Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 62)
Локвуд майнув йому назустріч, вони коротко кивнули один одному й заходились бомбардувати Ротвелових лаборантів удвох.
— Давно вже триває ця битва. ГЬллі? — спитала я.
ГЬллі підняла свою рушницю й витерла рукавом обличчя. Її волосся й руки були вкриті шаром сірого попелу.
— Не дуже. Відтоді, як ми побачили, що ви заходите в коло.
— То ви були тоді вже тут? А як... — мені сяйнула нова несподівана думка. — Стривай, це ж було... цілу вічність тому7? Принаймні кілька годин...
— Ні. Люсі. Хіба що хвилин з десять.
— Як це? Пів години, щоб дійти до Олдбері-Касл. Хвилин з двадцять — чи навіть більше, щоб повернутись назад... — я говорила й сама собі не вірила. Вся моя подорож на той бік залізного кола тепер уявлялась мені чимось примарним, невагомим, схожим на сон...
Проте зараз перейматись цим не було часу.
— Про що ти там говориш, Люсі? — ГЬллі саме поцілила з рушниці в чоловіка в обладунку, що безпорадно лежав на підлозі. Пострілом знесло його залізний нагрудник, і тепер він гойдався на шарнірах, наче маятник. Черевики, рукавиці та інші частини обладунку порозкидало, наче сміття, по підлозі. — Гарненька штучка, — додала ГЬллі, поплескавши долонею по рушниці.
— І до того ж дуже личить тобі. Ходімо до колег. Вони, здається, розпочинають зачистку.
Лави наших ворогів помітно порідшали. Багато лаборантів просто повтікали з бойовища, а ті, що залишились, теж прагнули податись услід за ними й не звертали уваги на люті команди Стіва Ротвела. Сховавшись за перекинутим візком, він не збирався відступати й не хапався за якнайсучаснішу зброю. Він просто витяг свою рапіру.
Побачивши мене, Джордж махнув рукою:
— Привіт, Люсі.
Я помітила на його поясі здоровенну, мов кокосовий горіх, каністру — з тих, які ми вже бачили в арсеналі.
— Привіт, Джордже, — відповіла я. —Ти, здається, вирішив повеселитись як слід. Он яку штукенцію з собою взяв.
— Це я про всяк випадок, щоб підстрахуватися. Сподіваюсь, мені й цих бомбочок із привидами вистачить.
Одну таку бомбу Локвуд щойно пожбурив у Стіва Ротвела. Бомба вибухнула в того за спиною, й там відразу з’явилася світло-блакитна згорблена жіноча постать. Ротвел, навіть не обертаючись, махнув своєю рапірою. Засичала ектоплазма, й постать вибухнула на місці.
— Ти бачила? — гукнув мені Джордж. — Узяв і прикан-дичив стареньку на місці. От уже падлюка!
— Типовий для Ротвела вчинок, — буркнув Кіпс, пожбуривши іншу бомбу. Вона вдарилась об стіну, розбилась, проте нічого більше не відбулось. — Не спрацювала! — він погрозив панові Ротвелу кулаком. — Що за непотріб випускає ваша фірма?
—Погодься, Кіпсе,—зауважив Джордж, — що такої веселої нічки в тебе не було, поки ти працював у «Фіттес». Ти радий?
— Чого мені радіти?
— Бо тепер ти став самим собою. Обережно!
Стів Ротвел, забувши про всяку обачність, із шаленим ревом вискочив з-за візка, одним-єдиним стрибком дістався до залишків майданчика й заскочив на нього, погрожуючи Кіпсові рапірою. Назустріч його клинку піднявся інший клинок, і вони брязнули прямісінько над Кіпсовою головою. Щоб уявити це видовище, вам достатньо буде подумки перевернути піратський прапор з черепом і кістками.
Другим, був Локвудів клинок. Кілька секунд вони з Ротве-лом стояли нерухомо, ніби випробовуючи один одного на міцність. Кіпс теж заціпенів на мить, а тоді похилив галову і, зблід-пти. позадкував. Стів Ротвел був вищий за Локвуда й помітно важчий за нього. Він усією вагою навалився на клинок, проте Локвуд відбив удар майстерним порухом свого тонкого зап’ястка. Інші частини тіл суперників навіть не ворухнулись.
— Я вже попереджав вас, юначе. — мовив Стів Ротвел. — Пригадуєте?
— Пригадую. — відповів Локвуд. — На той випадок, коли я ставу? вам упоперек дороги. — Вільною рукою він показав на ангар у вогні, на лаборантів, що з вереском вибігали надвір. — Цього досить, щоб стати вам упоперек дороги? Якщо так. то вітаю, ви казали правду.
— Це ще не все, — Ротвел відскочив назад, підчепив з долівки рапірою гарячу головешку й жбурнув її в Локвуда. Той ухилився, і головешка вдарилась об стос ящиків, розсипавши цілий дощ іскор. — Я ще обіцяв скрутити вам в'язи. І зараз я це зроблю.
Він перейшов у наступ, виписуючи вістрям рапіри якнай-химерніші петлі. Локвуд відбив його удар, тоді другий, третій, хоча мусив уже відступити до самісінького краю розтрощеного майданчика. Нарешті він легко зіскочив з нього на землю, і вслід за ним важко приземлився Ротвел.
