Эдгар Берроуз – Тарзан та його звірі. Тарзанів син (страница 45)

Але нехай чорношкірі були його ворогами, та на світі мають бути й інші, ті, хто завжди зустрічав би його з розпростертими обіймами, хто приймав би його як друга і брата і від кого він міг би чекати захисту супроти будь-якого ворога. Очевидно, що це мусили бути білі люди. Десь далеко на узбережжі або в глибинах джунглів були білі. Для них він мав би бути жаданим гостем. Вони зустрінуть його приязно. І були ще великі мавпи — друзі його батька і Акута. Як вони зрадіють, побачивши Тарзанового сина з великих мавп! Він сподівався, що зустріне їх, перш ніж дістанеться купецького осідку на узбережжі. Він хотів би сказати батькові, що знайомий із його давніми друзями з джунглів, що полював разом із ними, товаришив їм у їхньому дикому житті і лютих, первісних обрядах — дивних обрядах, про які йому щось намагався розповісти Акут. Це надихало хлопця на пошуки, які мали б спричинитися до цієї щасливої зустрічі. Він часто повторював довгу промову, заздалегідь приготовану для мавп, у якій змальовував життя їхнього колишнього короля відтоді як той залишив їх.

Іншими днями Джек бавився в зустріч з білими людьми. Він весело сміявся, уявляючи собі, які вони будуть спантеличені, уздрівши перед собою вбраного в шати чорношкірого воїна напівголого білого хлопця, який мандрує джунглями лише в товаристві великої мавпи.

Минали дні. Мандрівка, полювання і спинання на дерева так розвинули й зміцнили м’язи, хлопця, що навіть незворушний Акут захоплювався успіхами свого учня. І хлопець, певний своєї сили й спритності, став необачним. Він ходив джунглями, високо задерши голову, не зважаючи на небезпеку. Якщо Акут опинявся на дереві, щойно вчувши запах Нуми, то хлопець реготав просто в обличчя королеві звірів, відважно проходячи близенько від нього. Довгий час йому просто таланило. Чи то леви, які йому траплялися, були не голодні, чи, можливо, зухвала поведінка цього дивного створіння так вражала їх, що вони не те що не нападали, а наче кам’яніли, — остовпіло дивилися, як він підходить до них і простує собі далі. Хай там як, а хлопець кілька разів проходив повз величезних левів, які щонайбільше загрозливо рикали на нього.

Але немає на світі навіть. двох левів з однаковою вдачею. Вони різняться між собою так само, як і особистості людського роду. Якщо десятеро левів за певних умов поводились однаково, то це ще не означає, що так само поведеться одинадцятий. Лев — істота з дуже чутливими нервами. Маючи мозок і нервову систему, він водночас має вдачу, яка бурхливо змінюється під впливом різних обставин. Одного чудового дня хлопець стрів такого одинадцятого лева, простуючи малою галявиною, облямованою невеличкими кущами. Акут був за кілька метрів від Джека, що перший помітив присутність Нуми.

— Тікай, Акуте! — зареготав Джек. — Нума лежить у кущах праворуч від мене. Хутчій на дерево, Акуте! Я, син Тарзана, захищу тебе!

І хлопець, сміючись, попрямував далі повз самісінькі кущі, в яких лежав причаєний Нума.

Мавпа закричала Джекові, щоб. відійшов убік, але хлопчисько лише махнув списом і закружляв в імпровізованому військовому танку, щоб показати королеві звірів свою перевагу. Крок за кроком він підходив усе ближче до страшного хижака, аж доки лев з раптовим лютим риканням підвівся за якихось десять кроків від хлопця.

Він був величезний, цей володар джунглів і пустелі. Густа скуйовджена грива вкривала його шию. Великі щелепи були озброєні смертоносними іклами. Жовто-зелені очі дивились виклично й ненависно.

Хлопець, із своїм жалюгідним списом напоготові, швидко збагнув, що цей лев зовсім не такий, як ті, що зустрічалися йому раніше, але він уже надто близько підійшов, щоб відступати. Найближча деревина росла за кілька десятків метрів ліворуч — лев наздожене його, перше ніж він пробіжить половину цієї відстані, і тоді… У хлопця не було ніяких сумнівів щодо намірів звіра, який оце дивився на нього. Позад лева росло шпилькове дерево — лише за кілька кроків позаду. То був найреальніший порятунок, але поміж ним і Джеком стояв Нума.

Довгий спис, який він далі стискав у руці, і дерево позаду лева навели хлопця на думку, безглузду, безнадійну і відчайдушну водночас, але не було коли розмірковувати — був лише один простий шанс, який звався шпильковим деревом. Якщо лев стрибне, буде вже надто пізно — хлопець повинен стрибнути перший. І на превеликий подив Акутові і не менший — Нумі, хлопець швидко помчар назустріч звірові. На мить лев закляк від подиву, і саме в цю мить Джек Клейтон утнув одну із своїх шкільних штук.

