Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 57)

— Черепе! — я підбігла до склянки й перевернули її вінцями вгору. На кришці видніли свіжі подряпини. — Що вони зробили з тобою? — я кахикнула й додала навмисне байдужим голосом: — Просто цікаво...

— Я, правду кажучи, теж трохи здивований. Не сподівався тебе тут побачити,—відповів череп. — Тобто я знав, що ти мене шукатимеш. Просто не думав, що в тебе вистачить на це кебети...

— Це просто випадок. Ми опинились тут в іншій справі. Та якщо я вже тут... — я скинула на землю рюкзак і заходилась вивільняти в ньому місце для склянки. — От тільки я не розумію, чому тебе так і не використали? Ти ж Третій Тип...

Привид крижаним голосом пояснив:

— Бо вони цього не знали, розумієш? Вони йолопи. І до того ж не змогли відкрити мою склянку. Чи то кришка заіржавіла, чи хтозна... Консервним ножем копирсали, наче банку з маринованими огірками. А потім терпець їм увірвався, і вони мене облишили... Ой. як тут цікаво! Навіть ота запліснявіла бородата голова, яку ми з тобою знайшли, вона теж там у колі. А якщо голова там, то й привид тієї крикливої відьми — так само. Вони там, а я тут... До речі, що це ти на себе нап’яла?Ходиш, як опудало гусака!

— Це захист від духів. Замовкни! — я заходилась ховати склянку до свого рюкзака. Озирнувшись випадково через плече, я побачила Локвуда. що стояв біля краю залізного кола й уважно розглядав ланцюг, що зникав у туманному серпанку. — Локвуде! — покликала я. — Череп у мене. Ходімо!

— Хвилинку. Люсі... — він далі придивлявся до туману, перебираючи пальцями пір'я на своїй накидці.

— О. ти ще й Локвуда сюди привела? Як гарматне м'ясо? — зауважив череп. — Що ж. гарна думка! А тепер, поки він не дивиться на тебе, користуйся нагодою. Тікаймо звідси разом!

Я випросталась. Мені здалося, що з того боку, де зникли Ротвел з командою, лунають чиїсь голоси.

— Локвуде... — повторила я. — Нам справді пора!

— Облиш ти його! Навіщо він тобі?.. Ще знайдеш собі силу-силенну таких Локвудів! Тільки заплющ очі чи вимкни світло — і я стану ще кращим Локвудом...

Цього разу я не вшанувала череп відповіддю. Більше за нього мене зараз тривожив Локвуд. Локвуд із його замріяним обличчям і легенькою усмішкою на вустах. Не до вподоби були мені й ця усмішка, й ці іскри в очах, які я помітила ще тоді, коли він сперечався з Кіпсом! Він дивився ніби в порожню морську далечінь. А тим часом голоси з проходу лунали дедалі гучніше. Поклавши рюкзак на землю, я переступила через нього й схопила Локвуда за руку:

— Прокинься! Сюди йдуть!

— Що? — заморгав він. — Умгу, так-так. Зараз повернемось до лабо...

Проте дороги назад нам теж не було. З-за стосів язиків долинув гомін, а далі відчинилися двері.

Звідусіль було чути кроки, голоси, до яких додалося ще й гудіння візка з електромотором.

— Мерщій! — знову потягла я за руку Локвуда. — Відчинені двері в кінці...

Проте я забула про агентів Ротвела, що стояли перед дверима. їх ми побачили відразу, як почали обходити залізне коло. Обидва агенти досі були там.

Ми хутко позадкували.

— Ми в пастці, — сказала я. —Тікати нікуди.

— Нікуди... Чи нікуди?— обізвався череп із мого рюкзака, іцо стояв біля стіни. — Твоя правда. Звідси є тільки один шлях — у Нікуди...

— Про що це ти? — я ще не договорила, коли зненацька зрозуміла його слова. — Ні... О, ні. Нізащо.

— Тоді готуйся привітатися з паном Ротвелом...

— Локвуде, — почала я. — Ці накидки... як ти гадаєш, чи надійні вони?

Зрозуміло було, що Локвуд зараз міркує про те саме — і, на відміну від мене, ця думка вельми тішила його. Він уже придивлявся до залізного ланцюга.

— Мерщій, Люсі! — наказав він. — За мною!

— Зачекай! Я заберу свій рюкзак. Я не можу покинути тут череп!

— Нема часу, Люсі! Берися за ланцюг. Іди за мною й не випускай його з рук!

— Боже милий! Ні, ні...

Безліч разів я заходила вслід за Локвудом до заклятих кімнат. І стрибала разом з ним з вікон. Та ці кілька кроків до залізного кола, крізь надприродний крижаний холод, назустріч шаленому виру сірих тіней, були найстрашнішим моїм стрибком у невідоме. Щільно закутавшись у накидку, я гарячково перебирала руками ланцюг. Ззаду линули голоси людей з Ротвелової команди, що вже увійшли до ангара. Дикий рев привидів, мов ураган, лунав у моїх вухах. Нестерпний холод проникав навіть крізь рукавички. Підняти руку, опустити, перехопити ланцюг другою рукою... Крок, ще крок... А ось, нарешті, й край залізного кола. Локвуд першим перескочив через нього і тут-таки зник з очей.

— Побачимось на Тім Боці, — обізвався череп.

Крок, ще крок... Я міцно заплющила очі.

— Люсі... — сказав Локвуд.

— Що?

— Можеш розплющити очі.

— Усе гаразд?

