Эдгар Берроуз – Тарзан та його звірі. Тарзанів син (страница 42)

Якщо Джіка й хотіла якось утішити Меріем, то це їй не вдалося, бо раптом від селищних воріт почулися роздратовані крики. Меріем прислухалась. Як і кожній дитині в таких випадках, їй стало цікаво й закортіло побігти туди й подивитися, що ж діється. Селищні мешканці вже бігли в той бік, звідки чувся гамір. Але Меріем не насмілювалась і собі податися туди. Шейх, напевне, якщо помітить її там, знов матиме привід вибити. Отож Меріем лежала тихо й прислухалася.

Нарешті вона почула, що натовп посувається до намету шейха. Обережненько вона висунула голову з намету й озирнулась. Їй так хотілося довідатись, що сталося. Вона не могла стримати бажання дізнатися, що діється, бо селищне життя текло одноманітно, і Меріем прагнула хоч якоїсь розваги. Вона побачила двох незнайомців — двох білих людей. Їх було лише двоє, але коли вони наблизились, Меріем з їхньої розповіді мешканцям селища, які оточили їх, зрозуміла, що їх приїхав великий гурт і став табором неподалік звідси. Вони прийшли перебалакати з шейхом.

Старий араб зустрів їх біля входу до намету. Його очі недобре звузились, коли він вийшов до прибулих. Вони зупинились біля нього з привітанням. Білі прибульці сказали, що хотіли б купити слонової кістки. Шейх насупився. У нього немає слонової кістки.

Меріем здивувалась. Вона знала, що хатина поруч вщерть набита слоновою кісткою, аж до стелі. Меріем вистромила свою маленьку голівку трохи далі з намету, намагаючись роздивитись незнайомців краще. Яка ж біла була у них шкіра! Які світлі були їхні пишні бороди!

Раптом один із прибульців позирнув у її бік. Вона хотіла сховатись від його очей, але страх скував її, бо дівчинка боялась усіх чоловіків, отож він її побачив. Меріем помітила вираз надзвичайного здивування, який з’явився раптом на обличчі в білого. Шейх помітив це також і запитав, у чім справа.

— Я не маю слонової кістки, — повторив він. — Я не хочу торгувати. Забирайтесь звідси геть. Одразу ж.

Він ступив крок уперед із свого намету і майже підштовхнув незнайомців у напрямку селищних воріт. Прибульці завагались, і тоді шейх почав їм погрожувати. Для них було б самогубством опиратися, отож двоє білих повернулися і залишили селище, прямуючи до свого табору.

Шейх повернувся до свого намету, але не ввійшов до нього. Натомість він подався туди, де вкрай перелякана маленька Меріем лежала впритул до стіни з козинячої шкіри. Шейх зупинився і схопив її за руку. Роздратовано він підняв її на ноги, поволік до входу в намет і люто штовхнув усередину. Вступивши за нею, він вчепився за неї знову й почав немилосердно лупцювати.

— Сиди в наметі! — гарикнув він. — Ніколи не дозволяй, аби чужинець побачив твоє обличчя. Наступного разу, якщо ти виставиш своє обличчя перед чужинцем, то я тебе вб’ю!

Останнім лютим копняком він відкинув дитину в глибину намету, де вона лежала плачучи, а він походжав туди-сюди, шепочучи щось добі під носа. Біля входу до намету сиділа Мабуну, мурмочучи і посміхаючись.

У таборі чужинців один швидко казав другому:

— Це певнісінько, Мальбіне!

— Певнісінько, але я не можу зрозуміти, чому старий негідник не зажадав викупу.

— Є діло, дорожче серцю араба, ніж гроші, Єнсене, — вів далі перший. — Це помста.

— Можливо, — сказав Єнсен. — А все-таки треба почати з грошей.

Мальбін заперечливо похитав головою.

— Не з шейхом, — відповів він. — Ми могли б спробувати це з одним із його людей, але заради золота. Шейх ніколи не розлучиться з думкою про помсту. Запропонувати це йому зараз означає лише підтвердити підозру, яку ми розбудили в ньому, коли розмовляли біля його намету. Щастя наше, якщо відтак ми вбережемо своє життя.

— Гаразд, спробуймо тоді з іншим, — погодився Єнсен.

Але підкупити нікого так і не пощастило. Об’єкт, який вони обрали, стоячи кілька днів табором біля селища, був високий старий вождь тубільного шейхооого війська. Він спокусився блискучим металом, бо жив колись на узбережжі океану і знав силу золота. Вождь пообіцяв принести їм те, чого вони жадали, пізно вночі.

Щойно стемніло, двоє білих людей віддали наказ згортати табір. До півночі все було готове. Носії лежали біля своїх поклаж, готові скинути вантаж на плечі тої ж хвилини, коли їм накажуть. Озброєні аскери ховались у кущах між табором і арабським селищем, готові прикривати відступ, коли старий вождь принесе те, на що так чекали білі.

Аж ось на стежці, що вела від табору до селища, почулася хода. Аскери й білі враз насторожились. Наближалась не одна людина. Єнсен ступив уперед і приглушено прошепотів до тих, хто підходив:

— Хто йде?

— Мбіда, — пролунала відповідь.

