Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 8)

— Я тоді не відповіла тобі, — пробурмотіла я, — бо ці слова безглузді. А тепер вони здаються мені ще безглуздішими.

Я згорнула руки на грудях, позіхнула, засовавшись на стільці...

— Люсі!

Тільки зараз я помітила, що біля мене хтось стоїть. Я заморгала. То був Гкрольд Мейлер у своєму помаранчевому комбінезоні, запорошеному чорним пилом, від якого пахло вогнищем. Він усміхався, потираючи свої незграбні долоні.

— Трохи задрімала? Усе гаразд. Я вже закінчив. Тобі пора додому.

— Так, так. Я просто трішки перепочила...

Проте я не чула, як він підійшов. Виходить, усе ж таки ненадовго задрімала.

Я підхопилась, тамуючи біль у тілі, простягла руку по рюкзак... і помітила, що його клапан наполовину відгорнуто. Склянки майже не було видно, проте один її краєчок усе-таки визирав з-під клапана. Привид сховався, однак зелене сяйво залишилось. Я міцно зашморгнула рюкзак і накрила його клапаном. Поглянувши після того на Гкрольда Мейлера, я помітила, що він вельми промовисто посміхається.

— Цікаву штучку ти носиш із собою, Люсі. Мабуть, важка?

Я стенула плечима:

— Еге ж. Випробовую новий ліхтар. Винахід Інституту Рот-вела. До речі, поганенький... І справді, як ти кажеш, важкий... То все вже готово?

— Так, готово. Зараз я проведу тебе до виходу.

Було вже пів на дев’яту, коли я нарешті дісталась до крихітного помешкання, де мешкала — хай там про що розводився череп — сама-самісінька. То була квартира на четвертому поверсі висотного будинку в Тугініу, на півдні Лондона, недалеко від Белгемського металургійного заводу. Кімната моя була невеличка: в ній вистачало місця лише для неприбраного ліжка біля вікна, умивальника поруч із ліжком та шафи для всього мого одягу. Біля протилежної стіни килим, яким було застелено підлогу кімнати, несподівано змінювала смуга жовтавого лінолеуму. То була «кухня» — закапелок, де юрмились потерта плита, холодильничок, складаний столик і один-єдиний дерев’яний стілець. І все. Ванна й туалет були спільні — аж у протилежному кінці коридору.

Місце, що й казати, не вельми затишне. Стіни кімнати не фарбували вже бозна-скільки років, а в кухонному закапелку увесь час смерділо тушкованою квасолею, хай там що готувала тоді я сама. Краї лінолеуму позагинались, і я раз по раз чіплялась за них ногами. Матрац на моєму ліжку теж побував у бувальцях. Проте кімната була тепла, суха й достатньо простора, щоб розмістити в ній усе моє робоче знаряддя — аж до склянки з черепом, — яке зараз громадилося між дверима й ліжком. Щиро кажучи, я цим не дуже переймалась, бо тільки-но приходила додому, як засинала. Мешкала я тут, як уже казала, чотири місяці — і все було гаразд.

Цього ранку, повернувшись із роботи, я зробила, як завжди, коротку нотатку в своєму записнику, далі заповнила рахунок для агенції «Ротвел», а тоді вже попленталась до ванної. Прийнявши душ, я дістала з холодильника і розігріла готові харчі. Звичайно, я могла б приготувати щось і сама, та після нічної роботи мені бракувало сил. Нарешті я в самій піжамі сіла на ліжко й заходилася жувати смажену картоплю з кетчупом, кусати гамбургер і слухати гомін, що лунав з-за вікна, з Тутінґ-Гкй-стріт.

Із склянки долинув знайомий голос:

— Отже, ми знову разом. Тільки ти і я. Двоє нерозлучних веселих приятелів... Про що б нам поговорити?

— Ні про що, — відповіла я, вмочивши гамбургер у кетчуп. — За хвилину я лягаю спати.

На мить запала мовчанка.

— Що ж, може, так буде й краще... — промовив нарешті череп.—Поглянь на себе! Спітніла, розтріпана, сидиш і жуєш свій гамбургер просто в ліжку... Сама-самісінька... Якби в мене були живі очі, я заплакав би— слово честі! Ти навіть постіль свою не прибрала..

— Гаразд, гаразд. Дай мені поснідати. Я зголодніла.

— Я й кажу — голодна, самотня, нещасна... І довкола жодного друга — звичайно ж, крім мене...

— Не вигадуй. У мене сила-силенна друзів.

— Авжеж! Я знав глухонімих, які мали більше друзів, ніж ти...

Я зненацька відчула, як втомилась і як мені обридло таке життя. Я ледве спромоглася поплентатись на кухню, щоб поставити чайник.

— Обережніше чвалай, щоб не зачепити когось із своїх друзів! — кепкував череп. — Я навіть не бачу протилежної стіни, стільки в цій кімнаті твоїх приятелів і приятельок.. — Не дочекавшись моєї відповіді, він захихотів: — Пам’ятай, Люсі: я просто злий і підступний череп, що не має ні дрібки співчуття. Та якщо вже мені стало жаль тебе, то я на твоєму місці подумав би як слід.

Я підняла з підлоги паперові обгортки від харчів, щоб викинути їх до смітника, аж тут подумала: кому потрібна ця чистота, крім мене? — і пожбурила їх назад, а тоді поволі вернулась і прикрутила важіль на склянці, щоб відпочити від нескінченних балачок привида. За вікном гомоніла вулиця, та навіть це не заважало мені відчувати спокій і тишу. Вирішивши, що з чаєм можна й зачекати, я завісила шторами вікно, лягла в ліжко й заплющила очі.