—Ну. я не сказав би. що все. Але з налшсправді все гаразд. Тільки не відпускай ланцюг.

Я розплющила очі. І відразу побачила Локвуда. Він стояв дуже близько, обернувшись обличчям до мене, — так, що каптури наших накидок майже торкались один одного. Він, як і я. міцно тримався за ланцюг. Наші рукавички швидко обростали крижаною корою; так само покрилась нею й поверхня ланцюга, і з нього, в морозному повітрі, за нашими спинами звисали бурульки.

Памороззю взявся й зовнішній бік Локвудового каптура — великі кристали виблискували між яскравими пір’їнами. Такий самий вигляд мала, напевно, і моя накидка. Однак мене дивувало те, що всередині накидки й під каптуром було тепло — моє тіло немовби огорнув велетенський кокон, що зігрівав, заспокоював, допомагав перетерпіти довколишній хаос.

Хаос...

Ми з Локвудом стояли в самісінькій середині виру плазми. Довкола кружляли тіні, то відлітаючи, то повертаючись знов}⁷. Вони тягли до нас свої кощаві пальці, корчились і знов}⁷ линули за вихором. Наші ноги раз по раз натрапляли на Джерела, розкидані по землі, — пов’язаних із цими Джерелами лиховісних духів стримували хіба що наші накидки та ще залізний ланцюг. Виявилось, на щастя, що каптур накидки приглушував і звуки, що нуртували всередині кола. Зовсім близько перед собою я бачила спотворені, з роззявленими ротами, примарні обличчя, проте їхніх криків майже не чула. Якби я почула їх, то напевно тут-таки збожеволіла б.

— Хороші штучки ці накидки, — зауважив Локвуд. — Я щиро подав би руку цим знахарям — вони знали, що роб-

ЛЯТЬ. Тепер зрозуміло, як вони виживали, заходячи до Хатин Духів. Ці легенькі срібні кольчуги з пір’ям анітрохи не поступаються отим залізякам на Тіні, що крадеться! Та й нівроку легші. Накидки та ще ланцюг — і ми тут протримаємось у безпеці скільки завгодно!

З туману за спиною Локвуда виринула неоковирна сіра тінь — я відразу впізнала її. Тінь простягла до нас свою здоровенну лабету, та її відкинув убік безжальний потік енергії, який линув від ланцюга й наших накидок.

Локвуд помітив мій переляканий погляд:

— Помітила старого Ґапі? Еге ж, він тут. І ще кілька давніх моїх знайомих. Ти не дивись на них, Люсі, бо цілу ніч не спатимеш. Краще зосередься на мені й на ланцюгу.

Ланцюг зникав десь попереду й ховався в каламутному тумані.

— А де друга жердина? — запитала я. — Куди прикріплений другий кінець ланцюга?

— Здається, що ланцюг проходить через усе залізне коло й виходить із його другого боку. Це добре. Дамо Ротвелу закінчити те, над чим він зараз працює, а потім вийдемо з кола— байдуже, чи з одного, чи з другого боку.

Аж тут мою увагу привернуло знайоме обличчя з розчер-вонілими очима, крихітним підборіддям і тонким, схожим на дим, волоссям. Воно виринуло з вихору, вирячилось на мене й пропало. Череп не збрехав: відьма Емма Марчмент теж була тут.

— Як ти гадаєш, де ми зараз? — запитала я в Локвуда.

Він поглянув мені за спину, примружив очі. як робив це завжди, напружуючи свій Талант, і нарешті відповів:

— Ми досі ще в колі. Поглянь туди — там, серед туману, досі видно розсувні двері, а там — стоси ящиків, за якими ми ховались. Отже, там повинна бути купа коробок та склянок, серед яких ти залишила свій череп. Тільки тут усе здається розпливчастим, сірим — мабуть, якась оптична ілюзія... — голос його завмер.

— Оптична ілюзія?

— Звичайно. Що ж це іще? Її викликає скупчення всіх цих Джерел, що громадяться круг нас.

— А мені здається...

Важко було пояснити, що саме мені здавалося. З одного боку, крізь туман немовби відчувався простір ангара. Двері, ящики, металева жердина, дерев’яний майданчик у кінці зали — все ніби проглядалось, хоч і якось химерно, пласко, ніби на малюнку...

А з другого боку, мене спантеличив ланцюг. Залізний ланцюг.

Чи доводилося вам дивитися збоку на соломинку в склянці з лимонадом? Якщо доводилось, то пригадайте, як зміщується вбік соломинка там, де вона проходить через поверхню рідини. Джордж називає це явище рефракцією. Най дивовижніше. що зараз із залізним ланцюгом відбувалось те саме. Ось він проходить повз нас, на рівні плеча, і його ланки вкриті льодом. Озирнувшись, можна було простежити, як він тягнеться аж до металевої жердини, поблизу якої впав на землю отой чолов'яга в обладунку. Ланцюг мав бути натягнутий прямолінійно — я знала це, бо я сама йшла вздовж нього. — та прямою ця лінія не здавалась. Там, де ланцюг перетинав межу залізного кола, він ніби змішувався вбік і ставав немовби примарнішим.

Чому? Оце й бентежило мене.

І до того ж, куди поділись люди з команди Ротвела? Ми щойно чули, як вони повернулись до ангара. Саме тому, власне, ми з Локвудом зараз і стоїмо, хапаючись за обмерзлий ланцюг, в оточенні виру привидів, у самісінькій середині цієї дурнуватої будівлі.