Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 54)

— Мерщій, мерщій! — прошепотів Локвуд, вискочивши за ріг. Тут на нас чекала та сама халепа — люди в халатах, що стояли на дверях ангара, так само могли будь-якої хвилини помітити нас.

Ми скупчились перед металевими дверима. Локвуд намацав ручку, крутнув її, й двері, гучно цмокнувши, відчинились.

— Мерщій, мерщій! Усередину!

Чи бачили ви коли-небудь каченят, які вперше стрибають у ставок? Вони не знають, що їх там може чекати, проте вибору в них немає—лише робити так, як усі. й сподіватись на те, що їм пощастить. Так само й ми пострибали в ці двері: ГЬллі, Кіпс, Джордж і, нарешті, ми з Локвудом. Усе це трапилось за одну-єдину мить, і важкі двері відразу зачинилися за нами.

То був вирішальний момент. Дорогу назад нам відтепер було перекрито.

Спочатку я навіть зраділа, бо наше несподіване вторгнення не спричинило ні галасу, ні тривоги, ні нападу у відповідь. Ми опинились у кімнаті, повній всіляких страхітливих речей, проте жодного співробітника Інституту Ротвела тут не виявилось. Ребристі металеві стіни змикались над нашими головами в склепіння, з якого звисали матові лампи, а вздовж стін тяглись електричні кабелі. Підлогу було застелено абияк обструганими дошками. В кінці кімнати видніли двері, що вели до іншого приміщення, однак туди ми поки шо вирішили не заглядати. Нам було на що подивитись і тут, у лабораторії.

По всій її довжині тяглись три металеві столи, біля яких стояли стільці й візки на коліщатках. На самих столах, оточені залізними ланцюгами, стояли склянки, пробірки, мензурки. скручені петлями металеві рурки, газові пальники й котушки електромагнітів. Деякі склянки були маленькі, деякі — величезні, та всі вони мерехтіли потойбічним світлом. Усередині склянок можна було розгледіти Джерела, що випромінювали це світло крізь брудне посріблене скло: пожовклі щелепи, тазові кістки, ребра, шматки черепів, іржаві рештки заліза, які були колись шоломами, руків’ями мечів або налокітниками. Це все були психологічні артефакти, що збереглись на тутешньому бойовищі; крім Джерел, у склянках видніли й пов’язані з ними привиди. На металевих стінах лабораторії виблискували світлі плями — мертвотно-блакитні, лиховісно-зелені, нудотно-жовті. І всі ці склянки стояли тут не просто так — над кожною з них проводився якийсь експеримент: одну з них розігрівали, другу заморожували, третю піддавали електролізу... За склом нуртувала ектоплазма — я бачила сліди спотворених, викривлених, закручених у вихорі облич. Усі склянки були запечатані, тому примарних голосів я не чула, хоч і відчувала, звісно, їхню силу.

— Ти тільки поглянь... — вражено промовив Кіпс.

— Точнісінько як у моїй спальні, — присвиснув Джордж.

Локвуд поглянув на скляну колбу над пальником, у якій кипіла й бралася бульбашками фіолетова плазма:

— Поясніть, будь ласка, що вони тут роблять?

— ГЬловним чином досліджують ектоплазму, — відповів Джордж. — Перевіряють, як вона реагує на спеку, на холод... Ось тут, погляньте, Джерело помістили у вакуум. Це вже цікаво. Подивіться, як розвіюється плазма... А цього духа вони намагаються гальванізувати — пробудити за допомогою серії електричних розрядів, — Джордж хитнув головою. — Марна праця. Я вже пробував це з нашим черепом. На плазму електричний струм не діє. Тільки дратує самого Гостя.

Свій череп, про який щойно згадав Джордж. я намагалась почути з першої ж миті, як опинилась у лабораторії, проте поки що марно. Зараз я стояла й дивилась на центрифугу, яку з шаленою швидкістю розкручував ув’язнений у ній привид.

— Так не можна, — скривилась я. — Це... огидно.

— Я роблю таке вже не перший рік. — позирнув на мене Джордж.

— Ти все одно не переконаєш мене...

— Це не зовсім так, Люсі, — втрутився Локвуд. — Це просто спроби проникнути в сутність Проблеми. Знайти джерело сили, яка керує привидами. Так, часом ці експерименти трохи неприємні, однак нічого огидного в них немає.