Проспала я так годин із п’ять. Коли я нарешті прокинулась, уже минув полудень: сонячне проміння проникало до кімнати крізь залізні ґрати на вікні й щілину між шторами, лягаючи золотавими плямами на моє ліжко. Нижня щелепа й шия боліли, а всі м’язи тіла здерев’яніли від утоми. Після сну мені важко було отямитись, а поворухнутись—іще важче. Й тільки зараз я зрозуміла, що прокинулась не сама—хтось наполегливо дзвонив у мої двері.

Я пошкутильгала через кімнату. Цікаво, хто це? Ніхто з клієнтів мені не телефонував. Може, це дівчина з третього поверху, що наприкінці тижня забирає в мене одяг — випрати й випрасувати його до понеділка? Нині й справді понеділок. Але ж ця дівчина ніколи не дзвонить до мене, а щоразу залишає пакуночок з одягом біля дверей! Ні, це не вона.

То, може, це сусід із квартири навпроти — такий собі нервовий добродій середнього віку, що носить на капелюсі залізні обереги й просмердів увесь поверх своєю лавандою? Ні, він майже не розмовляє зі мною й завжди сахається, коли я проходжу повз нього. Його, напевно, дуже непокоїть мій фах... Ні, звичайно ж, це не він.

Тоді, напевно, хазяйка помешкання — злюща бабега, що сидить на першому поверсі, наче павук у павутинні, й звідти дослухається, чи не рипнуть десь двері? І майстерно ловить усіх, хто вчасно не заплатив їй? Але ж я заплатила за три місяці наперед—навіщо їй турбувати мене? Ні, це, вочевидь, і не вона...

Я не знала, хто там. Позіхаючи, кліпаючи очима й шалено чухаючись, я підійшла до дверей, відімкнула замок...

І, позіхнувши ще раз, відчинила їх.

А за дверима стояв Локвуд.

Локвуд.

Так, за моїм порогом стояв Локвуд!

Локвуд...

Я аж ніяк не чекала побачити його зараз, через чотири місяці. Проте ось він стоїть — такий знайомий і водночас незнайомий. Стоїть на наших зачуханих сходах, у своєму довгому чорному пальті і досі тримає праву руку на кнопці дзвінка. Крізь пасма довгого волосся, що спадає, як завжди, на чоло, блищать знайомі очі. Ось я поглянула на нього, й він усміхнувся — ні, не тією потужно-сліпучою усмішкою, знаною мені з фотографій у газетах. Усмішка була тепла й водночас вичікувальна — досить-таки незвична для нього. Саме про таку його усмішку я мріяла сотні разів, а тепер побачила наяву — справжню, адресовану тільки мені. Пальто на ньому було давнє, з тими самими слідами від пазурів, які з’явились тієї ночі, коли ми відкривали могилу пані Баррет. Із-під пальта визирав новенький костюм — сірий у тоненьку фіолетову смужку, модний, ошатний і, як завжди, трохи затісний. Краватку я теж упізнала — я подарувала її Локвудові рік тому, після розслідування справи про Різдвяний Труп. Виходить, він зберіг її, вона йому подобається...

Я кліпнула і облишила свої роздуми про вбрання.

Адже біля моїх дверей стояв Локвуді

Мушу сказати, що всі ці думки промайнула в моїй голові за пів секунди.

— Привіт, Люсі, — сказав він.

Я ледве уникла найгіршого сценарію, коли мій рот залишився б широко роззявленим і з нього вилетіло б хіба що здивоване шипіння. Проте й розіграти сцену, яка уявлялась мені всі ці місяці — коли я спокійно й гордовито дивлюсь на нього, — мені теж не вдалося.

— Привіт, — відповіла я, ледве відірвавши руку від піжами й відгорнувши собі з очей пасмо волосся. — Привіт.

— Пробач, що завітав так рано, — провадив Локвуд. — Бачу, ти щойно прокинулась.

Кумедна річ: поки ми всі разом жили на Портленд-Роу, я спокійно походжала в піжамі по всьому будинку. Проте зараз, коли ми працювали нарізно, я страшенно засоромилась і потупила очі. Еге ж, іще й піжама на мені була не якнайкраща — сіра, зношена, яку я надягала тільки тоді, коли віддавала білизну пралі.

До пралі... Я аж похолола. Сьогодні мені саме мали принести чисту білизну! І якщо цей пакунок зараз лежить біля дверей...

Я по-журавлиному витягла шию, поглянула туди-сюди. Ні, пакунка ще немає... Хоч тут пощастило.

— Люсі, з тобою все гаразд? — запитав Локвуд. — Що сталося?

— Ні-ні, все гаразд, — перевела я подих. Спокійно! Хай їй дідько, цій старій піжамі! З нею я дам собі раду. Я взялась у боки й спробувала безжурно всміхнутись. — Еге ж, усе гаразд.

— От і чудово... Ой, мало не забув! Тут у тебе на порозі _# лежав якийсь пакунок... — він витяг із-за спини прозорий пластиковий пакунок. — Ніби білизна... ще й гарно випрасувана. Це, мабуть, твоя?

Я вирячила очі:

— Е-е... ні, це... моєї сусідки. Вона просила мене забрати з пральні її речі... — я схопила пакунок і відтрутила його вбік, геть з очей.