Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 9)

—Ти забираєш із пральні сусідчині трусики? — зауважив Локвуд, позирнувши на двері навпроти. — Цікавий, нівроку, у вас будиночок!

— Ну... насправді... — пробурмотіла я, розчісуючи пальцями своє скуйовджене волосся. — А сам ти що тут робиш, Локвуде?

Його усмішка стала ще ширшою — такою, що на наших убогих сходах зробилося набагато ясніше, а в’їдливий сморід лавандової плантації мого сусіда де й подівся. Навіть обдертих шпалер на стінах я вже не помічала. Зараз мені хотілося тільки одного — щоб я була вбрана й зачесана як слід.

— Просто вирішив провідати тебе, — пояснив Локвуд. — А ще, — додав він, перш ніж я встигла щось відповісти, — хотів тебе про дещо попросити. — Він на мить позирнув углиб моєї кімнати. — В тебе знайдеться для мене трохи часу?

— Що? Так, так... Звичайно, знайдеться! Заходь, будь ласка!

— Дякую.

Він увійшов, і я зачинила за ним двері.

— Отут, виходить, ти й живеш, — мовив Локвуд, озираючись.

Отут і живу... Лишенько! З несподіванки я навіть не подумала про безлад у своїй кімнаті — й теж озирнулась. Жах та й годі! Зібгана ковдра на ліжку, подушка в давніх плямах невідомого походження; чашки, тарілки з крихтами та роздерті пакунки з-під чипсів біля мийки; брудні торбини з сіллю й залізом та іржаві ланцюги на підлозі; посріблена склянка з огидним черепом (добре хоч, він зараз мовчав); килим — старий і потертий, який я жодного разу за кілька місяців не чистила... До речі, а чим я мала його чистити? Я ж досі так і не придбала пилосос! Лишенько...

— Е-е... гарненька кімнатка, — мовив Локвуд.

Його рівний, лагідний голос відразу заспокоїв мене. Я зібралась на думці й нарешті опанувала себе. Авжеж, гарненька кімнатка! Бо вона, зрештою, моя. Плачу за неї й живу собі, як хочу!

— Дякую, — відповіла я. — Сідай... Ні, не сюди! — Локвуд, що саме попрямував до мого перетолоченого ліжка, зупинився. — Ось тут стілець є... Зачекай! — я гарячково вхопила рожевий рушник, перекинутий через бильце стільця й досі вологий після мого ранкового душу. — Я звільню для тебе місце...

З-під рушника визирнула моя брудна білизна, яку я кинула на стілець ще кілька днів тому. Хай йому дідько!

Локвуд удав, ніби не помічає моєї метушні, й делікатно обернувся до вікна.

— Ну, в разі чого, я можу й постояти... Оце, виходить, і є Тутінґ? Я не дуже знаю ці місця, але краєвид нівроку гарний...

Я поспіхом запхала білизну під подушку, засунула ногою під стіл тарілку з крихтами й трохи нервово реготнула:

— Гарний краєвид, кажеш? І що тобі до вподоби більше — котельня чи металургійний завод? Еге ж, це не Портленд-Роу...

— Не Портленд-Роу. Згоден, — він обернувся до мене, й ми перезирнулись.

—Хочеш чаю? — спитала я. — Можу заварити.

— Чаю? Це було б чудово. Дякую.

Заварювання чаю — саме та робота, яка допомагає заспокоїтись як слід. Щоразу, коли ти пораєшся з чайником, шалений світ довкола тебе зупиняється. Де тільки мені не доводилось це робити — і на вогнищі всередині кола з залізних ланцюгів, повз яке пропливав натовп Спектрів; і біля могил, з яких намагались вибратись чергові Гості... Я й так не бозна-яка майстриня заварювати чай, а тепер, коли до мене зненацька завітав Локвуд, ця робота забрала в мене вдвічі більше часу. Навіть кинути пакуночок із чаєм до окропу вдалось мені не відразу. ГЬлова мені йшла обертом, а тіло взагалі не бажало мене слухатись.

іуг був Локвуд! Навіщо він прийшов? Радість і недовіра перемішались у моїх думках, зіштовхуючись одна з одною, наче штормові хвилі. Я була така збентежена, що не мала сил до розмови. До будь-якої розмови — хай навіть про дурниці. Аж нарешті я отямилась і недбало спитала, глянувши через плече:

— А як ведеться агенції «Локвуд і К°»? Я часто читаю про вас у газетах. Ні, я не стежу за вами навмисне — просто потрапляє на очі... Я за вас дуже рада. Часом навіть згадую про вас... зрідка... Як ти зараз п’єш чай — із цукром чи ні?

Локвуд тим часом утупився в мою засмічену підлоіу. Потім труснув головою, ніби відкинув свої думки геть, і відповів:

— Люсі, ми з тобою не бачились якихось чотири місяці. Навряд чи за такий короткий час я змінив би свої звички... — він помітив склянку з черепом, легенько посунув її вбік і широко всміхнувся. — А як ся має наш давній приятель?

— Череп? Живе собі, якщо можна про нього так сказати. Часом допомагає мені...

Я помітила, що плазма в склянці заколивалась, — привид прокинувся. Тільки цього й не вистачало мені! На щастя, важіль на кришці опущено, тож я принаймні не чутиму того, що мій «приятель» зараз верзтиме...

Я дістала з холодильника пляшечку з молоком:

— Ви взяли когось на моє місце? Нового агента?

—Я думав про це. Та поки що ми не взяли нікого, — Локвуд почухав собі носа. — Джордж і чути про це не хоче. Так і крутимось утрьох після того, як ти пішла від нас.

Утрьох... Із певної причини це водночас і втішило, й засмутило мене.

— А як ся має Джордж? — запитала я.

