Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 67)

— Ні. Джордж має рацію. — заперечив Локвуд. — Він завжди каже правду. Ми не повинні боятись вивчати речі, поки що незрозумілі для нас. Навпаки, ми повинні проливати на них світло. Як ліхтар на емблемі вашої агенції. Саме в цьому, врешті-решт, і полягає робота агента.

Панна Фіттес ще пильніше поглянула на нього:

— Ви хочете сказати, що відкидаєте мою пораду?

— Боюся, що так... Ми справді відкидаємо вашу «пораду», «наказ» чи називайте це як хочете, — несподівано рішучим голосом відрубав Локвуд. — Пробачте, але ми не працюємо у вашій агенції. Ви не можете прийти отак до нашої кухні й наказувати, що нам робити.

—Ну. насправді ми це можемо,—відповіла леді. — Авжеж, Руперте?

— Безперечно, мадам, — сер Руперт Ґейл зрушив з місця і взявся ліниво походжати туди-сюди за нашими спинами. — Відтепер для декого з нас певні дії матимуть свої наслідки. — Він простяг руку, взяв з Джорджевої тарілки бутерброд і відкусив здоровенний шматок. — А для інших вони взагалі не матимуть наслідків — якось так... О, яка чудова шинка! Ще й з гірчицею! Смакота!

— Як ви смієте! — вмить підхопився зі стільця Локвуд. Та в руці сера Руперта вже блиснула рапіра, і її посріблене вістря цілило просто Локвудові в серце. При цьому сер Руперт навіть не дивився на супротивника, лише пережовував украдений бутерброд.

— Погрожуєте людині без зброї, сер Руперт? — обізвався Джордж. — Гарно, нівроку!

— Подай-но мені, Джордже, отой ніж для масла, — пробурмотів Локвуд. — Вистачить, щоб провчити цього типа.

— Л ви, одначе, жартівник. — зауважив сер Руперт Ґейл.

Пенелопа Фіттес підняла руку:

— Будь ласка, ніяких поєдинків! Ми прийшли сюди не як дикуни! Руперте, сховайте свою рапіру. Ентоні, сядьте на місце!

Локвуд ще трохи постояв, та врешті неохоче сів. Сер Руперт, жуючи й далі, заховав свою рапіру до піхов.

— Отак буде краще, — мовила панна Фіттес, знову регот-нувши. — Що мені з вами робити, хлопчаки?.. Отже, Ентоні, я пояснила вам, чого ми хочемо, й не бачу причин опиратись моєму проханню. Ви — чудова невеличка агенція, саме така, щоб розслідувати чудові невеличкі справи. Тож якщо ми не домовимось, ви все життя займатиметесь дрібницями — це я вам обіцяю. А на це безглуздя, — вона махнула рукою в бік Джорджевої мали, — вам просто бракуватиме часу. І на пустопорожні вигадки — теж. Джордже, любий, облиште врешті-решт свої химери! Візьміться краще до чогось кориснішого. Насамперед причепуріться. Частіше гуляйте, заводьте друзів, знайомтесь із дівчатами...

—Тільки спочатку придбайте собі хороший дезодорант. — обізвався сер Руперт Ґейл, поплескавши Джорджа по плечу.

Джордж незворушно сидів і мовчав.

— ГЬді вже вам бундючитись! — усміхнулась Пенелопа Фіттес. — У вас прекрасна агенція, справжня команда. Джордж — допитливий і наполегливий дослідник. Локвуд, зрозуміло, — керівник, що приймає рішення. Є навіть чарівна панна Манро — чудова секретарка, хоч і не бозна-який умілий агент. Мої нові колеги з агенції «Ротвел» стільки розповідали про неї...

— Досить! — не витримала я й підхопилась, перекинувши стілець. — Ви нічого не знаєте ні про ГЬллі. ні про будь-кого з нас. Облиште її!

— О, панно Карлайл! — леді обернулась до мене, і я вперше розгледіла, яка лиховісна в неї посмішка. — Навіть передати не можу, як засмутила мене ваша відмова перейти до моєї агенції. Разом ми стільки могли б зробити! Однак цю змогу ви проґавили, тож не варто за нею шкодувати. А тепер поговорімо на ту саму тему з вами, пане Кіпсе...

Пенелопа Фіттес уперше дала зрозуміти, що бачить Квіла Кіпса, хоч він увесь цей час ховався за дверима, позираючи на бак із сміттям. Помітивши її усмішку, він здригнувся.

— Я чула. Квіле, що ви також брали участь у тій справі, — провадила леді. — Розважались із краденими окулярами. От уже потіха, нівроку! Сподіваюсь, ви весело провели час із новими друзями? Тільки за всіма цими розвагами не забудьте. що віднині ви для мене — вигнанець і більше не одержите ніякої хоч трохи серйозної роботи. Ми не можемо терпіти в себе зрадників, і скоро ви це відчуєте. Призначена вам пенсія скасовується, а свою репутацію вважайте відтепер за знищену. Я потурбуюсь, щоб вас не взяла на роботу жодна поважна агенція.

— Не сумуй, Квіле, — встряв Локвуд. — Коли хочеш, іди працювати до нас. Ми — агенція не поважна.

Кіпс не відповів нічого. Обличчя його зблідло, а губи й ніс посиніли. Він просто-таки помирав зі страху та приниження.

— Що ж. мені пора, — сказала Пенелопа Фіттес. — У мене сьогодні ще стільки справ... Дивна річ — життя, правда, Ентоні? Тиждень тому ви відкинули мою пропозицію, а нині зробили таку ласку, про яку я навіть і мріяти не могла... Дякую за чай. — Вона підвелась і востаннє оглянула нашу кухню. — Гарненький будиночок. Такий невеличкий і... крихкий. .. Бажаю всім хорошого дня.

