Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 64)

Я розуміла Локвуда. Те, що ми пережили з ним минулої ночі, було таке приголомшливе, що нам обом — особливо мені—важко було переказати це навіть колегам, а вже інспекторові Барнсові — й поготів. Якимось чином ми опинились у світі, дуже схожому на наш, тільки мешкали в ньому не живі люди, а мерці. І в цьому світі ми виявились непроханими гостями — наш візит скаламутив його, так само як і давніша поява Тіні, що крадеться. Про все це ми чудово знали. Та при цьому навіть власний наш розум не хотів вірити в те,

що це сталося з нами насправді, не сприймав жодних здогадів, жодних думок про цю моторошну подорож.

Коли ми повернулись до готелю і розповіли колегам про наші пригоди, вони довго мовчали — їм, напевно, теж важко було в це повірити. Навіть Джордж нічого не говорив, лише дивився, виблискуючи скельцями окулярів, на полум’я в каміні, а насамкінець тільки й промовив:

— Дивовижно. Просто дивовижно... Це треба обміркувати як слід...

ГЬллі зреагувала на нашу розповідь цілком інакше.

— Якщо це правда, — сказала вона, уважно розглядаючи наші з Локвудом обличчя, — то мені хочеться знати, як ви почуваєтесь. Чи добре? Чи все з вами гаразд?

—Усе гаразд,—засміявся Локвуд.—Не хвилюйся. Накидки чудово захистили нас. Авжеж, Люсі?

І я ствердно, з усмішкою кивнула.

Поглянувши, одначе, згодом у дзеркало, я помітила, що обличчя в мене страшенно бліде. Чи то подіяла на мене подорож до мерців, чи я просто вкрай натомилась — не знаю. Мені бракувало сил навіть на роздуми.

Єдиним з нас, хто просто-таки вибухав енергією, був череп у склянці. Цього ранку він неабияк сердився, бо ми. йдучи спати, замкнули його в темній коморі готелю. Річ у тім, що ГЬллі відмовилась ночувати в одній кімнаті з черепом, і я, правду кажучи, аж ніяк її не засуджую.

— Навіщо було рятувати мене, — заходився бурчати він, коли я нарешті зазирнула до комори, — якщо ти замкнула мене в цій вологій дірі? Носа в мене немає, та я все одно знаю, що тут. смердить цибулею й горохом!

— Нічим таким тут не смердить, — шморгнула я носом. — Ніякої цибулі. І, як на мене, ліпше вже сидіти тут. ніж горіти в пожежі, як отим іншим Джерелам з інституту. Тож краіце б ти подякував мені.

— О. я вельми, вельми вдячний... — порожні очні ямки ніби примружились. — Гаразд. те. що ти хотіла від мене почути, я сказав. А що ти мені скажеш?

Я почухала кінчик носа:

— А чому я повинна щось казати тобі?

— Ну. ти ж не просто так зайшла сюди...

— Правду кажучи, по картоплю. Джордж хоче засмажити її на обід. Та коли вже ми завели розмову...

— Кажи. кажи, не воловодься.

Я глибоко зітхнула:

— Це ж ти був? Отам, на Тому Боці? Коли ми заблукали й не могли знайти залізний ланцюг... Це ти показав мені, де він?

Череп вишкірився:

— Тобто я врятував вам життя? Невже це схоже на мене?

— Гкразд. не знаю вже, чи ти там був, чи не ти, та все одно дякую. І я. здається, нарешті зрозуміла оті твої слова — «Смерть у Житті, й Життя в Смерті»... Тепер я знаю, про що тут ідеться. Привиди заходять у світ людей, а люди...

Я зупинилась. Я не могла договорити цього до кінця. До того ж обличчя в склянці заходилось показувати мені язик.

— Нарешті! — після короткої мовчанки заговорив череп. — Нарешті ти хоч щось допетрала! Стільки місяців нічого не могла второпати! Еге ж, минулої ночі ти сама підтвердила мої слова Може, ти хоч тепер зрозумієш, чому ми з тобою так гарненько ладнаємо? Бо ми обоє живемо на два світи. Інший Світ ти відчуваєш постійно — принаймні його відгомін. А тепер ти й сама побувала в ньому. Ми застрягли між життям і смертю, Люсі. Ти і я. І це робить нас чудовою командою!— Він криво посміхнувся й додав:—Пам’ятаєш мою пропозицію? Щодо агенції «Карлайл і Череп»? Вона досі чинна Я навіть згоден, щоб твоє ім’я стояло першим!

— Ти, здається, забув про Локвуда, — зупинила я його, відчуваючи, що це вже занадто. Знайшла на полиці торбинку з картоплею й понесла її до дверей.

— Еге ж, Локвуд иімоквуд... Він, до речі, пов'язаний зі смертю тісніше, ніж будь-хто з нас. І ти це чудово знаєш. Ні, довго він не протягне. ІІрацювати зі мною тобі буде вигідніше. .. Стривай, куди це ти? Здуріла, чи що? Я тобі таку річ пропоную, а в тебе лише картопля на думці! Повернись!