— Старий друзяка Джордж? Так само.

— Далі експериментує?

— Експериментує. Висуває химерні припущення. Досі намагається знайти вирішення Проблеми. У нього тепер нове захоплення — він купує всякі новенькі штукенції, які викидає на ринок Інститут Ротвела. Перевіряє, чи справді вони кращі за наші звичні сіль та залізо. Вони, звичайно ж, анітрохи не кращі, та це його не зупиняє. Тепер у нас цілий дім захаращений усілякими детекторами привидів, магічними колесами, чарівними паличками й навіть чашками, які повинні бряжчати, коли наближається Гість. Це все дурниці. Бридня.

— Джордж, виходить, нітрохи не змінився, — я налила в чай молока й закрутила кришечку на пляшці. — А ГЬллі?

— Е-е...

— ГЬллі!

— ГЬллі? З нею все гаразд.

— От і чудово, — я помішала ложечкою чай. — Ти не міг би відкрити бак на сміття?

— Будь ласка, — він натиснув на педаль бака носаком свого лакованого черевика. Я жбурнула в сміття пакуночок з-під чаю. Локвуд прибрав ногу, й віко з грюкотом закрилось. — Працюємо єдиною командою, як і раніше.

—Авжеж. Не втрачаємо навичок,—я подала йому чашку. — Отже...

Він уважно поглянув мені в обличчя:

— Коли твоя ласка, я все-таки сяду. Куди скажеш.

Він сів на стілець, а я — на ліжко. Запала тиша. Локвуд крутив чашку в пальцях і, здавалось, не знав, з чого розпочати.

— Я дуже рада тебе бачити, — сказала я.

— Я теж, Люсі... — він знов усміхнувся мені. — У тебе чудовий вигляд. Я чув від знайомих агентів, що з роботою в тебе також усе гаразд. Ти лише виграла від того, що перейшла до вільної практики. Правду кажучи, мене це не дивує... я все знаю про твої Таланти... і щиро радію за тебе. — Він почухав собі за вухом і замовк. Дивно було бачити Локвуда таким розгубленим. Я почувалась аж ніяк не краще за нього, серце в моїх грудях шалено тьохкало, проте, на щастя, вести далі цю розмову випадало не мені, а йому.

Як я й побоювалась, у склянці з’явилась зелена пика при-вида і втупилась у Локвуда, кривлячись з огиди й мовчки ворушачи вустами. По вустах я читати, на жаль, не вмію, однак те, які «компліменти» зараз сипле череп, було цілком зрозуміло.

Я насупилась і хутко перевела погляд на Локвуда.

— Пробач. Це я до черепа. Ти ж його знаєш.

Локвуд поставив чашку на стіл і ще раз оглянув мою кімнату.

— Це місце не для тебе, Люсі.

— Пробач, але це тебе не стосується.

— Авжеж, не стосується. І я прийшов сюди не для того, щоб умовляти тебе. Я намагався зробити це чотири місяці тому, але марно. Ти зробила свій вибір, і я його поважаю.

Я кахикнула:

— Я вважаю, що зробила тоді правильно.

— Гаразд, облишмо цю тему... — Локвуд поправив пасмо волосся, що затулило йому очі. — Річ у тім, Люсі... Переходьмо відразу до головного. Мені потрібна твоя допомога. Я хочу запропонувати тобі роботу. Як вільнонайманому агентові.

Це був той самий випадок, коли час застигає. А може, навпаки — прискорюється так, що за одну мить тебе відвідує безліч думок. Я завмерла, пригадуючи ту нескінченну, важку зиму, той страшний день, коли я покинула агенцію. Згадала, як ми з Локвудом гуляли холодним парком, і він умовляв мене залишитись. Як ми сиділи з ним у кав’ярні за чаєм, аж поки чай захолов, і врешті Локвуд розлютився на мене й пішов, залишивши мене саму за столиком. Згадала свій останній вечір у будинку на Портленд-Роу, коли всі розмовляли зі мною так чемно й відсторонено. І, нарешті, той ранок, коли я тихенько — поки всі ще спали — покинула будинок із рюкзаком за плечима й склянкою з привидом під пахвою. Відтоді я сотні разів уявляла нашу з Локвудом майбутню зустріч, прокручуючи в голові її найрізноманітніші сценарії. Уявляла, як він навколішки просить, навіть благає мене повернутись до компанії — і як я чемно, але твердо відмовляю йому, хоч моє серце щемить від болю. Чи уявляла, як ми випадково побачимось десь серед місячної ночі, дорогою з роботи чи на роботу, обміняємось кількома світськими фразами і розійдемось. Одне слово, я за останні місяці сподівалася безлічі можливих ситуацій.

Тільки аж ніяк не такої, як зараз.

— Повтори, будь ласка, ще раз, — насупилась я. — Ти хочеш найняти мене?

— Ти не думай, що це так легко для мене. Тільки на один розслід. На одну ніч роботи, якнайбільше — на дві...

— Локвуде. — перервала я його. —Ти ж знаєш, чому я покинула компанію.

Він стенув плечима, і його усмішка згасла:

— Чи знаю це я? Правду кажучи. Люсі, тут я ніколи тебе до ладу не зрозумію. Ти злякалась тоді, що твої Таланти можуть якось зашкодити нам? Але ж тепер, здається, ти опанувала їх як слід — про це свідчать успіхи твоєї роботи з іншими агенціями. —він хитнув головою. — Будь ласка, вислухай мене до кінця. Я не запрошую тебе повернутись до нас. І не збирався запрошувати. Йдеться тільки про тимчасову роботу. Про разову угоду — таку, як ти зазвичай укладаєш із «Бан-черчем». «Тенді» чи будь-якою іншою компанією. З мого боку це просто ділова пропозиція, й нічого більше.