте, що виходить. На момент прибуття Енкеля в Сосновське тайник було знайдено і розкрито. Здавалося б, що простіше — передати з Енкелем усе знайдене. Але «Привид» цього не робить. Чому? Не вірить своїм господарям.

— Не виключено, що він хоче їх обдурити, — озвався Кулінич.

— Не виключено, — погодився Лежнєв. — Адже йдеться не про одну фототеку. На фототеку «Привид» тепер дивиться тільки як на перепустку у «вільний світ».

— Гадаєте, він хоче привласнити коштовності, які знайшов у тайнику? — спитав Романенко.

— Принаймні поторгуватись і одержати за них окрему платню.

— А торгуватися він може тільки тут, — зауважив Кулінич. — Бо чудово розуміє, що в кабінеті полковника Улінгера не дуже поторгуєшся.

— Все це так, — кивнув Романенко. — Та після того як місцеве телебачення передало повідомлення про Енкеля, він може змінити тактику.

— Навряд, — заперечив Лежнєв. — Людина він бувала, досвідчена. Маючи це на увазі, спробуйте поставити себе на його місце.

— Стати на місце «Привида»? — усміхнувся Романенко. — Що ж, спробую.

— Я допоможу. — Ви — «Привид»— знаєте, що зв’язковий, який побував у вас, провалився. Тепер вам треба дізнатися, живий він чи ні? Цю вельми важливу для вас обставину опустили в телепередачі. Подумавши трохи, ви доходите висновку, що зв’язкового вбито. Чому? Та тому, що ми й досі не арештували вас, не вийшли на вас через Енкеля.

— Але вам уже відомо, що Енкель побував у Сосновському. І ви, певна річ, шукатимете людину, якій він зробив візит, тобто мене, — уже серйозно мовив Романенко. — Це мене тривожить; мені й так уже наступає на п’яти бригада, яка веде слідство про пожежу на Залісній.

— Правильно, нерви у вас починають здавати. На це ми й розраховували, організовуючи телепередачу. Та все-таки ви розсудлива людина і ваш висновок про смерть Енкеля завдав вам не тільки турбот. Ця смерть, хоч як це дивно на перший погляд, відкриває перед вами додаткові, дуже заманливі перспективи.

— Які?

— Ви повинні були передати з Енкелем фототеку і коштовності? — замість відповіді спитав Лежнєв.

— Виходить, що повинен.

— Але ви не передали з ним ні того, ні другого?

— Не передав.

— А полковник Улінгер про це не знає, — вставив Кулінич. — Він певен, що ти передав зв’язковому те, що було в тайнику: недарма ж Енкель намагався перейти західний кордон.

— Виходить, я все-таки обдурив Улінгера, — розсміявся Романенко. — Енкеля вбили східнонімецькі прикордонники, про що Улінгеру достоту відомо. Отже, тепер я можу робити з фототекою і коштовностями все, що захочу?

— Не зовсім так, — відказав Лежнєв. — На нашій землі ви нічого не реалізуєте. Тому вам треба пробиратися на Захід, у якусь нейтральну країну, звідки ви зможете зв’язатися з Улінгером — без нього вам не обійтись, — і, вже перебуваючи в безпеці, поторгуватися з ним.

— Але як же я в такому разі проберуся на Захід?

— Є легальні шляхи переходу кордонів: туристські поїздки, відрядження.

— Та це ж не просто: сісти й поїхати, — заперечив Романенко.

— Але не так уже й складно для людини з незаплямованою репутацією. Потрібен тільки певний час, щоб оформити документи, візи.

— Так, — сказав Романенко, — потрібен час.

— Він намагається його виграти, — сказав Лежнєв. — Сьогодні я дістав ще одне підтвердження тому: капітан Кравчук повідомив, що Анісімовій передали в камеру пачку сигарет «Мир». Пам’ятаєте свідчення Пєтухової?

— Про те, що Шеф велів передати Анісімовій сигарети на очній ставці?

— Не просто сигарети, а сигарети «Мир», — сказав Кулінич. — Це якийсь сигнал.

— Безумовно, — погодився Лежнєв. — Через кілька годин після того, як Анісімова одержала сигарети, вона заявила тюремній адміністрації, що хоче дати додаткові свідчення. При цьому сказала, що дасть свідчення тільки слідчому жінці, оскільки мова буде про деякі інтимні моменти.

— Чого це вона раптом стала такою сором’язливою? — усміхнувся Романенко.