Эдгар Берроуз – Тарзан та його звірі. Тарзанів син (страница 46)

Обидва білі і чорна сторожа позаду щохвилини роззиралися довкола, немовби повсякчас остерігалися якоїсь небезпеки. Хлопець на мить причаївся в гущавині, а потім повільно пішов назирці, спостерігаючи брудне й брутальне дійство. Акут ішов поруч. Тварині не так страшно було на все те дивитися, як хлопцеві, але навіть мавпич трохи не гарчав, бачачи, як безглуздо б’ють безпорадних людей. Він зиркав на хлопця. Ось, мовляв, ти й зустрівся із одноплемінцями, чому ж не кидаєшся їм назустріч і не вітаєшся з ними? Він спитав про це свого друга.

— То дияволи! — промурмотів хлопець. — Я не можу мандрувати з такими, як вони, бо повбивав би їх, тільки-но спробували б ще підняти руку на своїх людей.

— Проте, — додав він трохи згодом, — я можу розпитати їх, як дістатися до найближчого порту, а потім, Акуте, ми собі підемо далі.

Мавпа промовчала, і хлопець, зістрибнувши додолу, швидко рушив назустріч «сафарі». Він подолав якусь сотню метрів, коли один з білих, помітивши його, подав сигнал тривоги, а відразу, потому навів рушницю на хлопця й стрілив. Куля вдарила в землю якраз перед Джеком, здійнявши догори шматочки торфу та опалого листя, що обсипали хлопцеві ноги. За мить другий білий, а слідом і чорношкірі вояки сторожі й собі відкрили по Джекові безладний вогонь.

Джек, неушкоджений, сховався за деревом. Напевне дні панічної гонитви джунглями геть розхитали нерви Карлу Єнсенові та Свенові Мальбіну, як і їхнім тубільним спільникам, бо вони повсякчас чогось боялися. Кожен несподіваний звук, що долинав до їхнього наляканого слуху, означав, як їм здавалось, наближення шейха з його кровожерним почтом. Вони жили в постійному напруженні, і вигляд голого білого воїна, що мовчки вийшов із заростів, які вони щойно проминули, не на жарт їх перелякав. Крик і постріл Мальбіна, що першим завважив Джека, викликав рясну й безглузду стрілянину інших.

Коли нервова напруга в каравані спала й почали з’ясовувати, проти кого вони, власне, б’ються, виявилось, що навіть Мальбін нічого до ладу не міг сказати. Кілька чорношкірих твердили, що дуже добре роздивилися непрохану появу, але їхні словесні описи так відрізнялися один від одного, що Єнсен, котрий сам нічого не помітив, вислухав їх вельми недовірливо. Хтось із чорношкірих казав, що проява була на зріст понад десять метрів і мала людський тулуб і слонячу голову. Інший бачив трьох дивних арабів з довгими чорними бородами. Та коли переполох минувся, сторожа пішла на розвідку в той бік, де нібито вони бачили ворога, і нікого там не знайшли, бо хлопець з Акутом були вже поза межами досяжності їхніх рушниць.

Джек був зневірений і сумний. Він ще не встиг забути, яку гостинну зустріч влаштували йому чорношкірі, а тут тобі отаке вітання від людей одного з ним кольору шкіри.

— Менші звірі тікають від мене, — промурмотів він собі під ніс, — а більші ладні негайно розірвати мене на шматки. Чорні люди хотіли вбити мене своїми списами і стрілами. А тепер білі люди, люди мого ж таки роду, стріляють у мене, женучи геть. Невже всі створіння в світі мої вороги? Невже Тарзанів син не має друзів, окрім Акута?

Старий мавпич підступив до хлопця.

— У світі є великі мавпи, — сказав він. — Тільки вони будуть вірними друзями того, хто є другом Акута. Тільки великі мавпи радо стрінуть Тарзанового сина. Ти сам бачив, людям до тебе немає діла. Рушаймо знов на пошуки великих мавп — наших родичів.

Мова великих мавп складається з коротких горлових звуків-слів, що супроводжуються жестами та знаками. Її неможливо літературно перекласти людською мовою, але приблизно таким був зміст Акутового звернення до хлопця..

Обоє деякий час ішли мовчки, перше ніж Акут вимовив наболіле. Хлопець поринув у роздуми — гіркі роздуми, перейняті ненавистю й жадобою помсти. Врешті він сказав:

— Гаразд, Акуте! Ми шукатимемо наших друзів — великих мавп!

Акут був на сьомому небі від щастя, але нічим не виказав своєї радості. Він лише басовито крекнув у відповідь, а в наступну мить легко спіймав нещасливого пацюка, який, здивовано дивлячись на них, висунувся із своєї нори.

Минув рік відтоді, як двоє шведів, гнані страхом, утекли з дикої країни, де владарював шейх. Маленька Меріем далі бавилася Джікою, віддаючи усю свою дитячу любов непотрібній речі, яка й за кращих часів свого існування не могла сприйняти навіть дрібки цієї любові. Але для Меріем Джіка була втіленням ніжності й краси. Вона звіряла її глухим вухам із слонової кості всі свої жалі, сподівання й прагнення, бо перед лицем безнадії, у лещатах безмірного самодурства, від якого не було рятунку, маленька Меріем далі жила надією і мріяла. Щоправда, її мрії були дуже невиразні, здебільшого в основі їх було бажання утекти разом із Джікою в якесь віддалене невідоме місце, де не буде шейха, ні Мабуну, куди навіть «ель адреа», лев, не знайде, як утрапити, і де вона зможе цілоденно бавитися, оточена квітами, пташками і нешкідливими малими мавпочками, які розважатимуться на верхівках дерев.

