Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 60)
Бігли ми поряд, пліч-о-пліч, схиливши голови, щоб уберегти обличчя від холоду. Бігли, стукотячи підошвами по мерзлій землі. Наші вкриті льодом накидки курилися димом, який тягся за нами, наче хвіст за кометою.
Лука була не така вже й велика, та зараз вона ніби побіль-піала, тож минуло чимало часу, поки ми дісталися до церкви. Біжучи повз дзвіницю, я поглянула нагору й побачила на ній чоловіка, що пильно стежив за мною.
Ми з Локвудом промчали церковним двором. Позаду нас, із-за живоплоту, було чути огидні звуки — скрипіння кісток, шурхіт матерії. Біля огорожі з’явились постаті. На тлі чорного неба вони почали продиратись крізь неї.
Вискочивши з села, ми щодуху побігли розмерзлим путівцем. Бігти було важко: чи то від холоду, чи від чогось іншого мої ноги немовби налилися свинцем. Це скидалось на біг по пояс у болоті чи спробу піднятись угору ескалатором, що йде вниз. Я помітила, що те саме відчуває й Локвуд, завжди такий прудкий. Ми геть засапались, а ззаду нам наступала на п’яти юрба привидів — і мерців з кладовища, й селян, що тяглися за нами хвостом.
Ми проскочили місток над висохлим струмком і найко-ротшою дорогою рушили в бік інституту. Біля роздоріжжя, що вело до копальні, на нас чекав чоловік із розмитими рисами обличчя — той самий, якого ми бачили на фотографії, прибитій до хреста. Він вийшов на дорогу й розкинув руки. Ми з Локвудом звернули вбік і далі помчали через ліс. Земля рясніла чорними, схожими на ожину ягодами, які під нашими ногами перетворювались на хмаринки пороху. Холодні гострі віти дерев хльоскали нас по обличчях, хапали за накидки. А ми бігли крізь світло й темряву, петляючи між деревами, стрибаючи через корені, хапаючи роззявленими ротами крижане повітря.
Між деревами я помітила нові постаті, що пересувались досить-таки повільно, однак незбагненним чином не відставали від нас і дедалі тісніше обступали нас справа й зліва. Локвуд, який біг трохи попереду, взяв з пояса каністру з магнієм і жбурнув у найближчого ГЬстя. Каністра вдарилась об корінь дерева, розбилась... та я не почула ні звуку вибуху, ні сліпучого-білого спалаху. Я мимоволі заплющила очі, та коли розплющила їх, привиди й далі гнались за нами — мовчазні, терплячі, з нерухомими сірими обличчями.
Посковзуючись і задихаючись, ми з Локвудом уперто піднімались нагору схилом. Ближче до вершини я випадково влізла в терня, яке негайно впилось колючками в срібну кольчугу моєї накидки. Я відсахнулась, шарпнулась, й моя накидка розірвалась надвоє. Я скрикнула, коли в діру полинуло холодне повітря, вдаривши мене між лопатками, неначе ножем. Мені перехопило подих, і я впала на землю. Пір’їни розкинулись круг мене, мов гарячі краплини крові.
Я не могла дихати...
Аж тут біля мене з'явився Локвуд, пригорнув мене й затяг під свою накидку. Мені відразу стало тепліше. Холод витяг із мене свої крижані пальці, і я вдихнула повітря. Я чула, як мене зігріває Локвудове тіло. Ми тісно притулились одне до одного — його рука обняла мене за стан, моє праве коліно притиснулось до його лівого коліна, а наші голови опинились під одним каптуром: його — трохи вище, моя — трохи нижче.
До вершини пагорба залишалось уже близько. Наших переслідувачів поблизу видно не було — вони, напевно, чекали на нас десь нагорі.
— З тобою все гаразд, Люсі?
Я кивнула й моргнула віями, обтрушуючи з них лід. Паморозь обліпила моє обличчя відразу, тільки-но з моєї голови злетів захисний каптур.
— Я не зробив тобі боляче?
— Ні.
— Скажи, коли щось не так.
— Скажу.
— Іти нам доведеться важко, особливо в тумані. Але ми повинні тулитись одне до одного, як приклеєні. Накидка не дуже велика. Тож доведеться тобі тісніше пригорнутися до мене, Люсі. Зможеш?
— Спробую.
—Тоді рушаймо! Мерщій!
Ми попрямували далі до вершини. З-за дерев з’явились тіні, що знову почали оточувати нас. Ми стояли вже біля самісінького краю крутосхилу. Як, до речі, називають тут цей пагорб — Стрілецький? Ця назва йому анітрохи не пасує. І взагалі під цим чорним небом, здається, ніщо не має ані назви, ані імені...
Поле внизу було затягнуто туманом набагато щільніше, ніж тоді, коли ми поспіхом тікали з інституту. Туман був такий, що крізь нього ледве-ледве видніли ангари: їхні темні покрівлі скидались на химерні підводні камені.
Ми з Локвудом, міцно обнявшись, незграбно поскакали вниз, прорізаючи за кожним кроком хмари кристалів льоду. Дивно, як ми жодного разу не впали, поки дістались до поля.
— Зачекай, — нарешті простогнала я. — Треба трохи перепочити.
— ГЬразд, — погодився Локвуд. Ми зупинились, озирнулись і побачили натовп постатей, що лавиною котився вниз крутосхилом.
