Эдуард Ростовцев – «Привид» не може втекти (страница 51)

— Все буде гаразд, — мимоволі вголос повторила вона лежнєвську фразу і недовірливо всміхнулася.

— Наталю, — покликала з кімнати Ірина Дмитрівна, — хто це приходив?

Наталя ввійшла до їдальні. Над диваном горів нічник. Ірина Дмитрівна, кутаючись у халат, стояла біля кахляної груби.

— Ти не спиш? — здивувалася Наталя.

— Хто це був? — знову спитала Ірина Дмитрівна.

— Вибач, ми розбудили тебе, — Наталя підійшла до неї. торкнулася її плеча.

— Наталко, хто до тебе приходив? — В Ірини Дмитрівни тремтіли куточки уст.

— Мамо, що з тобою? — злякалася Наталя. — До мене приходив у справі мій начальник. Я тобі розповідала про нього. Слідчий в особливо важливих справах Лежнєв Василь Тимофійович. Дуже серйозна і гарна людина. А хіба що?

— Нічого, — мовила Ірина Дмитрівна, одводячи руку доньки. — Мабуть, спросоння здалося.

— Що тобі здалося?

— Голос… Дуже знайомий голос.

— Тобі справді здалося, — всміхнулася Наталя. — Василь Тимофійович москвич. У Сосновське приїхав два тижні тому. Де ти могла його чути?

— Це правда, — сказала Ірина Дмитрівна. — Лягай спати.

— А ти?

— Я теж ляжу.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Ірина Дмитрівна потушила світло, лягла. Та сон не брав. Вона й не пробувала заснути, знаючи, що це їй не вдасться.

Як мало, виявляється, треба, щоб розбудити спогади, які колись день і ніч переслідували її. Як далеко відійшло те повне відчаю і ненависті літо сорок третього. Одне тільки літо і роки споминів про нього. Спомини приходили, як навождення, день за днем, місяць за місяцем. Спершу вони мучили Ірину Дмитрівну, примушуючи заново пережито те, що, здавалося, не можна пережити й один раз. Потім вона звикла до них, як звикають до тривалої хвороби. Минали роки, і спогади тьмяніли, втрачали свою гостроту. Найдовше вони живили надію. Дуже слабеньку, майже нездійсненну…

Вона потрапила на фронт у березні сорок третього, склавши достроково екзамени за четвертий курс медичного інституту. Їй минав двадцять другий рік, але Ірині не давали й вісімнадцяти. В армійському госпіталі її однокурсники були асистентами на операціях, давали наркоз, робили переливання крові, а її навіть не пускали в операційну — «тут не дитячий сад». Вона образилась і попросилася в медсанроту стрілецької дивізії. Дивізія стояла на передовій у районі ріки Псьол, південніше Обояні. Точилися бої місцевого значення: артнальоти, бомбування, перестрілки… Та в медсанроті роботи вистачало. А незабаром стався безглуздий випадок, яких загалом немало на війні: шофер санітарки збився з дороги і повернув не в той бік — ніч була темна, сльотава. Машину зупинили люди. Ірина Дмитрівна прийшла до тями після того, як її витягли з кабіни, відібрали пістолет і хтось здивовано сказав по-німецьки: «Дас іст вайб»[7]. Німецьку мову вона знала непогано.

Її вели через вибої, груддя, яри, підштовхуючи в спину прикладом. Допитував неголений жовчний офіцер. Він ударив Ірину навідліг кісточками довгих пальців з брудними нігтями. Доти її ніколи не били, і той удар вона запам'ятала на все життя. Потім били не раз і по обличчю, і по ребрах, і по голові в штабах, комендатурах, таборах. Били кулаками, прикладами, нагаями. Вона сперечалася, обурювалась. І її знову били. Били для порядку. А ще для того, щоб прищепити поштивість до тисячолітнього рейху, німецької армії, адміністрації табору, командування СС. Поштивість їй не прищепили — навчили тримати язика за зубами і ненавидіти.

Одного разу в жіноче відділення табору приїхав майор. Пройшовся вздовж нар, а потім сказав начальниці відділення:

— У першому ряду — п’ята, сьома, восьма, одинадцята, двадцять друга; у другому — перша, дев'ята, шістнадцята і двадцята.

Двадцятою у другому ряду була Ірина Дмитрівна.

Після обіду полонянок, яких назвав німець, вивели до воріт, де стояв автобус з забитими диктом вікнами. Там же стояла легкова машина, біля якої Ірина Дмитрівна побачила білявого майора і коменданта табору. Коли конвоїри заганяли дівчат в автобус, Ірина Дмитрівна почула, як комендант сказав білявому:

— Але ж, пане майор, це військовополонені.

— Це жінки, капітане, до того ж гарненькі, — хмикнув офіцер. — Ви їх використовували не за призначенням.

Збагнувши значення цих слів, Ірина Дмитрівна знепритомніла. Згодом вона навчилася тримати себе в руках, інакше б не пережила того, що довелося пережити.