Тривалий час шейх був відсутній, бо провадив далеко на північ караван із слоновою кісткою, шкірою та каучуком. Цей недовгий перепочинок для Меріем був справжнім святом. Щоправда, Мабуну й далі наглядала за нею, щипаючи та б’ючи малу, щойно дівчинка опинялася під владою старої злюки. Але ж Мабуну була тепер одна. Коли шейх сидів на місці повсякчас, то їх ставало вже двоє, та й шейх був дужчий і брутальніший за Мабуну. Маленька Меріем часто намагалася зрозуміти, чому цей старий похмурий чоловік так її ненавидить. Звісно, він був жорстокий і несправедливо ставився до всіх, з ким спілкувався, йле для Меріем він, здавалося, приберіг найгірші знущання, найтяжчі образи.

Цього дня Меріем сиділа навпочіпки біля підніжжя великого дерева, яке росло на внутрішньому боці загорожі на околиці селища. Вона робила для Джіки курінь із листя. Перед куренем лежало кілька дерев’яних патичків, маленьких листочків та камінців. То було домашнє начиння. Джіка готувала обід. Дівчинка, бавлячись, завжди гомоніла зі своєю товаришкою, підперши її двома прутиками, щоб лялька могла сидіти. Вона була така поглинута хатніми клопотами Джіки, що не помічала тихого гойдання гілок дерева над головою, на які щойно дісталась, викравшись із джунглів, якась істота.

Дівчинка бавилася далі, ні про що, на щастя, не здогадуючись, а двійко пильних очей стежили за нею згори, не кліпаючи і не відриваючись.

Крім маленької дівчинки, у цій частині селища нікого не було, та й усе воно здавалось безлюдним, відколи шейх із своїм караваном вирушив у мандрівку на північ.

Але саме тепер шейх вів уже караван додому, він був у джунглях, на відстані годинного переходу від селища.

8

Минув рік відтоді, як білі люди стріляли в хлопця і загнали його назад у джунглі, на пошуки єдиних істот, з якими він міг би товаришувати, — великих мавп. Упродовж місяця наші подорожні мандрували на схід, дедалі заглиблюючись у хащі. Цей рік дав хлопцеві дуже багато — зробив його м’язи крицевими, його вміння лазити на деревах стало справді фантастичним, загострилися його інстинкти, й він навчився бездоганно володіти зброєю, як природною, так і зробленою руками людей.

Він перетворився на істоту, досконалу фізично й розумово. А все ж таки й далі залишився хлопцем, хоч і таким дужим, що могутній людиноподібний мавпич, з яким він, Джек, часто борюкався, не міг його подолати. Акут навчив хлопця хитрощів мавпячої боротьби, прищепив уміння виживати в диких джунглях. У цьому Акут був найкращим вчителем, а Джек — найкращим учнем.

Коли обидва блукали джунглями в пошуках Акутової мавпячої зграї, то живилися всім тим, що могли дати їм джунглі. Антилопи й зебри потрапляли під спис хлопця або ставали жертвами нападу двох хижаків, які падали на них із верховіття чи вихоплювалися з кущів біля їхньої стежки, водопою, броду.

Тіло хлопця вкривала шкура леопарда, але потреба її носити виникала зовсім не з його сором’язливості. Рушничні постріли білих розбудили в ньому звірячі інстинкти, які причаєно живуть майже в кожному з нас, але в цьому хлопцеві вони були особливо сильні, бо ж його батько був вихованцем хижака. Він носив шкуру леопарда передовсім як трофей, свідчення своєї міці, бо вбив цього звіра власноруч у двобої. Він почував, що хутро дуже гарне, і це відповідало його первісним уявленням про прикраси, коли ж воно пересохло й порепалось, — бо він не знав, як вичинювати шкури, — хлопець був дуже засмучений з того, що мусить його викинути. Пізніше, коли він мандрував на самоті, йому трапився чорношкірий воїн із схожою шкурою на плечах — м’якою, пухнастою, добре вичиненою. Хлопець, не довго думаючи, скочив згори на чорношкірого, який не сподівався нападу, й заволодів жаданою здобиччю. Переможно усміхаючись, хлопець зняв прикрасу з жертви і подався своєю дорогою з Акутом, далі шукаючи великих мавп, що мають зустріти їх з розкритими обіймами.

І врешті двоє мандрівників знайшли їх. Глибоко в джунглях, вдалині від людських очей, вони натрапили на місцину, схожу на маленьку природну арену, де звичайно відбуваються оті церемонії Дум-Дум, в яких брав участь батько хлопця багато років тому.

Спочатку вони почули звіддалік гуркіт барабанів великих мавп. Обидва безпечно спали собі на великому дереві, коли до їхнього слуху долинув громохкий звук. Вони відразу підхопилися: Акут перший розпізнав, що то було.