Він біг назустріч дикому звірові, тримаючи спис перед собою, але впоперек тіла. Акут заверещав від страху і здивування. Лев стояв, хижо округливши очі, готовий відбити напад. Лапи його напружилися для стрибка, — ось-ось він стрибне і завдасть напасникові страшного удару, що проламав би череп і бикові.

Просто перед носом у лева хлопець угородив вістря списа в землю, творячи з нього потужну пружину, і перше ніж вражений хижак зміг добрати, що сталося, Джек перелетів через його голову просто в колючі обійми шпилькового дерева — обдертий, але живий.

Акут ніколи доти не бачив спортивного стрибка з жердиною. Тепер він гасав угору-вниз по гіллі дерева, де почувався безпечно, осипаючи лева прокльонами і радісно глузуючи з поганьбленого Нуми. Тим часом хлопець, весь поколотий і закривавлений, намагався примоститися на дереві якось так, щоб менш боліло. Він урятував своє життя, але коштом нестерпних мук. Йому здавалося, що лев уже ніколи не піде собі геть. Минула принаймні година, перше ніж розлючений звір покинув чатувати і величною ходою подався з галявини. Коли він відійшов уже далеко, хлопець почав злазити з дерева, завдаючи пекучого болю своєму зраненому тілові. Фізичні наслідки здобутого в цій сутичці ще довго давалися взнаки, але гіркий досвід запам’ятався Джекові навіки. Він більше ніколи не кидав виклику долі намарне.

В його подальшому житті траплялося чимало небезпечних випадків, та лише тоді виконував він свій стрибок з опорою на палицю, коли всі інші можливості були вичерпані.

Кілька днів хлопцеві й мавпі довелося вилежати, доки не загоїлися рани від гострих колючок шпилькового дерева. Великий мавпич зализував рани свого товариша з людського роду. Ото й було все лікування, а проте рани гоїлися швидко, бо хлопець був молодий і міцний..

Коли Джек видужав, вони рушили далі в бік морського узбережжя, і знову юнацьке серце надихало передчуття близької радості.

Нарешті омріяна мить настала. Наші подорожні продиралися густими заростями тропічного лісу, коли пильні очі хлопця помітили крізь долішні гілки давній, але добре відбитий слід, що змусив затріпотіти його серце. То був слід людини, білої людини, який неможливо було сплутати з слідами ніг дикунів, бо лише європейці носили взуття. Сліди вели на північ, відхиляючись трохи праворуч’від напрямку, яким простували хлопець з мавпою, і свідчили, що тут пройшов чималий гурт людей.

Певна річ, ці білі люди знали, де розташоване найближче селище на узбережжі. Можливо, вони саме туди і йшли. В кожному разі, їх годилося перейняти, хоч би заради приємності зустріти одноплемінців. Хлопець був дуже збуджений: він тремтів від бажання негайно кинутися навздогін. Акут вагався. Він від людей нічого не хотів. Для нього хлопець був дружньою мавпою, як і він сам, а ще сином короля мавп. Він намагався збити хлопця з його наміру, доводячи, що невдовзі вони стрінуть своє кревне плем’я, і в майбутньому, коли він підросте, то. стане в них царем, як колись його батько. Але Джек не поступався. Він знов і знов твердив, що хоче побачити білих людей. Він хотів послати звістку своїм батькам. Акут слухав, і непомильне чуття звіра підказувало йому, Що хлопець намірявся вернутися до своїх.

Цей здогад засмутив старого мавпича. Він любив хлопця, як і його батька, свого пана, якому служив вірою і правдою. У своїй мавпячій голові і в серці він пригрів надію, що ніколи не розлучиться з хлопцем. Він бачив, як гинуть усі його найлюбіші сподівання, проте лишався вірлий хлопцеві й покірний його волі. Хоч і з важким серцем, він згодився разом із Джеком наздоганяти «сафарі» білих людей, бо передчував, що це їхня остання спільна мандрівка.

Сліди були кількаденної давності. А це означало, що неквапний караван перебуває в кількох годинах руху від них, дужих і тренованих перелітанням із гілки на гілку над рясно зарослим долом, який, власне, і сповільнював просування вперед обтяжених вантажем носіїв білих людей.

Хлопець вів перед, підганяло його радісне збудження, тимчасом як Акутові ця мандрівка віщувала лише смуток, і тому хлопець перший помітив ар’єргард каравану білих людей, яких він так прагнув перейняти.

Спотикаючись і плутаючись у заростях на своєму шляху, попереду простував понад десяток чорношкірих, навантажених понад усяку міру. Вони раз по раз падали від утоми й виснаження, але чорні вояки, що йшли позаду, копняками їх підводили і гнали далі. Обабіч ішли білі велетні. Світлий заріст на обличчях цілком ховав їхні риси. Хлопцеві губи ось-ось мали вигукнути вітальний поклик, коли його погляд зупинився на білих. Вітання вмить завмерло на його вустах, і замість радості душу затопив гнів — Джек побачив, як двоє білих шмагають важкими батогами по голих спинах бідолашних чорних мучеників, на яких було нав’ючено стільки вантажу, що годі піднести дужій людині після цілої ночі спочинку.