То було ім’я вождя-зрадника. Єнсен був задоволений, хоч і дивувався, чому Мбіда привів ще когось із собою. Врешті він зрозумів. Те, що принесли ці люди, лежало на довгих ношах. Єнсен вилаявся крізь зуби. Невже цей дурень приніс її мертве тіло? Йому ж бо заплатили за живе!

Носії зупинились перед білим чоловіком.

— Це ціна вашого золота, — сказав один з них.

Вони поклали ноші на землю, повернулись і рушили в напрямку селища. Незабаром вони щезли в темряві. Мальбін зиркнув на Єнсена, крива посмішка спотворила йому губи. Те, що лежало на ношах, було прикрите клаптем тканини.

— Ну то що? — спитав Єнсен. — Підіймай тканину і дивись, що ти придбав. Чимало грошей ми викинули за мертве тіло — особливо якщо врахувати, що ми маємо його тягати шість місяців під палючим сонцем.

— Цей дурень мав знати, що ми жадаємо дівчинку живою, — пробурчав Мальбін.

Він схопився за край тканини і зісмикнув покривало з того, що лежало на ношах.

Побачивши те, що опинилось перед ними, обидва чоловіки відсахнулись, і прокляття несамохіть зірвалися з вуст кожного, бо перед ними лежало мертве тіло Мбіди, невірного вождя.

П’ять хвилин згодом караван Єнсена і Мальбіна швидко гнав у західному напрямку разом із знервованими аскерами, готовими захищатися від нападу, якого чекали кожної хвилини.

6

Першу свою ніч у джунглях Тарзанів син запам’ятав назавжди. Дикі, звірі не намагалися пожерти його. Ніде не з’явилось і сліду кровожерних дикунів. Певна річ, якщо вони й були неподалік, то біда, тягар якої впав на, душу хлопчака, не дозволяла йому бачити нічого. Джека опосі-ли думки про те, як переймається зараз усім його мати. Осмислення власної провини сповнювало хлопця глибоким стражданням. Убивство американця майже не будило в ньому жалю за сподіяним. Цей чоловік заслужив такої долі. Джек шкодував лише про те, що Кондонова смерть звела нанівець усі його плани. Тепер він не може вернутися просто додому, до своїх батьків, як планував. Страх перед примітивним законом дикого краю, про який він читав стільки барвистих, фантастичних оповідок, кинув його у джунглі, зробивши з нього втікача. Та не тільки через себе він боявся вернутися на океанське узбережжя. Він турбувався й про те, як уберегти свого батька й матір від ще більшого болю і хвилювань у тому випадку, коли їхнє добре ім’я виявиться втягнутим у принизливий судовий процес, пов’язаний з убивством.

З початком нового дня дух хлопчика піднісся. Схід сонця народжував у ньому нову надію. Він повернеться до цивілізації іншим шляхом. Ніхто не замислиться над тим, що він міг бути причетний до вбивства іноземця в маленькому готелі на далекому дикому узбережжі.

Горнучись до великої мавпи серед гілок дерева, хлопець ледве чи й склепив повіки впродовж ночі. Його легенька піжама була чисто символічним захистом від вологої прохолоди нічних джунглів, і лише з того боку, яким він тулився до теплого тіла свого волохатого товариша, йому було більш-менш зручно. Хлопчик зрадів сходові сонця, як сподіванці на прийдешнє тепло і світло — сонце завжди лікує від усіх розумових і фізичних негараздів.

Джек поторсав Акута, будячи його.

— Ходімо! — сказав він. — Я змерз і хочу їсти. Ми шукатимемо їжу там, де вже з’явилось сонце, — показав на відкриту галявину, порослу присадкуватими деревами й засипану уламками скелі.

З цими словами хлопчик скочив на землю, але мавпа обережно озирнулась довкола і понюхала повітря. Врешті, переконавшись, що поблизу немає ніякої небезпеки, Акут повільно спустився на землю до хлопця.

— Нума і Сабор, його подруга, поїдають тих, хто спершу спускається, а потім озирається довкола, тим часом ті, хто спершу озирається, а потім спускається на землю, їдять їх самі.

У такий спосіб стара мавпа дала Тарзановому синові перший урок виживання в нетрях джунглів. Спершу вони сиділи біч-о-біч на відкритій галявині, тому що головним бажанням хлопця було нагрітися. Мавпа показала йому кращі місця, де можна було викопувати черву і хробаків. Але хлопець тільки здригнувся від думки про те, щоб споживати таку гидоту. Вони знайшли кілька яєць, і їх він з’їв сирі, з’їв він і кілька їстівних коренів та бульб. Перетнувши галявину, а потім розлогі луки, вони дісталися до води — солонуватого, затхлого ставка, довкола якого усе було витоптане, позначене слідами численних звірів. Табун зебр помчав навтіки, коли хлопець із мавпою наблизились до води.

Хлопця змагала така спрага, що годі було вередувати біля цієї нібито питної води, — він так і кинувся пити, а тим часом Акут стояв, підвівши голову, й сторожко прислухався до кожного шелесту. Коли ж зібрався пити сам, то поставив на сторожі хлопця, але, п’ючи, час в|д часу підводив голову і швидко зиркав на кущі по той бік ставу. Напившись, він підвівся і спитав хлопця своєю звичайною мовою, тобто по-мавпячому: