Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 56)
Десь тут мав лежати й мій череп, та я ніяк не могла відшукати його. Узагалі все. що було всередині кола, здавалось дивовижно розмитим, ніби промені світла, потрапляючи за межі кола, якимось химерним чином викривлялись. Ніби стовп густого туману здіймався в центрі ангара. А може, це скидалось на те. як бачить світ короткозора людина без окулярів: коли я дивилась у коло, мені дуже кортіло протерти очі. А ще дужче — просто відвести погляд убік.
Локвуд смикнув мене за руку:
— Поглянь на ланцюг. Люсі. Це все, здається, через нього.
Недалеко від краю дерев'яного майданчика, на якому ми стояли, з землі стирчала металева жердина. До неї, десь на рівні мого плеча, було прикріплено не дуже товстий ланцюг. Він тягся. не провисаючи, через край залізного кола й далі, над Джерелами. Через оптичні химери всередині кола, про які я вже згадувала, не можна було зрозуміти, куди саме цей ланцюг іде далі. Зрозуміло, що його другий кінець теж мав бути до чогось прикріплений, але
Цей ланцюг, напевно, мав якнайважливіше значення, бо всі чоловіки й жінки з Інституту Ротвела — я їх нарахувала дванадцять. — стояли біля тієї металевої жердини. Дехто мав у руках теки й записники, дехто був убраний у білі халати — як ті чоловік і жінка, що пройшли повз нас із лабораторії до арсеналу; на інших були міцні захисні костюми з пластиковими шоломами й великими рукавичками. Серед них я побачила й пана Джонсона з його текою — він метушився серед співробітників, звіряв щось за їхніми нотатками, раз по раз поглядаючи на секундомір. Був у залі й Стів Ротвел — убраний так само в захисний костюм і шолом, він вирізнявся з-поміж усіх своєю кремезною постаттю, блискучою рапірою на поясі та виглянцюваними черевиками. Він стояв трохи віддалік і сьорбав щось із невеличкої срібної баклаги.
Усі вони стояли й чогось чекали.
Локвуд прошепотів мені на вухо:
— У колі хтось є.
— Ти бачиш його?
— Ні. Потойбічне світло заважає. Але ланцюг дозволяє безпечно пройти через коло... — він прикусив губу. —
— І що ж цей «хтось» робить у колі?
— Це ми скоро з’ясуємо. Ти ж чула, що казали ті двоє. Все повинно відбутися в найближчі хвилини.
Ніби на підтвердження Локвудових слів за нашими спинами брязнули двері, що вели до арсеналу, й ми побачили чоловіка та жінку — тих самих, що поспішали приєднатися до своїх колег. Тієї ж миті задзвонив секундомір у руці пана Джонсона. Цей різкий звук примусив мене здригнутись. Джонсон вимкнув дзвоник. Усі втупилися в ланцюг.
Нічого не відбулось.
Стів Ротвел ще раз ковтнув з баклаги.
Ланцюг шарпнувся.
І вся Ротвелова команда — так, ніби хтось клацнув вимикачем, — гарячково взялася до роботи. Чоловіки з металевими циліндрами на спинах підняли пістолети-розпилю-вачі й стали широким півколом круг жердини.
Ланцюг уже не шарпався, а дико витанцьовував. Привиди в залізному колі стривожились, засновигали туди-сюди без усякого ладу, а тоді посунули геть від ланцюга.
У химерному серпанку всередині кола з’явилась тінь — спочатку бліда, вона дедалі більше темніла й росла. Пересувалась вона скрадливо, навіть ніби боязкувато: тіло в неї було величезне, з неоковирною головою, охоплене язичками холодного полум’я. Тінь поволі наближалась — аж тут зненацька вщухло потойбічне дзижчання, що лунало з кола. Серед цілковитої тиші, без найменшого вагання, тінь підійшла до залізного бар’єра.
Ми з Локвудом тихо зойкнули. За одну-єдину мить, із металевим гуркотом, через ланцюг перелізла огорнута полум’ям Тінь, що крадеться.
У перші кілька секунд нам важко було розгледіти постать — заважали яскраві язички полум'я, що ореолом оточували її. Поверхня Тіні була гладенька, вкрита шаром льоду в блакитних прожилках. На превеликий мій жах, Тінь не мала обличчя—лише дві тонкі щілини замість очей. На зріст вона була велетенська — принаймні на голову вища за рот-велівських операторів, що обступили її й поливали соляними струменями із своїх пістолетів-розпилювачів. Рідина, потрапляючи на поверхню Тіні, тут-таки оберталась на хмарини шиплячої пари. Порипуючи суглобами, постать повільно просувалася уздовж ланцюга, хапаючись за нього руками. Шматки льоду падали на землю, язички полум’я помалу згасали. Тепер я розібрала, що руки й ноги Тіні, сховані досі під льодом, зроблені з залізних частин, подекуди склепаних, подекуди скріплених шарнірами. Нижню частину тулуба оперізували залізні смути; груди закривали широкі довгасті пластини, з’єднані між собою металевими кільцями, які визирали з щілин між пластинами. ГЬлову було покрито незграбним товстим шоломом. Шолом кріпився до обладунку болтами й не мав, як і решта деталей, жодних прикрас — усе важке, потворне й брутально-практичне.
