Эдгар Берроуз – Тарзан та його звірі. Тарзанів син (страница 16)

Порятунок був такий близький і водночас такий неможливий — лише тому, що Тарзан не міг достеменно пояснити нездалим диким друзям, що саме потрібно зробити. Але Тарзан не мав у серці зла за них. Звірі чинили все якнайкраще, і мавполюд був переконаний, що вони й загинуть разом, марно намагаючись захистити його.

Чорношкірі знову готувалися до нападу. Кілька з них були вже зовсім близько від селища й кликали решту за собою. За мить уся ця орда кинеться через галявину…

Цієї хвилини Тарзан думав про свого маленького сина, який теж був десь у цій жорстокій, дикій пущі. Тарзанові боліло серце за любим сином: адже він неспроможний порятувати ані його, ані Джейн! Тільки це страждання обтяжувало його гордий дух у ці останні хвилини життя. Поміч, якої він так сподівався, прийшла до нього в найпотрібнішу мить — і марно. Більше не було на що надіятися…

Чорношкірі були вже близько до селища, коли Тарзанову увагу привернула дивна поведінка однієї з мавп. Тварина вдивлялася в одну з хатин. Тарзан глянув туди ж — і як же він зрадів, розпізнавши могутню постать Мугамбі, який біг просто до нього!

Чорношкірий велетень важко сопів від великої втоми і збудження. Він кинувся до Тарзана, і поки перші дикуни сягнули селищних воріт, Мугамбі перетяв ножем останні мотузки, якими Тарзан був прив’язаний до стовпа.

Посеред вулиці лежали тіла дикунів, яких звірі забили під час нічного бою. Біля одного з них Тарзан побачив і схопив списа та бойову палицю і з Мугамбі поруч та ревучим гуртом позад себе зустрів тубільців, які саме ринули крізь ворота.

Страшна й жорстока була ця битва, але врешті дикуни зазнали поразки, попри свою чисельну перевагу, бо ж пойняв їх жах при вигляді чорного й білого велетнів, які билися пліч-о-пліч із пантерою та величезними мавпами Акута. Тарзан запопав одного бранця і від нього довідався, де подівся Роков із своїми спільниками. Підбадьорений обіцяною свободою за правдиві свідчення, чорношкірий розповів усе, що знав про справи й наміри росіянина.

На світанку тубільний вождь нібито переконував білих повернутися разом до селища, щоб перебити з рушниць страшну зграю, яка там отаборилася, але Роков виказав такий жах перед білим велетнем та його дивним товариством — куди там чорношкірим!

Він нізащо не згоджувався повернутися в селище. Роков квапливо закликав своїх спільників до ріки, там вони захопили кілька човнів, схованих місцевими мешканцями. Востаннє їх бачили, як вони чимдуж пливли втору по ріці, а веслували їхні носії з селища Кавірі.

Тож знову Тарзанові із його страшною командою роко-вано було вирушати на пошуки свого сина, гнатися за його викрадачем.

Упродовж втомливих днів вони йшли майже цілком безлюдними теренами, аж доки виснували, що йдуть у хибному напрямку. Невелика команда ще поменшала — троє з Акутових мавп полягло під час бою в селищі. Тепер разом із Акутом великих мавп було п’ятеро, а з ними — Шіта й Мугамбі з Тарзаном.

Мавполюд більше нічого не чув про тих трьох, що йшли перед Роковим, — білого чоловіка й жінку з дитиною. Хто були ті чоловік і жінка, він і гадки не мав, але думка, що дитина напевне його, спонукала Тарзана до подальшої гонитви. Він був переконаний, що Роков також іде за тими трьома, й відчував, що, переслідуючи росіянина, значно виграє в часі та й певніше порятує сина від прийдешніх небезпек і страхіть.

Переконавшись, що вони загубили слід Рокова, Тарзан вирішив змінити шлях і повернутися знову до того місця, де росіянин полишив ріку й пішов джунглями на північ. Мабуть, і ті двоє з дитиною подалися в тому самому напрямку.

Але тим часом він ніде не міг отримати достеменної звістки, що дитина десь поперед нього. Жоден із тубільців нічого не чув і не бачив, коли йшлося про тих трьох, але всі вони так чи інакше бачилися з росіянином або балакали з тими, хто бачив Рокова.

Тарзанові було досить важко спілкуватися з тубільцями, бо вони, щойно забачивши його товариство, одразу ж тікали до лісу. Єдине, що він міг робити, це йти попереду свого гурту й виловлювати якогось випадкового тубільця-воїна, якого помічав у джунглях одинцем.

Одного дня, коли він вистежив такого самітника, той якраз замірявся списом у пораненого білого, що лежав біля стежки в кущах. Тарзан часто бачив раніше цього білого й відразу його впізнав.

У його пам’яті глибоко вкарбувалися ці непривабливі риси — близько посаджені очиці, глевке обличчя та обвислі руді вуса.

Раптом мавполюд пригадав, що, коли його полонили в селищі, цього чоловіка не було в товаристві Рокова. Він бачив усіх, а цього чолов’яги там не було. Висновок міг бути лише один — цей був у гурті, що йшов перед росіянином, із жінкою й дитиною, — і ця жінка, ймовірно, була Джейн Клейтон! Тепер мавполюд зрозумів, на що натякав Роков.