З цими словами вона вийшла. Сер Руперт Ґейл тим часом доїв бутерброд, узяв із сушильні рушник, витер ним свої засмальцьовані руки і жбурнув рушник просто в мийку. Усміхаючись, він услід за панною Фіттес подався надвір. Ми почули, як ляснули вхідні двері, по плитках доріжки протупотіли ноги, гаркнув мотор, і автомобіль помчав панну Пенелопу Фіттес назустріч сонячному весняному ранку.

Ми мовчали, не сходячи зі своїх місць. Локвуд сидів на стільці, Джордж і Голлі — навпроти нього, Кіпс стояв біля дверей. Ніхто ні на кого не дивився, проте всі відчували, як тихо, як мертвотно в кухні. Цей несподіваний візит приголомшив нас.

Аж нарешті Локвуд засміявся. Чари розвіялись — ми всі заворушились, ніби прокинувшись від тяжкого сну. Ми не зводили очей з широченної усмішки Локвуда, з його лиця, яке аж блищало завзяттям.

— Чудово, — сказав він. — Вони розкрили свої карти. І відверто попередили, щоб ми не пхали носа до їхнього проса.

Кіпс нерішуче затупцяв на місці. Джордж кахикнув.

— А тепер проголосуймо, — вів далі Локвуд. — Хто за те, щоб ми стали невеличкою слухняною агенцією, робили тільки те, що скаже Пенелопа, й нікуди не пхали носа?

Він подивився на нас. Ніхто не промовив ані слова.

— Гйразд, — Локвуд розгладив нашу «скатертину мислення». — Молодці. А тепер підніміть руки: хто вважає, що ми повинні чинити саме наперекір Пенелоггі? Хто вважає, що коли вона так відверто показала нам свої пазурі, то ми маємо цілковите право зробити її метою нашого нового розслідування? Кому байдуже до погроз, якими сипали тут Пенелопа і отой нахаба, якого вона привела з собою?

Ми всі мовчки підняли руки. Навіть Кіпс, що спочатку вдав, ніби хоче почухати собі потилицю, врешті несміливо випростав свою тремтячу зігнуту руку. Так ми й стояли вп’ятьох із піднятими руками посеред кухні, залитої яскравим весняним сонцем.

—Дякую, — мовив Локвуд. — Добре! Я дуже радий, бо саме цього й сподівався. А тепер приберімо стіл. Джордже, постав, будь ласка, чайник на вогонь! Агенції «Локвуд і К°» пора братися до роботи.

Двома хвилинами пізніше я вже стояла біля мийки, дивилась у порожнечу перед собою й мила посуд. Потім краєм ока я помітила зелене світло, що замерехтіло в склянці, накритій ганчіркою. Я прибрала ганчірку—обличчя привида вже зирило на мене з-за скла. Цього разу, до речі, воно було не таке огидне, здавалось навіть дуже серйозним і суворим.

— ГЬрну промову видав Локвуд, — зауважив череп. — Чудову. Я на хвилину навіть повірив, що ви ще не приречені А тепер... поясни мені Я тут потихеньку підглядав з-під ганчірки... Що це за жінка приходила сюди?

— Пенелопа Фіттес.

— А хто вона така?

— ГЬлова агенції «Фіттес». Володарка цілого Лондона, так принаймні здається їй самій. Я думала, що ти її знаєш.

— Звідки? Я ж лише старий недоумкуватий череп... Виходить, це Пенелопа Фіттес? ГЬлова агенції? Онука старої Маріси. яка все це розпочала?

— Так. І вона несподівано виявилась не такою ласкавою, як ми думали... Що це з тобою? Чому ти смієшся?

— Просто так... Скільки їй років?

— Ти що. хочеш запропонувати їй руку й серце? Звідки мені це знати?

— З нею був ще й охоронець,—провадив череп. — Білявий такий, з ріденькими вусиками...

—Умгу. — буркнула я. — Сер Руперт Ґейл. Теж мерзенний тип.

— Атож. Усміхнений синьоокий убивця... Нічого дивного, вона завжди тримала при собі виконавця для всякої брудної роботи.

—Хто?

— Маріса Фіттес.

— Ми ж говоримо про Пенелопу.

—Е-е... так. Перемий-но цю тарілку, Люсі Вона заляпана кетчупом.

Я далі мила посуд, виглядаючи через вікно в садок. Біля мене тим часом хихотів череп.

— Гаразд, — сказала я. — Чого ти там хихочеш? Розкажи!

— Колись я зустрічався з Марісою, — відповів череп. — І розмовляв з нею. Пам’ятаєш, я розповідав тобі?

—Так, пам'ятаю. І (е вона запроторила тебе до цієї склянки.

— Дивно було знову побачити її тут.

— Хіба Пенелопа так схожа на неї? — я пригадала фотографію старої зморшкуватої леді в Будинку Фіттес. Цей знімок, одначе, було зроблено незадовго до смерті Маріси. а замолоду, напевно, вона більше скидалась на Пенелопу.

— Можна сказати й так. А можна сказати, що вона нітрохи не змінилась за останні п’ятдесят років. Ой, це просто-таки лякає мене, а я ж — звичайнісінький череп у склянці! Гаразд уже, не буду тобі заважати. Переходь краще до ножів. І до ложечок для яєць. Я теж їв колись варені яйця. Ото були часи!

— Пробач, — сказала я. — Щось я заплуталась. Поясни мені ще раз.