— Так, — зауважив Локвуд. — Перепочинок, здається, не на часі.
Ми мовчки рушили далі, крізь туман, а потім він на мить розвіявся і ми побачили високого бороданя з величезним мечем у руці. І його шкіра, й клинок меча виблискували памороззю. Спотикаючись, мало не падаючи, ми пробігли повз нього, й туман знову зімкнувся. А потім за своїми спинами ми почули важкі кроки по мерзлій землі.
—Тільки вікінга нам бракувало, — засапано промовила я.
—Линуть до нас, як метелики до свічки. — буркнув Локвуд. — їх вабить наше тепло, наше життя. Тому вони тяглись і до Тіні... Ну, Люсі, тепер останній ривок! Ми майже на місці...
Попереду вже було видно огорожу інституту — відкритого, темного, порожнього. Двері центрального ангара були відчинені, а за ними зяяла та сама пітьма.
— Я більше не можу, — сказала я.
— Можеш. Ми вже прийшли. Ще трішки...
Ми разом проскочили ворота й попрямували хрусткою рінню. За дверима, всередині ангара, клубочився туман.
Стіни виблискували льодом, земляна долівка — так само. Ми зупинились. Наша накидка й далі курилася димом, а на рукавичках мерехтіли крижинки.
— Що будемо робити? — запитав Локвуд.
Я озирнулась:
— Вони наближаються. Дістались уже до огорожі.
— Ходімо всередину. Іншого вибору в нас немає.
Ми вдвох протиснулись у відчинені двері.
Місце було те саме — поза всяким сумнівом. Висока випукла покрівля, металеві стіни. Крізь туман я навіть розгледіла стоси ящиків. Проте світло залишалось так само химерним — у ньому все здавалося сірим, зернистим, ніби розкладеним на лусочки. Можливо, це туман виробляв такі штучки з моїми очима: все здавалось кривим — і долівка, й стеля, й двері. Все було ніби зроблене з воску, що саме нагрівся й почав розтоплюватись, хоча довкола все так промерзло, що земля дзвеніла під нашими черевиками, мов залізо.
У центрі зали туман був найгустипий — такий, що крізь нього нічогісінько не було видно.
— Ланцюг... — прохрипів Локвуд. — Де він, Люсі?
—Не знаю... — я помітила, що наші переслідувачі вже купчаться біля дверей ангара.
— Хай йому дідько! Де ж він?
— Ми, напевно, ще далеко від залізного кола...
Ми з переляк}7 затупцяли на місці. Локвуд хотів піти в один бік, я — в інший: урешті ми мало не роздерли й цю накидку, натягти її між собою.
З відчаю ми завмерли на місці. За нашими спинами лунали кроки. А довкола снувався туман, крізь який видніли немовби розтоплені стіни...
Аж тут у кутку, коло бічної стіни, з’явився стрункий цибатий юнак із розпатланим їжакуватим волоссям. Застромивши руки в кишені, він стояв серед купи перекинутих склянок та коробок і зирив на мене. Його обличчя було так само сіре, як і в жителів заклятого села, проте воно посміхалося —цю глузливу посмішку було видно навіть крізь туман, — І чомусь здавалося мені знайомим. Юнак витяг одну руку з кишені й недбало тицьнув пальцем мені за спину. Озирнувшись, я відразу побачила й залізну жердину, й прикріплений до неї ланцюг.
— Ось він! — підштовхнула я Локвуда. — Поглянь!
Локвуд вилаявся.
—Як це ми досі його не помітили? Осліпли зі страху, чи що? Вперед!
Ми рушили до жердини. Дорогою я обернулась, та юнак уже зник: там, де він щойно стояв, уже курився туман. Біля нас не було нікого й нічого, крім жердини з залізним ланцюгом, укритим льодом.
—Тримайся за нього, — наказав Локвуд. —Ходімо разом. Ти перша, я за тобою. Йди прямо й не зупиняйся.
Локвуд витяг рапіру, й ми востаннє озирнулись. Із-за туману, наче з-за театральної завіси, вже з’являлись темні примарні постаті, серед яких майнула синя сукенка Гетгї Флайндерс...
Ступивши кілька кроків уперед, ми легко перелізли через товсті ланцюги і знов опинились у колі. Йти разом, тулячись одне до одного, було не вельми зручно — збоку, напевно, ми скидались на пару незграбних пінгвінів. Лівою рукою кожен з нас тримався за ланцюг, а в правій стискав рапіру, щоб тримати нав’язливих сільських ІЬстей на відстані. Коли ж я побачила вихор духів, що кружляли над колом, то навіть зраділа їм і ладна була привітати Соломона Ґапі з Еммою Марчмент як давніх приятелів. Пробившись крізь цей вихор, ми знов опинились у більш-менш спокійному центрі залізного кола. Чоловіка в залізному обладунку ніде не було видно, тож ми вирушили вздовж ланцюга до протилежного краю кола.
— Не знаю, чи тут Ротвел, чи ні, — сказав Локвуд, — але нехай краще він мені скрутить в’язи, ніж я повернусь
Я ще раз обернулась:
— Як ти думаєш,
— Залізні ланцюги повинні затримати їх. Хоча хтозна...
Це ж діра між світами, й тут повно цих тварюк. Сподіваюсь, що Стів Ротвел з приятелями дадуть їм раду. Твоя рапіра напоготові. Люсі?