Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 63)
Локвуд, хитаючись, підняв з землі свою рапіру. Смертельно блідий, він узяв мене за руку й повів до колег.
—Джордже! — покликав він.
— Що?
— Ми пошкодили коло. Де ота твоя здоровенна каністра? Пора, здається, застосувати її...
— Що? Велику Бренду?
— Ти вже придумав їй ім’я?
— Правду кажучи, я вже звик до неї, — зітхнув Джордж, знімаючи з пояса великий сріблястий кокосовий горіх. — Гкразд... Можна, Локвуде, я сам її жбурну?
— Ні! Краще нехай це зробить Люсі. Вона стоїть ближче до кола... Тільки не кидай!
Джордж передав мені каністру. Вона виявилась навіть важча, ніж я сподівалась.
— Тут є годинниковий механізм. Отам, збоку... Як ти гадаєш, Люсі, двох хвилин вистачить?
Я поглянула на пошкоджені ланцюги, на сірі тіні, що купчились біля тріщини в бар’єрі. Серед них майнуло обличчя Емми Марчмент із порожніми очними ямками й багряними вустами. Пропливло й товстелезне пузо Соломона Ґаш. Десь у тумані, напевно, майоріла й святкова блакитна сукенка Гетті Флайндерс — надто вже знайома мені сукенка... Скоро ланки остаточно розійдуться, коло розірветься, і всі ці духи полинуть у наш світ...
Я крутнула коліщатко годинникового механізму й клацнула вимикачем:
— Вистачить і однієї хвилини. А тепер мені цікаво, чи швидко ми вміємо бігати?
Виявилось, що бігати ми вміємо досить швидко. Перший вибух гримнув, коли ми саме вибігали з воріт інститутської огорожі. Він зірвав дах головного ангара, а хвиля від нього повалила нас на траву. На якусь мить ніч перетворилась на день, і в сліпучому світлі стало видно кожну билинку, що зеленіла чи жовтіла на землі. А тоді з неба полетіли перші уламки розжареного металу, й наш інтерес до ботаніки хутко вщух.
Ми помчали далі. За кілька хвилин ми вже вискочили на вершину пагорба й заховались там під березами, спостерігаючи за тим. як палає дослідницький центр.
Коли ми трохи відсапнули. Локвуд обернувся до Джорджа, Кіпса й ГЬллі. що лежали зморені на землі.
— Дякую, що врятували нас, — сказав він. — Ми з Люсі ще нікому й ніколи так не раділи, як вам у тім ангарі. Ми думали, що ви пішли собі додому.
— А ми й справді мало не пішли, — відповіла ГЬллі.
Джордж кивнув:
— Після того, як ви залишили нас в арсеналі, ми засперечались. що нам робити далі. Кіпс наполягав, що ми повинні йти додому — за твоїм наказом. А я не хотів. Зібрався йти за вами навздогін, та ГЬллі мене зупинила. Тож Кіпс тоді сказав: коли вже стрибати з моста в воду, то принаймні не голіруч. От мий заходились озброюватись. Нас, щоправда, трохи затримали ті двоє лаборантів — знову пройшли повз нас, — та ми після цього відразу вирушили в похід. Якби ти бачив нас утрьох, коли ми марширували тим коридором, озброєні до зубів!.. — він зареготав. — Отож дістались ми до того великого ангара й заховались за ящиками, а тоді побачили, як ви заходите в коло.
— То це
— Та невже? Тоді пробачте, — відповів Джордж. — Ви ж нам не докорятимете за те, що ми тоді повернулись? А коли вже ми побачили, як ви зникаєте в натовпі привидів... одне слово, ми просто-таки очманіли. Накидки там чи не накидки — ми все одно думали, що ви загинете. Аж тут повернувся Ротвел зі своєю бандою, а з ними отой придуркуватий чолов’яга в бляшанці. Підійшов до ланцюга й собі поліз у коло...
— Ото й була Тінь, що крадеться, — пояснила я. — Ні, тільки нічого не питай. Потім усе тобі розкажемо... А що сталося далі?
— Сталося те, — обізвався Кіпс із трави, — що Джордж здурів.
Джордж зняв окуляри й протер очі.
— Я не знав, що то Тінь, — сказав він. — Зате чудово розумів, що то за коло. Був певен, що ви лежите там мертві... Куди й поділося моє заціпеніння! Я... трохи розсердився. Уже й не тямив, що роблю. Аж бачу — стою й жбурляюсь каністрами в тих мудрагелів... — Він скрушно зітхнув. — Отаке-то. Добре, що все вийшло як слід.
— А якби не вийшло? — запитав Локвуд, дивлячись на вогняне пекло, що вже підбиралось проходами до арсеналу з його запасами бомб та каністр із магнієм.
— Ми ж усе одно думали, що ви померли, — відповів Джордж. — От і засмутились.
Цієї миті прогримів страшенний, нечуваний досі вибух. Він стер із землі всі рештки дослідницького центру Інституту Ротвела, на місці яких спалахнув буйноцвіт сліпучо-білого полум’я.
—Люсі,—мовив Локвуд.—Наступного разу, коли Джордж захоче взяти собі останній коржик, то нагадай, щоб я дозволив йому це зробити.
— Нехай бере собі хоч увесь пакунок, — відповіла я.
