Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 66)

— Спочатку треба взагалі розібратись, що там і до чого, — сказав Кіпс. — Як на мене, то я навряд чи щось там зрозумію.

— І я так само, — підхопила Голлі. — Я досі не можу повірити, що ви повернулись додому цілі.

Я не сказала нічого. Уночі, заплющивши очі, я досі бачила чорне небо над чужим, укритим памороззю світом...

— Ось що я думаю, — мовив Джордж, пережовуючи шматок шинки. — Люсі з Локвудом побували в місці, звідки приходять привиди. Принаймні вони бачили декого з цих привидів, готових перейти до нас через проріху між світами. Ми самі зробити такого не можемо, хоч ті з нас, хто має потужний психологічний Зір, здатні вловлювати окремі образи з Іншого Світу. Це моя особиста думка. А тепер Тінь перетинає бар’єр, починає вештатись на Тім Боці — й це вельми непокоїть духів. Бар’єр між нашими світами слабшає. Коли ви побачили Тінь на церковному дворі, то вирішили, що це привид, авжеж? Тобто вона тоді перебувала на Тім Боці, й бар’єр було цілком розірвано.

— Цікаво, чи бачив тоді хто-небудь нас, — перервав його Локвуд. — Шкода, що я нікого не розпитав...

— А мені цікаво інше, — провадив Джордж. — Чи тривожив хтось таким чином духів раніше? Якщо так. — він показав ложечкою для гірчиці на причеплену до стіни малу, де по всій країні розходились колами крапки, що означали місця навали привидів, — то як це вплинуло на Проблему в цілому?

Задзеленчав дзвоник на дверях. ІЬллі. що сиділа найближче до виходу, пішла відчиняти.

— Цю таємницю важко буде розгадати, — пробурмотів Кіпс. — Надто вже вона велика.

— Спокійно, Квіле, — відповів Локвуд. — Така команда, як наша, впорається й не з такою таємницею... — Він трохи посунувся на стільці й запитав: — Хто там. ГЬллі?

Бліда й перелякана ГЬллі повернулась на кухню.

— Двоє відвідувачів, Локвуде, — прожебоніла вона. — Я не могла... не змогла... Одне слово, вони вже тут. Я просто мусила пустити їх.

ГЬллі побокувала. З-за її спини визирала — зі своєю незмінною усмішкою — Пенелопа Фіттес.

Панна Фіттес увійшла до кухні, замалої для такої величної жінки, як господиня найбільшої в Лондоні агенції. Поглянула на рештки нашого сніданку. Одягнена вона була, як завжди, бездоганно—в смарагдово-зелену сукню трохи нижче колін, поверху якої було накинуто темно-брунатне манто.

— Доброго ранку всім, — привіталась вона. — Сподіваюсь. я не завадила вам? Можна мені увійти?

Навіщо було питати, коли вона вже увійшла? Локвуд підхопився:

— Звичайно, звичайно. Будь ласка!

— Я тільки на хвилинку... не треба вставати. Я не хочу турбувати вас. Пробачте, я не сама... — панна Фіттес показала на стрункого молодого добродія з кучерявим волоссям і підстриженими вусиками, який стояв позаду неї. На ньому був вишуканий твідовий костюм, з-під якого визирала рапіра, що висіла на поясі. — Ви, здається, вже знайомі? Це сер Руперт Ґейл. давній приятель родини Фіттес.

— Так... ми знайомі. Пробачте за безлад, — відповів Локвуд. — Може, нам краще перейти до вітальні?

Панна Фіттес усміхнулась:

— Ні. ні. Мені цікаво подивитись на місце, де триває основна робота вашої невеличкої агенції. Бачу, що ви саме снідали... О, скатертина з начерками! — вона нахилилась, щоб розгледіти її краще. — Оригінально, чудово... і нічого не зрозуміти...

Локвуд тим часом уже приніс для неї стілець.

— Пробачте. Ці кривульки малює Джордж, коли міркує про духів. Сідайте, будь ласка, мадам. Сер Руперт, може, ви сядете на мій стілець?

— Ні. дякую. Я краще постою, — сер Руперт Ґейл став біля вікна, притулився до мийки й заклав ногу за ногу.

Поява сера Руперта в нашому домі нікого з нас не потішила. Ми знали його як відомого шахрая й багатого колекціонера заборонених артефактів. Усі наші останні зустрічі з ним були щедро приправлені погрозами й ненавистю. Та ще меншою радістю, правду кажучи, був для нас візит Пене-лопи Фіттес.

Ця відома на всю країну жінка сиділа в нашій кухні, на нашому стільці, і всміхалась нам. Стілець, який вона зайняла, був дешевий, розкладний, з опіками від ектоплазми — вони з’явились там унаслідок одного з Джорджевих експериментів. Проте зараз цей стілець дуже прикрашала елегантна, довгонога леді в смарагдовій сукні, на якій вигравало сонячне проміння. Поводилась панна Фіттес напрочуд легко — на відміну від нас, що розгублено стояли або сиділи, не промовляючи ні слова. Найбільше збентежився Кіпс — він забився за наполовину відчинені кухонні двері, намагаючись зробити так, щоб його не було видно.

Локвуд оговтався першим:

— Чаю, мадам? Чайник тільки-но закипів.

— Дякую, Ентоні. Залюбки вип’ю чашечку.

