Эдгар Берроуз – Тарзан та його звірі. Тарзанів син (страница 43)

— Чи все гаразд?

— Так, — відповів хлопець, — поки ти пив, ніщо ніде не ворухнулось.

— Тут, якщо хочеш бути живий, звіряйся не лише на свої очі, а й на свої вуха, й на свій ніс, — на ніс передусім. Коли ми йшли до води, я побачив, як зебри нюхали повітря, і зрозумів, що по цей бік ставка для нас немає ніякої загрози, — зебри відчули б її і втекли ще до нашого приходу. А по той бік якраз і могла критися небезпека, і ми б її не відчули, — адже вітер дме не звідти, і всі запахи нечутні нам. Тим-то я спрямовую за вітром свої очі й вуха, оскільки мій ніс не може дістатися аж на той бік.

— І ти не виявив там нічого? — запитав сміючись хлопець.

— Я виявив, що там причаївся Нума, — за кущами у високій траві. — Акут показав, де саме.

— Лев? — вигукнув хлопець. — Як ти знаєш? Я нічого там не бачу.

— Однак Нума саме там, — відповіла велика мавпа. — Спершу я почув, як він зітхає. Ти тепер іще не відрізняєш деяких тихих звуків від тих, які творить вітер між трав і дерев. Але згодом ти навчишся вирізняти зітхання Нуми. А далі я побачив, як трава гойднулася не за, а проти вітру. Поглянь — вона лягає навсебіч, отам — зовсім інакше, ніж під вітром.

Хлопець напружив очі — куди кращі, ніж у будь-якого хлопчака, — успадковані від батьків, і врешті легенько скрикнув — щось помітив.

— Так, — сказав він. — Я бачу. Він лежить там, — і показав де. — Головою до нас. Чи він на нас дивиться?

— Нума стежить за нами, — відповів Акут, — але ми в безпеці, поки не надто близько до нього, бо він лежить на своїй здобичі. Живіт його майже повний ущерть, а то до нас долинав би хряскіт кісток. Він стежить за нами просто з цікавості. Зараз він або доїдатиме здобич, або ж підведеться й піде до ставка пити. А що він не боїться нас і не хоче з’їсти, то не ховатиметься. Але тепер саме чудова нагода для тебе дізнатися дещо про Нуму. А тобі слід добре знати його звички, бо ти довго житимеш у джунглях. Коли нас, великих мавп, багато, Нума дає нам спокій. Наші ікла великі й міцні, і ми вміємо боротися. Але коли ми з’являємося перед ним де-небудь поодинці й він голодний, нам із ним не впоратися. Ходімо обминемо його ззаду й почуємо його запах. Що швидше ти вивчиш запах Нуми, то краще для тебе. Але тримайся ближче до дерев, бо Нума подеколи може утнути таке, чого від нього аж ніяк не сподіваєшся. Та тримай вуха, очі й ніс відкритими! Пам’ятай, що ворог завжди може ховатися за кожним, кущем, за будь-якими заростями, на кожному дереві або в густій траві джунглів. Коли обминаєш Нуму, не квапся попастися в зуби до Сабор, його подруги. Ходи за мною! — І Акут пішов кружка, обходячи ставок і причаєного біля нього лева.

Хлопець стулав слід у слід за мавпою, усі його чуття були напружені, нерви натягнуті вкрай від’великого захоплення. Оце життя! Він ураз забув про свій намір чимскоріше дістатися до берега і повернутися до Лондона. Він думав тепер тільки про зваби дикого життя, про боротьбу з могутніми мешканцями джунглів, що причаїлися в лісах і пустелях великої Дикої Землі. Він не відчув страху. Його батько не міг передати йому в спадок таких почуттів, але хлопець знав, що таке честь і совість, і уявляв собі, що таке боротьба в душі між вимогами совісті і вродженою любов’ю до волі.

Вони пройшли ще трохи, коли Джек уловив неприємний запах хижака. Обличчя хлопцеве осяяла усмішка. Щось підказувало йому, що відтепер він завжди розрізнятиме цей запах серед безлічі інших, навіть якщо Акут не казатиме йому, що лев десь поблизу. Щось дивно знайоме було в цьому- глибоко знайоме, аж чуб у нього наїжачувався, нижня щелепа випиналася так, що з горлянки несамохіть вихоплювалось гарчання і оголювались його ікла. Він відчув, як напружилася шкіра за вухами, неначе він налагоджувався стати проти всього світу. Вуха несамохіть прилягали до голови, коли він готувався до страшного бою. Поза шкірою в нього поповзли мурашки. Його охоплювало дивовижне любе відчуття, якого він ніколи ще не зазнав. За одну мить він став немовби цглком іншою істотою — обережною, спритною, готовою до всього. Отак запах лева Нуми обернув хлопця на звіра.

Джек доти ніколи не бачив лева, — його мати доклала всіх зусиль, аби перешкодити цьому. Але він захоплювався численними малюнками, де лев був зображений, і ось тепер передчував насолоду побачити короля звірів на власні очіГ Ступаючи за Акутом, він пильнував за левом — раз у раз поглядав через плече назад; чи не підвівся, бува, Нума від своєї здобичі? Через це він дещо відстав від Акута і наступної миті почув пронизливий вигук великої мавпи, що урвав його захоплене очікування. Швидко позирнувши в той бік, хлопець затремтів від захвату: напівсхована чагарями стояла перед ним красуня левиця, яка, певне, давно була в цих кущах. Її жовто-зелені очі дивились на нього прямо і невідступно. Менш ніж десять кроків розділяли їх. Кроків за двадцять позаду левиці стояла велика мавпа, даючи хлопцеві знати, як діяти, і водночас дико ревучи до левиці, щоб відвернути її увагу від хлопчика, поки він знайде собі якусь схованку на найближчому дереві.

