Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 58)

І нікого з тих людей нам не видно й не чутно. Утішає хіба одне — вони нас теж, радше за все, не бачать і не чують.

— Той чолов'яга в обладунку... — сказала я. — Ти справді вважаєш, ніби він і був Тінню, яку ми бачили на церковному дворі?

—Так, — кивнув Локвуд. — Щоправда, незрозуміло, чому він був тоді прозорий, наче дух. Ти ж пам’ятаєш, який він був? І який зв'язок між цим ланцюгом і Олдбері-Касл? Зараз ми за кілька миль від села. Нічого не розумію!

Я, звичайно ж, і поготів нічого не розуміла.

— Зачекаймо іце кілька хвилин, — запропонував Локвуд.

Тож ми й далі стояли всередині кола, оточені зграями моторошних видив.

— Локвуде, — мовила я. — Оте моє звільнення...

— Що?

— Насправді я звільнилась через тебе.

Він здивовано поглянув на мене з-під каптура:

— Он як? Чому ж це?

— Бо ти... — я глибоко вдихнула крижане повітря, — бо ти завжди ризикував своїм життям заради мене. Авжеж, ризикував! І я зрозуміла, що завжди піддаватиму його небезпеці, якщо залишатимусь в агенції. А потім мені трапився той привид під магазином Ейкмерів. Він показав мені майбутнє, де ти помираєш заради мене. Я зрозуміла, що врешті ти вб’єш себе, а я цього не переживу. Просто не зможу пережити. Тому... — я тихо додала: — Тому я й звільнилась. Вирішила, що так буде краще для всіх.

— То ти звільнилась не через Голлі?

— Хоч як це дивно, але — ні Через тебе.

— Зрозуміло... — повільно кивнув він.

Я чекала. З туману до нас знову простягнися бліді кощаві пальці, затремтіли й зникли.

— Ти нічого не хочеш мені сказати? — не витримала я.

— А що тут говорити? — відповів Локвуд, роздивляючись на свої вкриті памороззю рукавички. — Мабуть, ти вчинила правильно. Що рідше з тобою бачитимусь, то довше проживу. Хоча з таким життям, — він показав на духів, що кружляли в тумані, — мені все одно довго не протягти...

— Нічого, виберемось, — сказала я, торкнувшись його руки.

— Звісно, виберемось! І не тільки з нинішньої халепи. Кіпс казав правду — та й Ротвел теж. — що я не вмію вчасно пригальмувати. Коли роблю щось, то ніколи не обираю без-

псчного шляху. Тож рано чи пізно доля зрадить мене... — він стенув плечима. — Та іншим я все одно не стану.

Мені пригадалася покинута спальня на Портленд-Роу.

— Чому? Як ти сам думаєш? — запитала я.

Локвуд замислився, зустрівся зі мною очима, а тоді поглянув кудись за моє плече.

— Не озирайся,—попередив він. — Я знову бачу дух Соло-мона Галі. Інші привиди, здається, уникають його, а це свідчить. що й мерці мають смак... Усе, він уже пропав. Послухай -но, Люсі: я дякую тобі за те, що ти розповіла мені правду. Хоча дозволю собі зауважити, що зараз саме ти стоїш біля мене, оточена цілою юрбою привидів...

—Так. — погодилась я. —Хоч сама не розумію, як це сталось.

— Ні. я не нарікаю. Навпаки, я радий, що ти зі мною. Порятуєш мене, якщо буде треба.

Ці слова зігріли мене незгірше за знахарську накидку. Я всміхнулась Локвудові.

— Я хочу дещо додати, — провадив Локвуд. — Коли ми працювали в будинку Ґапі, ти казала, ніби це Пенелопа Фіттес вирішила запросити тебе. Так, казала, не заперечуй. Звичайно. Пенелопа може вважати цю ідею за свою, однак насправді я цілу зиму шукав причини повернути тебе. Я зволікав? Так. але тільки тому, що без вагомої причини ти послала б мене під три чорти... Хіба це неправда?

—Правда, — кивнула я, й на моєму каптурі затріщав лід. — Послала б.

—А Фіттес надала мені чудову змогу, — вів далі Локвуд. — Хоч ми, здається, трохи змінили тему... Тому я скажу лиш одне... — він кахикнув. — Якщо ти коли-небудь захочеш повернутися до агенції «Локвуд і К°»... тобто як повноцінний, постійний співробітник, а не як замовник чи помічник, як-от зараз... то ми обоє матимемо щастя працювати разом, принаймні до моєї наглої смерті... — Він поглянув на мене.

Я нічого не відповіла. Довкола й далі кружляли та верещали примарні тіні. А ми з Локвудом стояли й дивились одне на одного.

— То як? — запитав він.

— Можливо...

— І Іодумай як слід.

— Гйразд...

— Що — гаразд?

