Эдгар Берроуз – Тарзан та його звірі. Тарзанів син (страница 18)

Беззуба стара потороча, почувши таке, аж заусміхалася на радощах. Ця Тарзанова пропозиція ще краще влаштовувала вождя: гадаючи оточити Тарзана гуртом підібраних убивць, той радо погодився і розмістив його в хатині недалеко від селищних воріт.

Оскільки цієї ночі мали відбутися танці-на честь мисливців, які повернулися з полювання, Тарзан залишився сам у хатині, бо М’ганвазам наказав молодикам іти на святкування.

Щойно мавполюда зручно розташували в призначеній для нього пастці, М’ганвазам закликав до себе тих молодих воїнів, яких він відібрав ночувати з білим дияволом.

Жоден з них не зрадів такій перспективі, бо глибоко в їхніх сповнених забобонами серцях гніздився страх перед дивним білим велетнем. Але слово М’ганвазама було законом для його людей, тож жоден не смів відмовитися від доручення, яке йому дали.

У той час як М’ганвазам пошепки розповідав свій план воїнам, що з’юрмилися довкола нього, стара беззуба карга, яка завдяки Тарзанові зосталась на ніч у своїй хатині, сновигала довкола змовників, начебто щоб підкинути дров у вогнище, а насправді всотувала кожне слово з їхніх розмов.

Тарзан уже спав годину чи й дві, не зважаючи на оглушливий гамір дикунів, коли це відчув, що в хатину хтось зайшов. Вогнище згасло, тільки головешки жевріли, і це жевріння зовсім не розганяло напоєної смородом темряви. Але треновані чуття мавполюда підказали йому, що хтось потемки скрадається до нього!

Він подумав, що це хтось із мешканців хатини повертається з учти, бо й далі чув дикі вигуки танцюристів і гуркіт тамтамів, що долинали від селищної вулиці. Чому ж той «хтось» так старанно приховує свою появу?

Коли «хтось» наблизився, мавполюд легко відстрибнув до протилежної стіни хатини, наставивши перед себе списа.

— Хто там, — спитав він, — крадеться до Тарзана з племені великих мавп, як голодний лев у темряві?

— Тихіше, бвано! — почув він старечий деренчливий голос. — Це Тамбуджа — та, чиєї хатини ти не зайняв, не вигнав стару жінку в холодну ніч.

— Що ж хоче Тамбуджа від Тарзана з племені великих мавп? — спитав мавполюд.

— Ти був такий добрий до мене, як ніхто, і я хочу віддячити тобі за добро, застерегти тебе! — відповіла стара.

— Застерегти? Від чого?

— М’ганвазам закликав молодих людей, які мали ночувати з тобою в хатині, — відповіла Тамбуджа. — Я була поблизу, коли вони розмовляли, й чула, як вождь напучував їх. Удосвіта, коли танок закінчиться, вони вб’ють тебе! Якщо ти не спатимеш, то вони прикинуться, ніби прийшли спати, але якщо ти спатимеш, за наказом М’ганвазама вони тебе вб’ють. Якщо ти не спатимеш, вони чекатимуть поруч, доки ти заснеш, і тоді всі разом накинуться на тебе; М’ганвазам неодмінно хоче отримати винагороду, яку обіцяв білий.

— Я забув про винагороду, — сказав Тарзан, більше до самого себе. А потім додав: — Але як М’ганвазам сподівається отримати нагороду, якщо білий, мій ворог, залишив, цей край і пішов не знати куди?

— О, він не пішов далеко, — відповіла Тамбуджа. — М’ганвазам знає, де його табір. Його посланці швидко наздоженуть білого — той рухається повільно.

— Де ж вони? — спитав Тарзан.

— Ти хочеш піти до них? — напівспитала-напівствердила Тамбуджа.

Тарзан кивнув головою.

— Я не можу тобі сказати, де вони стоять, щоб ти міг дістатись на те місце сам, але я можу провести тебе туди, бвано!

Зайняті розмовою, обоє не помітили маленької постаті, яка прокралася в хатину позад них і за хвилину так само непоміченою вислизнула геть.

Це був хлопчик Булао, син вождя від однієї з молодших дружин, — малий дурнуватий капосник, який ненавидів Тамбуджу і завжди шукав нагоди пошпигувати за нею та донести про її найменшу провинність своєму батькові.

— Якщо так, то рушаймо! — швидко сказав Тарзан.

Цього Булао, син вождя від котроїсь із молодших жінок, вже не почув, бо чимдуж біг вулицею селища, туди, де його лютий батько дудлив тубільне пиво, спостерігаючи, як його розцяцьковані танцюристи високо підстрибують і дико кружляють, викидаючи якісь несамовиті колінця.

Коли Тарзан і Тамбуджа тихо вибралися з селища й розчинилися в суцільній темряві джунглів, двоє прудких гінців рушили в тому ж напрямку, лише іншою стежкою.

Достатньо віддалившись від селища, щоб почуватися безпечно й не розмовляти пошепки, Тарзан запитав стару жінку, чи не чула вона про білу жінку й малу дитину.

— Так, бвано, — відповіла Тамбуджа. — З ними була жінка й мала дитина — маленьке біле маля. Воно померло від лихоманки тут, у нашому селі, і ми поховали його!