— Роки роботи! — бідкався він. — Роки найстаранніших досліджень! І все це ви зруйнували за один-єдиний вечір!
— Ви самі це спричинили! — Локвуд далі майстерно відбивав його удари. — Це ваші експерименти посіяли жах в Олдбері-Касл! Це ви підняли з могил силу-силенну привид ів! Загинули десятки людей. І все через те, що
Стів Ротвел позадкував.
— А ви знаєте більше, ніж я думав... — зауважив він. — Щоправда, навряд чи вам пощастило зрозуміти все. Інакше ви погодилися б, що смерть кількох селян — якнайменша ціна за таке відкриття! — Спритним подвійним випадом він змусив Локвуда відступити аж до залізного ланцюга, що звисав з жердини. — До речі, те саме я міг сказати й про
Він рубонув клинком униз. Локвуд відскочив убік, і рапіра перетяла залізний ланцюг. Залишок його повис на жердині, а решта поволі втяглась у залізне коло, наче засмоктана велетенським ротом макарони на, й зникла.
Локвуд позадкував далі, до залізного кола, над яким височів стовп туману, наповнений привидами. Він здавався втомленим, 1 я розуміла чому: мені й самій було недобре після подорожі наТой Бік. Мої руки й ноги розпливались, наче вода, а голова досі йшла обертом. Якщо Локвуд потіувався так само, як я, то дивно було, як він ще тримає в руках рапіру.
— Він уб’є його! — зойкнула ГЬллі.
— Пропав Локвуд, — підтакнув Кіпс.
— Це тільки здається вам, — заперечив Джордж, дістаючи з патронташа останню звичайну каністру з магнієм. Підморгнувши нам, він жбурнув її просто Ротвелові в голову. Принаймні, саме туди він цілився, однак каністра пролетіла повз Ротвела, впала біля краю кола і зі страшенним гуркотом вибухнула. Коли дим трохи розвіявся, стало видно, що на землі догоряють язички полум’я, а товсті ланцюги почорніли й покривились. Деякі їхні ланки тріснули, й до них почало підтягуватись усе скупчення привидів, замкнене в колі.
— Ти диви, — аж присвиснув Кіпс. — Кабінсе. де ти навчився так кидати магній?
— То ж-бо й воно, що ніде, — відповіла я. пробігла повз них і зіскочила з потрощеного майданчика.
Локвуд із Ротвелом знову схрестили клинки. Локвуд відчайдушно вимахував своєю рапірою, проте обличчя його зблідло, наче крейда. Він увесь час лише захищався й поволі відступав, задкуючи до залізного кола. Ротвел відчув свою перевагу. Двома потужними випадами він підігнав Локвуда до тієї самої тріщини в колі. ГЬсті, що скупчились тут. зачули наближення живого тіла й потягли вперед свої бліді руки, пороззявляли в нечутному крику моторошні пащі. Я побачила, як під їхньою навалою помалу розсуваються пошкоджені вибухом ланцюги.
Локвуд не здавався. Він і далі відбивав удари, та сили йому вже помітно бракувало. Аж ось Ротвел вибив з його руки рапіру, й вона полетіла вбік. Локвуд знову відскочив назад і зупинився. Він стояв перед колом—худорлявий, блідий, безпорадний, проте досі нескорений—і зухвало дивився на свого супротивника.
— За хвилину. — промовив Стів Ротвел, — я вб’ю ваших друзів. Але ви перший матимете честь померти від моєї руки.
Він підняв рапіру...
І тут на сцені з’явилась я.
Піднявши рапіру. Ротвел трохи згорбився і. зрозуміло, випнув сідниці. Чудова з будь-якого погляду мішень! Я замахнулась ногою, мов футболіст, що готується пробити пенальті...
Удар у мене вийшов чудовий. Я влучила прямісінько в ціль. Ротвел змахнув руками й полетів уперед, на Локвуда. Локвуд відскочив убік, і Ротвел упав на залізні ланцюги. Одна його рука потрапила в коло і зникла в тумані. Ротвел здивовано моргнув, тоді болісно скривився й заревів з переляку. Він спробував підхопитись, та на його спині вже виблискував лід, а волосся почало вкриватися памороззю. Шаленим зусиллям Ротвел став на коліна—було видно, як набрякли судини на його шиї. — та нічого більшого йому не вдалося: сірі тіні, з'юрмившись біля краю кола, тягли Ротвела всередину за руку. Він шарпнувся — двічі, тричі, та було видно, що сила вже залишає його. Скоринка льоду хутко вкривала його чоло, вилиці, блищала на підборідді...
Зі Стівом Ротвелом було покінчено. Він востаннє здригнувся. востаннє скрикнув...
І його, як і розірваний ланцюг, засмоктало в коло. Це сталось так швидко, тихо... так, я сказала б,
А всередині кола переможно кружляли сірі тіні. Ланцюги знову заворушились—на землю посипались зламані ланки. Якась могутня сила штовхала зсередини захисний бар’єр. Зрозуміло було, що довго він не витримає.