Обличчя його зблідло, коли він подивився на тістоподібне, зі слідами шкідливих звичок, обличчя шведа. На Тарзановому чолі заясніла червона смуга. Це був рубець від давньої рани, якої завдав йому Теркоз, коли надірвав шмат Тарзанового скальпу під час двобою, де Тарзан утвердив свою силу й владу над мавпами Керчака.

Цей чоловік був його здобиччю, а не того чорношкірого! З цією думкою він кинувся на чорного воїна і вибив у нього з рук списа. Чорношкірий вихопив ножа і зчепився з новим ворогом, а швед, лежачи в кущах, був свідком двобою, побачити який йому навіть не снилося: напівголий білий бився з напівголим негром упритул, спершу простою зброєю первісних людей, а потім голими руками й зубами, мов хижі звірі, їхні предки.

Спершу Андерссен не впізнавав білого, та коли той знову спинився над ним, він зрозумів, що зустрічав велетня раніше, і його очі розширилися з подиву, адже ця риклива та дряплива звірина колись була ґречним англійським джентльменом, полоненим на борту «Кінкеда».

Англійський пан! Він дізнався, хто саме був той бранець на «Кінкеді», коли плив із леді Грейсток угору по Угамбі. Доти, будучи в складі корабельної залоги, він не знав, хто були ті двоє полонених.

Бій закінчився! Тарзан мусив забити супротивника, який не захотів піддатися.

Швед бачив, як білий підвівся над трупом, поставив ногу м зламаний карк свого ворога й видав на повен голос грашний клич мавпи-переможця.

Андерссен здригнувся. Потім Тарзан обернувся до нього. Його обличчя було холодне й жорстоке, і швед прочитав у його сірих очах присуд смерті.

— Де моя дружина? — вигукнув мавполюд. — Де дитина?

Андерссен спробував відповісти, але несподіваний напад кашлю урвав його. В грудях у нього стирчала стріла, і коли він закашлявся, кров із пробитих легень несподівано ринула йому з рота й ніздрів.

Тарзан чекав, доки мине напад кашлю. Неначе бронзова статуя — холодний, важкий, незворушний — стояв він над беззахисною людиною, вичікуючи, коли зможе вирвати у неї необхідні. зізнання, а потім добити її.

Врешті кашель і кровотеча спинилися, і поранений спробував заговорити. Тарзан вкляк навколішки і прихилився до губів, які ледь ворушилися.

— Жінка й дитина! — повторив він. — Де вони? Андерссен очима вказав на стежку й прошепотів:

— Росіянин — він їх забрати.

— Як ти сюди потрапив? — продовжував Тарзан. — Чому ти не з Роковим?

— Вони спіймали нас, — відказав Андерссен таким тихим голосом, що мавполюд ледве розрізняв слова. — Вони спіймати нас. Я бився, але мої люди побігти геть. Тоді вони взяти мене, коли я був поранено. Роков, він сказав лишити мене тут гієнам. Це гірше, ніж убити. Він узяти твою жінка й дитина.

— Що ти робив з ними і куди їх вів? — спитав Тарзан, люто втупившись у чолов’ягу поглядом, сповненим ненависті й бажання помсти, що їх насилу стримував. — Що ти скоїв з моєю жінкою і дитиною? Говори швидко, доки я тебе, не вбив! Молися Богу! Кажи швидше, а то я роздеру тебе на шматки руками й зубами. Ти бачив, як я це роблю!

Вираз цілковитого здивування пойняв обличчя Ан-дерссена.

— Чому? — прошепотів він. — Я їм нічого лихого не зробити. Я хотів урятувати їх від росіянина. Твоя жінка добра до мене на «Кінкеді», і я чув, що мала дитина часом кричить. Я маю своя жінка й дитина, і я не міг витримати бачити ці жінка і дитина розділені і в руках Рокова далі. Це все. Чи я схожий, що тут я зробити їм кривду? — продовжив він після паузи, вказуючи на стрілу, що пробила йому груди.

Щось було у виразі й інтонаціях шведа, що переконало Тарзана в правдивості його пояснень. Обставиною, вагомішою понад інші, було те, що Андерссен виглядав змученим, але не зляканим. Кухар знав, що вмирає, тож Тарзанові погрози мало на нього впливали; але було цілком зрозуміло, що він хотів, аби англієць довідався правду і не трактував хибно його слова й поведінку.

— Я перепрошую, — сказав Тарзан зовсім просто. — Я зустрічав у товаристві Рокова самих лише негідників. Бачу, що я помилився. Тепер це в минулому, і облишмо цю тему заради важливішої — треба перенести вас у зручніше місце та оглянути рани. Слід зробити усе, щоб ви стали на ноги якомога швидше.

Швед усміхнувся й похитав головою.

— Ти будеш йти і шукати жінку й маля, — сказав він. — Я вже скоро бути мертвий, але… — він завагався. — Я ненавиджу думати про гієн. Прошу вас, добийте мене!

Тарзан здригнувся. Ще хвилину тому він був ладен убити цю людину. Тепер так само не міг позбавити його життя, як не міг би вкоротити віку нікому зі своїх друзів.