Нарешті всі необхідні церемонії було виконано. Панна Фіттес ще раз озирнулась — тільки не мимохідь, як минулого разу, а уважно, зупиняючись на кожній подробиці: рештках сніданку на столі, торбинах із сіллю та залізними стружками в кутку, дверях, що вели в садок, малі Англії на стіні.

— Я прийшла подякувати вам, — нарешті сказала вона. — Подякувати за вашу послугу. Це було дуже ласкаво з вашого боку.

— Яку послугу, мадам? — запитав Локвуд. передаючи гості чашку.

— Я бачу, що газети ви читаєте, — вона кивнула в бік свіжого числа «Тайме» на столі. — Отже, вам відомо, які серйозні зміни відбуваються в Лондоні. Зокрема, ви повинні були чути, що агенції «Ротвел» і «Фіттес» віднині перебувають під єдиним керівництвом. Моїм. Скажу вам по секрету, що невдовзі відбудеться їхнє злиття. Агенція «Ротвел» зганьбила себе й зазнала кризи. Якщо не вжити негайних заходів, вона взагалі розвалиться. Щоб цього не сталось, агенція «Ротвел» стане частиною агенції «Фіттес», і її керівники звітуватимуть мені.

Жінка, що віднині очолювала дві найбільші й найпотужніші агенції Лондона, замовкла й пильно подивилась на нас.

— Вітаю вас. мадам, — поволі промовив Локвуд. — Це... справді... неймовірно.

— Авжеж. Не в усякій книжці натрапиш на такий поворот. Попереду в мене багато роботи — треба навести лад у «Ротвелі», однак я певна, що це вдасться мені. Будь-що відтепер я керую обома агенціями. І вважаю, що зобов’язана цим поворотом долі вам.

Трапляються моменти, коли ти щосили намагаєшся вдати безневинного, простакуватого дурника, відчуваючи, що атмосфера напружується, і тебе от-от викриють. Саме такий момент зараз і настав. Сер Руперт Ґейл, що стояв біля мийки, посміхнувся, взяв з полиці улюблений Джорджів кухлик у смужку й заходився ліниво оглядати його.

— Пробачте, мадам, — сказав Локвуд. — Щось я не дуже розумію вас. Так, ми працювали в селі недалеко від інституту. але про події в лабораторії, як і про причини катастрофи — якщо ви маєте на увазі саме це, — ми знаємо не більше за будь-кого іншого.

Панна Фіттес тихенько реготнула. Тільки зараз я пригадала, який у неї сміх—низький і хрипкий.

— Не хвилюйтесь. Я не така, як отой дурник Барнс. Від мене ви можете не ховатись. І тиснути на вас я так само не збираюсь. Краще уявімо на хвилинку, що ви все-таки могли побачити те, чого не повинні були бачити. І це побачене так збентежило вас, що ви досі не можете забути про нього...

Зрозуміло було, про що каже панна Фіттес, однак ми не збиралися ні в чому їй зізнаватись. Локвуд удав, ніби міркує над її словами, а тоді заговорив:

— Авжеж, ми бачили в селі кілька по-справжньому моторошних привидів. Джордж, скажімо, на цілу милю втік від примарної безокої дівчини... Було таке. Джордже?

— Еге ж. Тікав, аж куряву зняв. — підтвердив Джордж.

Леді знову всміхнулась нам:

— А ви неабиякі жартівники... Скажу лише, що дехто з науковців Інституту Ротвела — чи його вже правильніше називати «Інститутом Фіттес»? — на допитах у поліції згадували про чужих, що вдерлись тоді до лабораторії.

— П’ятьох, до речі, — підхопив сер Руперт Ґейл. — Полічіть самі — пальців на руці якраз вистачить.

— Не знаю вже, що ви там побачили чи почули, — провадила панна Фіттес, — але я пораджу вам викинути це з голови. Бідолаха Стів Ротвел був дивак, тягся до всіляких заборонених знань. Які химерні експерименти проводив він у своїх лабораторіях — це нас не стосується. І ми, звичайно ж, не станемо їх поновлювати в нашій теперішній, законослухняній об’єднаній агенції.

Ми сиділи мовчки, обмірковуючи її слова. Тихо й темно було і в склянці з черепом, накритій ганчіркою. Я бачила, як виблискують її стінки, проте всередині нічого не вирувало. Привид не з’являвся — це єдине, що мене тішило.

Нарешті Локвуд тихо промовив:

— Я, здається, зрозумів вас. Ви наполягаєте, щоб ми «забули» все, що могли й навіть не могли бачити.

— Я не казала, що «наполягаю». А решта все — правда.

— Дозвольте спитати, навіщо це вам потрібно?

Леді відсьорбнула з чашки.

— Вже п’ятдесят років, — почала вона. — ми воюємо з надприродними силами. Дехто шукає способи боротьби з ними, а дехто — як оцей бовдур Ротвел — намагаються обернути цю боротьбу на особисту вигоду. Таємниці смерті, вважаю я, недоторканні й не підлягають дослідженню — Пенелопа Фіттес уважно оглянула нас. — Вам це відомо незгірше, ніж мені. Є речі, яким краще залишатись незбагненними.

Джордж засовався на стільці:

— Пробачте, мадам, але я з вами не згоден. Будь-яке знання — зокрема й про таємниці смерті — може виявитись важливим у нашій боротьбі з Проблемою.

— Любий Джордже. ви ще такий молодий... — панна Фіттес знову хрипко реготнула. — Вам ще зарано проникати в ці таємниці.