Поблискуючи залишками язичків полум’я, постать дійшла майже до залізної жердини і там, хитаючись, зупинилась. До неї під’їхав металевий візок, і оператори в захисних костюмах узялися до роботи. Руками у великих рукавичках вони відмикали замки, повертали важелі. Забороло шолома, клацнувши, піднялось угору, й з-під нього визирнуло смертельно бліде обличчя.
Дотепер у мене ще залишались деякі сумніви, та зараз вони остаточно розвіялись. Так, це була Тінь, що крадеться, оточена димом і вогнем, яка нещодавно блукала церковним двором. Проте вона виявилась не привидом, а людиною. Звичайнісінькою живою людиною в залізному обладунку.
Ця людина була така зморена, що ледве стояла на ногах. Оператори метушилися коло неї, наче мурашки коло своєї матки, — підхопили під здоровенні металеві руки і обережно поклали на візок. Електромотор тихо загув, і візок поїхав до найближчого проходу, а за ним рушила вся ротвелівська команда.
Сам Стів Ротвел спокійненько стояв собі збоку й спостерігав за всім, що діялось. Потім нагвинтив ковпачок на свою баклагу, потер кінчик носа й неквапом подався за колегами.
Брязнули двері. Зала спорожніла.
Увесь цей час я стояла нерухомо. Здавалось, у мене навіть язик у роті затерп.
— Локвуде... — ледве прохрипіла я. — Цей чолов’яга в обладунку... Ти справді думаєш, що він...
— Зачекай, — хитнув він головою. — Захисна накидка з тобою?
— Так.
— Надягай її.
Розшморгнувши торбину, я витягла накидку, а Локвуд тим часом розгорнув свою. Червоне й синє пір’я заблищало в світлі ламп.
— Без захисту до кола підходити не можна, — зауважив він. — А це — наша єдина нагода розвідати, що тут і до чого. Ми повинні поглянути на це зблизька.
Вибравшись із схованки, ми попрямували до центру зали. Всередині залізного кола, в туманному стовпі, ще й досі сновигали сірі примарні тіні. В мої скроні знову вдарила хвиля потойбічного шуму. А ще лут було нівроку холодно, тож ми з Локвудом натягли рукавички.
Навіть наблизившись до кола впритул, не можна було розгледіти його протилежного краю. Над колом висіло густе марево, в якому тонув невидимий другий кінець ланцюга.
— Людина заходить до цього кола, — бурмотів Локвуд. — Одягнена в захисний обладунок... проходить через це велетенське Джерело... Що ж вона тут робить? Що шукає й що знаходить?
— Пам'ятаєш, як Джордж говорив про джинси? — нагадала я. — Джерела—це місця, де матерію, що розділяє світи, протерто до дірок. Якщо з'єднати докупи кілька Джерел, ці маленькі дірки стануть великим вікном до потойбічного світу. Тож. якщо Джордж має рацію, то це вікно повинне бути величезним. І вони намагаються в нього зазирнути... — Ця думка здалась мені такою неймовірною й небезпечною, що я навіть не наважилась висловити її до кінця.
Проте Локвуд стояв і спокійно дивився в коло.
— Так. Якщо це справді вікно.
Він додав щось іще, та я його вже не слухала, бо крізь дикий потойбічний гомін до мене долинуло моє власне ім’я.
— Череп! — вигукнула я. — Я чую його!
Я підійшла до самісінького краю залізного кола, розглядаючи тіні, що кружляли в ньому. Яка з цих сірих, рухливих тіней — мій череп? Сказати це було неможливо...
— Ти певна, що чуєш його? — навіть Локвуд із його чудовим Слухом нічого не міг розчути за гомоном, що лунав з кола. Я. правду кажучи, й сама здивувалась, що змогла вловити серед нього один-єдиний голос.
Аж тут зненацька він повторився:
Я здригнулась.
— Здається, мій Слух постійно розвивається, — зауважила я. — Я, вочевидь, навчилась налаштовувати його на певну хвилю...
Я здивовано заморгала, озираючись. Ліворуч від мене громадились порожні ящики й склянки, серед яких я помітила незайману й чудово знайому мені склянку. Вона лежала на боці, і в ній видніло зелене, прозоре, спотворене обличчя з роздутими ніздрями й виряченими очима.