Ми вп’ятьох сиділи на вершині пагорба й милувалися пожежею. За далекими горами на сході вже розвиднялось. Попіл, що вкривав поле, виблискував у перших сонячних промінцях, наче та паморозь.
Понад тисяча* років — відтоді, як останній крук додзьобав кістки вікінгів та саксів, що залишились після давньої битви. — про село Олдбері-Касл майже ніхто не пам’ятав. Так тривало багато століть. Навіть нещодавня навала привидів не привернула до цих місць особливої уваги. Проте все змінилося, тільки-но стався «нещасний випадок в Інституті Ротвела» — саме так газети назвали те, що сталося тієї незабутньої для нас ночі. За мить і село, і його околиці стали найвідомішим місцем на всю Англію.
Реакція на ці події була миттєвою. Пів на дев’яту ранку, тобто десь через три години після вибухів, що освітили все небо аж до обрію, коли над лісами й пагорбами ще курився густий дим. у селі з’явились перші автомобілі. З кожною хвилиною їх наїжджало дедалі більше. Легковики, вантажівки, фургони, повні співробітників ДЕПРІК, агентів «Ротвел» та озброєних полісменів, не гальмуючи мчали через ліс на схід. За ними невдовзі нагодились і репортери, й після їхньої появи ДЕПРІК обгородив село кордоном. Один контрольний пункт влаштували біля містка на західному боці луки, другий — на сході, біля гаю. Виставили охорону, що не пропускала через кордон нікого.
Нас це аж ніяк не засмутило, бо ми так натомились, що не могли вже нікуди йти. Того дня ми проспали до полудня, а тоді посідали в пивничці готелю «Захід сонця», далі від чужих очей.
Раз по раз до пивнички просочувались новини. їх приносили з собою співробітники ДЕПРІК, що заходили підживитись кухлем пива з бутербродом. Денні Скіннер з батьком уважно прислухались до їхніх розмов, а потім ділились почутим з нами, тож загалом ми добре уявляли, що там діялось.
Аварійні команди розбирали уламки дослідницького відділу Інституту Ротвела. Всі руїни було взято під охорону, проте невдовзі стало відомо, що на місці колишнього центрального блоку і в сусідніх ангарах було знайдено зразки «забороненої зброї», яка, радше за все, й спричинила вибухи та пожежу. Ще сенсаційнішою стала новина про те, що сам Стів Ротвел зник невідомо куди. Його, до речі, поки що вважали єдиним загиблим. В околицях відділу інституту вдалося розшукати кількох уцілілих лаборантів, і зараз їх допитувала поліція.
— Скоро вони й нас покличуть на допит, — понуро зауважив Кіпс, сидячи біля каміна. Його черепаше підборіддя ховалося за високим коміром светра. Обличчя набрякло і вкрилось подряпинами. Наші обличчя, гадаю, навряд чи мали кращий вигляд. Усі ми скидалися на перезрілі, потоптані ногами яблука-падалки.
Локвуд саме грав у карти з ІЬллі. Він хитнув головою, скривився й промовив, потерши собі шию:
— Думаю, що з нами все обійдеться. Те, чим займався тут Ротвел, — це тяжкий злочин: таємне виготовлення зброї, зокрема бомб з привидами, які було застосовано минулого року, під час карнавалу. А ще й залізне коло... Навряд чи Джонсон та інші щиро зізнаються в тому, що насправді сталось минулої ночі. Принаймні попервах. Хоча це залежить ще й від того, скільки всього вціліло після пожежі...
— Я все думаю... — почала ГЬллі. — Може, нам варто розповісти все слідчим з ДЕПРІК?
Цього ранку вона довше, ніж зазвичай, не виходила з ванної кімнати і якимось чарівним чином повернула собі свій колишній вигляд; залишились хіба що сліди опіків на чолі й підборідді. Проте я пам'ятала, якою розлюченою, розтріпаною фурією вона була вночі, й це змушувало мене дивитися на неї зі щирою повагою.
— Розповісти слідчим з ДЕПРІК? Що саме? — перепитав Джордж. — їм і так не бракує доказів щодо тутешніх подій.
— Я мала на увазі — про коло... і про чоловіка в обладунку, що проходив крізь нього. Як на мене, це важлива подробиця. Хіба не так?
Локвуд пирхнув:
— Розповісти про це старому Барнсові? Не знаю... Він навіть за кращих часів не дуже вірив нам. Думаєте, зараз повірить?
— Та ще, диви, й за ґрати запроторить, — підхопив Джордж.—Підпал, пограбування, завдання тілесних ушкоджень... Ану його.
—А мені здається, що ГЬллі має рацію, — заперечила я. — Ми повинні розповісти йому все. Надто вже серйозна ця справа, щоб мовчати. Минулої ночі на церковному кладовищі ми з Локвудом бачили, як Тінь, що кра... тобто отой чолов’яга в обладунку піднімав мерців з могил, проходячи повз них. А далі, тієї ж ночі... — мій голос затремтів, а сама я здригнулась, хоч і сиділа біля каміна, — ми зробили те саме. Тут стільки таємниць...
—Таких таємниць, що ДЕПРІК, боюсь, просто не повірить нам. — продовжив Локвуд, кидаючи карти на стіл. — Та загалом тут ваша правда. Мабуть, і справді краще розповісти про все Барнсові. Якщо з’явиться така нагода.