Але Сабор важко було обдурити. Вона невідступно дивилась на хлопчика. Він стояв поміж нею і її левом, поміж нею і їхньою здобиччю. Це насторожувало її. Вочевидь, він щось намислив проти її володаря й пана чи стосовно їхньої здобичі. Левиці нетерплячі. Акутове ревіння дратувало Сабор. Вона коротко рикнула і ступнула в бік хлопця.

— Дерево! — вигукнув Акут.

Джек повернувся і кинувся тікати! Дерево було за кілька кроків від нього. Найнижча гілка стриміла за десять футів від землі. Хлопець миттю стрибнув до неї. Саме тоді стрибнула й левиця, щоб його схопити. Він, як мавпа, підтягнувся догори й скочив на гілку. Велика лев’яча лапа лише ковзнула по ньому ззаду. Один кривий пазур зачепив за шлейку його піжамні штани і здер їх. Штани лишилися в лапах у левиці, а Джек, напівголий, видерся нагору і тепер був у безпеці. Проте левиця повернулася і підстрибнула за ним.

Акут, сидячи на дереві поруч, кричав і завивав, обзиваючи левицю усіма найприкрішими прізвиськами. Хлопець, за прикладом Акута, й собі викидав на голову напасниці увесь відомий йому набір лайок, доки не збагнув, що слова — далеко не найкраща зброя в цьому випадку, й заходився шукати щось вагоміше для помсти. Та нічого придатного не було на дереві, окрім сухих галузок і сучків, отож він зібрав усе, що міг, і жбурнув у вищирену до нього пащу Сабор, достеменно так, як його батько двадцять років тому, боронячись від великих кішок джунглів.

Левиця покрутилася деякий час під деревом, але врешті, чи то збагнувши марність свого чатувадня, чи то згадавши про готовуздобич, велично подалася геть і щезла в тих кущах, де заліг її пан, який так і не визирнув із них під час цієї сутички.

Спекавшись переслідувачки, Акут із хлопцем спустились додолу, щоб рушати в далеку подорож. Стара мавпа дорікнула Джекові за його необережність.

— Якби тобі не закортіло будь-що побачити лева, що був у тебе за спиною, ти, певне, куди швидше вгледів би левицю, — сказав Акут.

— Та ти ж і сам пройшов повз неї, не помітивши, — відповів хлопець.

Акут насупився.

— Саме так, — сказав він, — і гинуть у джунглях їхні мешканці. Цілий вік остерігаємося, а тоді на мить забудемо про осторогу, і… — Акут вищирив зуби, показуючи, що чекає необережних. — Це тобі наука, — підсумував він. — Ти переконався, що не можна наставляти очі, вуха й ніс надовго в один бік.

Тієї ночі Тарзанів син змерз дужче, ніж будь-коли за все своє життя. Піжамні штани були, звісно, благенькі, а все-таки хоч щось він мав на тілі… Наступного дня Джека знову пекло сонце, бо шлях їхній знову пролягав через широкі й безлісі рівнини.

На думці в хлопця й досі була подорож на південь, аби, зробивши півколо, знову повернутися на узбережжя в пошуках іншого оплоту цивілізації. Він нічого не розповів Акутові про ці плани, бо розумів, що старій мавпі навряд чи до смаку припаде будь-яка пропозиція, пов’язана з розлукою.

Вони мандрували так протягом місяця, і впродовж цього часу хлопець швидко осягав закони джунглів. Його тіло пристосовувалося до нового життя, яке йому приготувала доля. М’язи батька дістав у спадщину й син — потрібне було лише тренування, щоб загартувати їх. Хлопець сприймав як цілком природну власну спроможність пересуватися по деревах над землею. Навіть на найвищих верховіттях його не брав ніякий страх чи непевність, і врешті він так навчився стрибати з дерева на дерево, що перелітав з гілки на гілку куди спритніше за важкого Акута.

Під сонцем і вітром його тонка, біла шкіра погрубішала, пожорсткішала і стала коричневою. Одного дня він скинув свою піжамну сорочку, збираючись викупатися в невеличкому струмкові, що був замалий, аби в ньому водились крокодили. Поки ж вони з Акутом брьохалися в прохолодній воді, маленька мавпочка скочила з дерева, схопила Джекову сорочку й щезла з нею у гущавині дерев.

На мить Джек розсердився, але, пробувши без сорочки якийсь час, він вирішив, що напіводягненому жити гірше, аніж просто голому. Невзабарі він уже не жалкував за втратою останньої одежини і відтоді розкошував вільною волею, яку відчувало його нічим не прикрите тіло. Бувало, усмішка торкала його уста, коли він уявляв собі, як здивувались би його шкільні товариші, побачивши оце його. Вони б позаздрили йому. Авжеж позаздрили б! В такі хвилини Джекові було їх шкода, але знову ж таки, коли він думав про те, як вони живуть у своїх англійських домівках серед розкошів і вигод, щасливі, з своїми батьками й матерями, важкий клубок підступав йому до горла, і крізь туман раптових сліз, що підступали до очей, Джек бачив свою матір. Тоді він квапив Акута, бо тепер вони посувалися вже на захід, у напрямку узбережжя. Старій мавпі здавалося, що вони шукають її рідне плем’я, і хлопець не поспішав розчаровувати Акута. Можна буде сказати йому все аж тоді, коли вони дістануться якоїсь бази цивілізації.