12. ЧОРНИЙ НЕГІДНИК

Коли Джейн Клейтон опритомніла, то побачила біля себе Андерссена з дитиною на руках. Туга і жах були на обличчі сердешної жінки.

— Що таке? — спитав швед. — Ви хвора?

— Де моя дитина? — закричала вона, не зважаючи на його запитання.

Андерссен простяг згорток із немовлям, але Джейн заперечливо похитала головою.

— Це не моя дитина, — сказала вона. — Ви ж знали, що це не моя! Ви такий самий диявол, як і Рокові.

Голубі очиці Андерссена витріщилися від подиву.

— Не ваша?! — вигукнув він. — Ви казати: дитина на «Кінкеді» — ваша дитина.

— Але не ця, — сумно відповіла Джейн. — Інша! Де інша? Там мусило бути дві. Я не знала про цю.

— Там не було ніякої іншої дитини. Я думати, це є ваша. Я дуже прошу вибачення.

Андерссен знічено тупцював, переминаючись з ноги на ногу. Було цілком очевидно для Джейн, що він мав щирі наміри, та не знав, як насправді виглядає її дитина.

Дитина заплакала, заворушилась у шведових руках і водночас потяглася маленькими рученятами до молодої жінки.

Джейн Клейтон не могла опиратися тому закликові — схлипуючи, звелася на ноги й притисла дитину до своїх грудей.

Кілька хвилин вона стояла тихо, ховаючи обличчя в брудній одежі дитини. Перший шок від розпуки, що це маля — не її любий Джек, перемінився на велику надію: а може, після всього, що сталося, якесь диво та вирвало дитину з рук Рокова в останню хвилину, перш ніж «Кінкед» відплив з Англії?!

А ще й цей безсловесний заклик крихітного дітлаха, без опіки й любові закинутого в жахіття дикого пралісу Думка про це більше, ніж що інше, прихилила материнське серце до невинного дитяти.

— Ви не знаєте, чиє це маля? — спитала вона Андерссена.

Чоловік заперечливо похитав головою.

— Не знати, — сказав він. — Якщо він не брати вашу дитину, я не знати, чию дитину він брати. Роков казав, це ваша. Я думав, що він теж так думати. Що ми тепер з нею робити? Я не можу вертатися назад на «Кінкед» Роков мене застрелити! Але ви можете вертатись. Я привести вас до моря, а там чорношкірий везти вас на корабель — добре?

— Ні! Ні! — скрикнула Джейн. — Нізащо в світі. Я швидше вмру, аніж знову потраплю до рук цієї людини. Ні, ходімо і візьмемо це маленьке бідне створіннячко з собою. З ласки Божої ми якось та врятуємося…

Тож вони подалися далі крізь пущу, узявши з собою ще шістьох мосулів, що несли харчі й намети, що їх Андерссен заздалегідь, готуючись до втечі, поклав у човен.

Дні й ночі страждань, яких зазнавала молода жінка, склалися в одну довгу безперервну змору переслідування, аж вона втратила відлік часу. Леді Грейсток не могла б сказати, минули дні чи роки. В суцільному мороці страху й страждання був лише один проблиск світла — немовля, чиї маленькі пальчики мов торкалися її серця.

Ця маленька істота до певної міри заповнила порожнечу, яку Джейн відчувала, відколи втратила свою дитину. Звісна річ, це не було те саме, але день за днем вона відчувала, як материнський інстинкт прив’язує її дедалі більше до немовляти, аж іноді вона заплющувала очі й солодко марила, ніби маленька грудочка людської плоті на її грудях — то справді її дитя.

Деякий час мандрували вони дуже повільно. Час від часу тубільці з узбережжя, які верталися з полювання, щось їм розповідали, й виходило, що Роков ще не знає напрямку їхньої втечі. Це, а також бажання якомога полегшити мандрівку молодій тендітній жінці, змушувало Андерссена рухатись повільніше, з короткими й нетяжкими переходами та численними перепочинками.

Швед наполіг, що сам нестиме дитину, і взагалі допомагав Джейн Клейтон, як тільки міг. Андерссен дуже переймався тим, що припустився помилки з дитиною, але відколи молода жінка переконалася, що мотиви його вчинку справді були благородні, вона більше не докоряла йому за неминучу помилку.

Наприкінці кожного дня Андерссен стежив, щоб для Джейн і дитини спорудили зручний прихисток. Її намет завжди ставили на найзручнішому місці. Огорожа божа була біля неї найміцнішою і найнеприступнішою з тих, які тільки могли змайструвати мосули.

Її їжа була найкращою з того обмеженого раціону, який здобувала шведова рушниця, але найбільше леді Грейсток зворушували шляхетна поведінка й увага, якою він її завжди оточував.

Її не переставало дивувати те, що така шляхетність ховається під непривабливою зовнішністю, аж доки вроджене благородство, ґречна поведінка й доброзичливість змінили його образ в уяві Джейн так, що вона бачила лише його добру вдачу й постійну підтримку.

Усе вже налагоджувалося досить добре, коли наспіла звістка, що Роков знаходиться на відстані кількох переходів від них і що він нарешті визначив напрямок їхньої втечі. Тоді Андерссен повернув до ріки, купив човна у одного вождя й притокою, на березі якої стояло селище, поплив до Угамбі.