Та я була вже за дверима. Часом саме картопля допомагає людині не здуріти.

Погода нині видалась незвично тепла, тож ми посідали обідати в садку біля готелю. Вулицею повз нас раз по раз проїздили автомобілі ДЕПРІК. Денні Скіннер, схвильований нічними подіями, крутився поблизу й набридав нам запитаннями, на які ми чи не могли, чи не хотіли відповідати. Врешті-решт він облишив нас, загойдався на воротях, як мавпа, й замилувався хмарою диму, що здіймалась над деревами.

З лісу виїхав великий чорний автомобіль. Він несподівано загальмував біля «Заходу сонця», і з нього вийшов інспектор Монтеґю Барнс — ще більш пом’ятий і втомлений, ніж звичайно. Штовхнувши рукою ворота — разом з Денні Скінне-ром, що висів на них, — він подався газоном прямісінько до нас. Трохи постояв і заходився роздивлятися на наші побиті й подряпані обличчя.

— Доброго ранку, інспекторе. — привітався Локвуд.

Джордж підсунув йому миску:

— Хочете смаженої картоплі?

Барнс не відповів нічого. Він далі дивився на нас.

— Важка нічка випала? — нарешті спитав він.

— Еге ж, — обізвався пан Скіннер, що саме визирнув з пивнички. Він був у чудовому гуморі, адже стількох відвідувачів у нього не було вже багато років. — Пан Локвуд і його приятелі попрацювали на славу, сер. щоб позбавити Олд-бері-Касл від привидів. Тільки дві ночі роботи, а які наслідки!

І мій дім очистили, й багато інших. Нарешті ми можемо спати спокійно! Вони справжні юні герої, сер. Усі до одного.

Барнс замислено наїжачив вуса:

— Справді? Вперше про це чую.

Він так і стояв, застромивши руки в кишені плаща, аж поки господар запросив його до готелю.

— Радий чути, що ви попрацювали як слід, — нарешті додав він. — І що з вами все гаразд.

— Усе гаразд, інспекторе. — підтакнув Локвуд. Я застережливо позирнула на нього, й він перехопив мій погляд. Ми замовкли.

— Ну. коли вам більш нема чого сказати, то я піду собі, — мовив Барнс, обертаючись.

— Є, інспекторе, — заперечила я. — Насправді нам є що сказати.

— Нам украй треба поговорити з вами, пане Барнсе, — підхопив Локвуд.

Інспектор поглянув на нас, а тоді підняв руку — так, ніби йому щойно сяйнула якась думка.

— Отой хлопчина, — промовив він. —Той, що гойдається, як навіжений. на воротях...

—Ащо з ним таке?

— Як ви думаєте, чи хотів би він заробити дещицю?

Інспектор ще не договорив, а Денні Скіннер уже виструнчився біля нього, наче вояк:

—Чим мозку стати вам у пригоді, сер? Тільки скажіть, і я все зроблю!

— Мені треба пообідати. Мені й ще трьом полісменам. Можеш швиденько роздобути нам бутербродів? Якщо вони виявляться їстівними, дістанеш п’ять фунтів.

— Так, сер! Звичайно, сер! Такі бутерброди вийдуть — смакота! — і хлопчина помчав до пивнички.

— Вважайте, що ви заощадили свою п’ятірку, пане Барнсе, — зауважив Джордж. — Тут такі бутерброди, що їхня обгортка їстівніша за них самих.

Барнс понуро кивнув:

— Річ не в тім. Я просто подумав, що в такого клаповухого хлопчиська надзвичайно гострий слух. Перевірив — і виявилось, що це правда. Пане Локвуде, панно Карлайл, чи не приділите ви мені кілька хвилин? Ходімо, погуляймо трохи лукою.

Барнс разом з нами вийшов із садка, перетнув дорогу, пройшов трохи лукою — так, щоб було достатньо далеко від готелю, — й лише тоді заговорив:

—Т\т тихо. Довкола ані душі. Про що ви хотіли розповісти мені?

— Про те, що сталось минулої ночі, — пояснила я. — Про інститут.

— Про інститут? — Барнс пригладив вуса й подивився кудись у далечінь. — Що ж... Розслідування вже триває. Там уночі стався якийсь нещасний випадок — це все, що я можу сказати вам.

— Насправді то був не зовсім нещасний випадок...—почав Локвуд.

— Ну, тоді це був науковий експеримент, що призвів до катастрофи, — перервав його інспектор. —Я чув. що не обійшлося без жертв.

— Так! А Стів Ротвел...

— Я хотів би розповісти вам більше. — перервав Барнс тепер уже мене. — Слово честі, хотів би. Розумію вашу цікавість, але й сам, на жаль, не знаю нічого, крім того, що сказав.

Ми поглянули на нього.