—Так, я повернуся. Звичайно, якщо ти погодишся. І якщо всі інші не заперечуватимуть.

— Ну, їх я неодмінно переконаю. Джорджеві, щоправда, доведеться підшукати інше місце для зберігання своєї білизни... Чудово, — Локвудові очі хитро зблиснули, й він усміхнувся мені. — Нам треба частіше отак стояти вдвох у колі, оточеному привидами. Будь-яку проблему тоді вирішимо разом... — він запрокинув голову. —Тримайся!

Навіть крізь матерію своїх рукавичок я відчула, як шарпнувся ланцюг.

Ми перезирнулись.

— Тінь! Вона повертається... — прошепотів Локвуд.

Я обернулась, поглянула вздовж ланцюга, однак там була тільки юрба привидів.

— Я не бачу її.

— Хай їй дідько! — вилаявся Локвуд. — Ми не повинні зіткнутись із Тінню тут, усередині кола. Хтозна, що тоді може трапитись. У нас немає вибору, Люсі. Доведеться робити хід першими. Нам треба вийти з іншого боку кола і майнути до тих дверей. Якнайшвидше, щоб захопити отих чолов’яг зненацька. Проскочимо крізь двері — й шукай тоді нас, як вітра в полі. Згодна?

Звісно, я була згодна. Що нам іще залишалось робити?

— Уперед! — мовила я. Ланцюг шарпався дедалі дужче, й за моєю спиною вже виростала неоковирна велетенська постать Тіні. — Уперед!

Ми з Локвудом поспіхом подались уздовж ланцюга. Накидки знову стали нам у пригоді — ГЬсті розлітались перед нами на всі боки. Нарешті ми виступили з кола й вискочили до ангара.

— Мерщій! — вигукнув Локвуд і помчав уперед. Накидка тріпотіла в нього за спиною, наче справжні крила. Я промчала вслід за ним повз друг}⁷ залізну жердину, вбиту в землю недалеко від кола, й прослизнула крізь відчинені двері, а потім. махаючи руками й низько пригинаючи голову, побігла рінню до зробленого Джорджем проходу в огорожі, а вже звідти рушила лукою, порослою високою чорною травою. Ми бігли й бігли, проте не чули за спиною жодних ознак гонитви. Врешті-решт ми зупинились, тяжко відсапуючи.

Аж тоді ми вперше озирнулись. І помітили, що довколишнє поле змінилось. Тепер воно було вкрите кристаликами льоду, які виблискували під чорним небом, а довкола нас клубочився туман.

Довкола панувала тиша. Вітер, що раніше лютував над полем, ущух, проте нічне повітря було страшенно холодне. Білі мережива паморозі щільно вкривали чорну промерзлу землю: ясні промінці виблискували і в полі, й на схилах пагорба, й на темних деревах, що стояли на його вершині. Важко було тільки сказати, звідки лине це проміння: у вугільно-чорному небі не було видно ні зірок, ні місяця. Ми з Локвудом стояли серед поля самі й дивилися у той бік, звідки щойно прибігли.

— Здається, за нами ніхто не женеться, — зауважив Локвуд, і його голос у морозному повітрі здався мені напрочуд кволим. — Усе гаразд.

— А де ті люди, що стояли біля дверей? — запитала я. відчуваючи, як важко чомусь мені говорити. — Щось я нікого не бачу...

— Я теж. Мабуть, пішли собі. Нам пощастило.

— Умгу. Пощастило.

Озирнувшись, я помітила, що прожектори теж хтось вимкнув: тепер вони висіли над покрівлями ангарів, наче велетенські здохлі комахи. Самі ангари тепер скидалися на клапті світло-сірого паперу, наклеєні на темно-сірий картон. Навіть у тім ангарі, з якого ми тільки-но вибігли, згасли вогні. Увесь дослідницький центр огортало те саме сріблясте сяйво, що мерехтіло на пагорбі й деревах.

— Електрика вимкнулась. — мовив Локвуд. — Може, це й відвернуло їхню увагу.

Зовні Локвудова накидка вкрилась товстим шаром льоду. Судячи з ваги, те саме сталось і з моєю накидкою, проте ггір'я—я скоріше усвідомлювала, ніж відчувала це, — чудово, як і раніше, захищало мене від нестерпного холоду. В повітрі довкола нас снувався білий серпанок.

— Цікаво, звідки взявся цей туман? — запитала я. — І паморозь... Раніше їх тут не було.

— Може, це якась побічна дія їхніх експериментів? — припустив Локвуд. — Не знаю.

—А ще оце химерне світло... В ньому все здається пласким, ніби паперовим.

— Місячне світло часом виробляє такі штучки, — мовив Локвуд. придивляючись до дерев.

— Де ж тоді в небі місяць?

— Мабуть, за хмарами.

Проте на небі не було ані хмаринки.