Лісовий санаторій для німецьких офіцерів був розташований у величезній кам'яниці, що нагадувала старовинний замок. У карантині — напівпідвальному приміщенні цієї кам’яниці — деякі дівчата кінчали життя самогубством. Вішалися в ніші, де стояв умивальник. Їм ніхто не заважав: ні подруги по нещастю, ні наглядачки. Але після кожного такого випадку всіх «карантинок» вишиковували перед умивальником, потім приходила старша наглядачка (її звали тут просто «старшою» — в санаторії уникали табірної термінології) і посміхаючись питала, чи немає бажаючих наслідувати приклад покійниці.

Власне, від «карантинок» вимагали небагато — підписати заяву про зарахування у «допоміжний персонал» санаторію. Це давало деякі пільги: ліпше харчування і житло, пристойний одяг і звільнення від екзекуцій. Дехто не витримував і підписував заяву. А вона трималася.

Одного разу Ірину Дмитрівну викликали до начальниці санаторію фрау Рененкампф.

— Підеш працювати в лазарет? Там звільнилося місце позаштатного фельдшера, — запропонувала начальниця.

— Я подумаю.

Фрау Рененкампф здивовано звела брови.

— Що ж, подумай.

Думали всі табірниці і нарешті сказали:

— Давай згоду. Все-таки своїх лікуватимеш. Та й вискочити звідти легше.

Так Ірина Дмитрівна почала працювати в лазареті офіцерського санаторію. В обов’язки позаштатного фельдшера входило констатування смерті дівчат із карантину і «допоміжного персоналу». За півтора місяця роботи Ірині Дмитрівні не раз довелося писати такі висновки. Одного разу вона відмовилася підписати довідку про смерть дівчини — там писалося, що дівчина загинула внаслідок нещасливого випадку, а насправді у неї було кулеве поранення.

— Не будьте вперті, мертвій ви не допоможете, живим — тим більше. На фронті гинуть мільйони, і нікого не цікавить, од чого помер той чи інший — від осколка снаряда чи від дизентерії. Від медиків вимагають тепер одне: вміти відрізнити живого од мертвого, — вмовляв Ірину Дмитрівну старший лікар Фюмен.

Та Ірина Дмитрівна стояла на своєму, і Фюмену довелося дописати: «Необережне поводження із зброєю». Це здалося Ірині Дмитрівні дивним: звідки в дівчини з «допоміжного персоналу» зброя? Але довідку вона підписала.

Якось під час медогляду одна дівчина — в реєстраційній картонці вона значилась під ім’ям Лота — шепнула:

— Не підписуйте довідки, не оглянувши трупа.

Те, що Ірина Дмитрівна підписувала такі довідки, мало хто знав. А Лота якось довідалася про це. На другий день начальник охорони санаторію приніс у лазарет одразу три довідки.

— Підпишіть, — сказав він Ірині Дмитрівні. — Їх уже поховали. Групова втеча. Охорона застосувала зброю.

Те, що сказав начальник охорони, скидалося на правду, але Ірина Дмитрівна, пригадавши осторогу Лоти, відмовилась підписувати. Довідки підписав лікар Фюмен: підписав не читаючи.

Ввечері до лазарету прийшла Лота. Вона порізала палець. Рана була глибока, й Ірині Дмитрівні довелося накласти скобки.

— Вам приносили довідки? — спитала Лота.

— Так.

— Скільки?

— Три.

— Правильно. Не підписали?

— Їх підписав Фюмен.

— Падлюки! Ах, які падлюки, — вилаялась Лота. — У цьому клятому замку не тільки вбивають і гвалтують; тут торгують людьми. Ті три дівчини живі. Їх продали. Минулої ночі повезли на аеродром. У замку час од часу з’являється якийсь пан Трібо, середнього віку, в цивільному. Запам’ятаєте?

— Пан Трібо?

— Гладкий, невисокий на зріст, рідке волосся, часто сміється. Запам’ятаєте?

— Навіщо?

— Він купляє і вивозить звідси дівчат.

— Це, ви вважаєте, найстрашніше з того, що тут відбувається? — посміхнулась Ірина Дмитрівна.

— Але ж зрозумійте, в них забирають останнє: ім’я, право називатися людиною!

— А ми з вами можемо називатися людьми? — підійшла впритул до неї Ірина Дмитрівна.

— Можемо, — витримавши її погляд, сказала Лота. — Те, що з нами сталося, не провина — наше горе. Це різні речі. Не плутайте їх.

— Та ви самі, по-моєму, плутаєте їх, — різко сказала Ірина Дмитрівна.

— Ні. Бути тільки впертою і безвилазно сидіти в карантині, як робили ви і ваші подруги, — це ще не геройство.

— Не розумію.

— Звідси можна вибратися двома шляхами: ногами вперед — на кладовище або підписавши ще одну заяву.

— Яку? — спитала Ірина Дмитрівна.