Я не стала відповідати йому. Я знала, як Локвуд ненавидить привидів, та й Джордж не відчував до них ані крихти симпатії. Зі мною ж усе було не так просто... Я оглянула столи, захаращені ручками, записниками, термометрами й рядами пробірок. Сама не знаю чому, я зненацька пригадала таємну⁷ кімнату Емми Марчмент. І, як на мене, ота відьомська майстерня початку⁷ вісімнадцятого століття, з усіма її горщиками, зіллям та іншим чаклунським мотлохом, майже не відрізнялась від обладнаної якнайсучаснішою технікою лабораторії Інституту Ротвела.

— Еге ж. працюють вони завзято, — зауважив Локвуд. — Експерименти в самісінькому розпалі. Цікаво одне: де самі експериментатори?

— Загляньмо краще за оті двері, — буркнув Кіпс. — Може, там діється щось іще цікавіше?

Він мав цілковиту рацію. Тож ми, не затримуючись у лабораторії з усіма її моторошними чудесами, рушили до дверей, що вели до другої половини ангара. Дорогою Джордж раптово підскочив до столу й вигукнув:

— Ось! Саме це я й сподівався знайти!

ГЬллі вирячилась на контейнер, біля якого він зупинився: — Що? Закам’янілу тазову кістку?

— Сама ти тазова кістка! — не витримав Джордж. — Оці недокурки! — Він підняв склянку, яка правила тут за попільничку. й хутко нюхнув. — Саме вони! Підгорілі грінки з карамеллю — «Перське світло»! Ті самі, що в підвалі під магазином Ейкмерів. Тепер зрозуміло, що ми маємо справу з нашими давніми знайомими з Челсі!

— Не розумію, чому це так тішить тебе, — понуро озвався Кіпс. — Може, заглянемо нарешті за двері?

Як я вже казала, перегородка з дверима ділила ангар приблизно навпіл. Зазирнувши за двері, я побачила, що другу половину лабораторії можна було вважати за віддзеркалення першої — за винятком круглого отвору в стіні, що був початком тунелю, який поєднував ангар з якоюсь іншою частиною комплексу.

Уздовж цієї половини так само тяглись три металеві столи, однак на них уже не громадилися склянки, всередині яких шалено мерехтіли потойбічним світлом змучені привиди, а стояли акуратними рядами й стосами коробки, каністри, торбини, лежали пістолети та якісь інші чудернацькі штукенції.

— Арсенал, — прошепотів Локвуд. — Тільки погляньте на ці каністри! Кіпсе, ти коли-небудь бачив такі великі?

Кіпс відсунув на чоло окуляри й захоплено озирнувся.

— Потужні заряди в нас часом траплялись, — відповів він. — Скажімо, одного разу в Іст-Енді... Та ці каністри, щой казати, набагато більші.

— Авжеж! — присвиснув Джордж. — Кожна завбільшки з кокосовий горіх. Один такий заряд дах із будинку зірве!

Ми подалися між столами, відкриваючи дорогою коробки й зазираючи до торбин. Професійна цікавість переповнювала нас. Адже все це знаряддя призначалось для агентів, а ми, хоч і були агентами-оперативниками, ще ніколи такого не бачили.

— Погляньте! Пістолети, заряджені капсулами з сіллю й залізом! — мовив Локвуд. — Отоді, в Ілінгу. вони стали б нам у пригоді... Овва, а це що за дідько?

Він зупинився перед металевою стійкою з якоюсь великою химерною зброєю. Вона мала чорну кольбу, довгу цівку, а біля гашетки — магазин, з якого виглядала кулька з посрібленого скла, припасована за допомогою залізних смужок. Кулька сяяла слабким потойбічним світлом.

— Звичайний карабін, тільки трохи перероблений, — хитнув головою Локвуд. — Може, я й помиляюсь, але. здається, з кожним пострілом з нього вилітає привид... Жах! Я не певен, що ДЕПРІК дозволить таку зброю.

— Не дозволить, — тихенько погодилась я. Перед! мною була стійка з невеличкими дерев'яними паличками, на кінцях яких так само сяяли потойбічним світлом скляні кульки. — І ці гранати теж не дозволить... — я взяла одну паличку й показала її друзям. — Упізнаєте, колеги?

Ніхто не промовив ані слова. Всі. роззявивши роти, оглядали паличку.

Я зрозуміла, що вони впізнали цю зброю.

Минулої осені, під час карнавалу в центрі Лондона, два незнайомці атакували відкриту платформу, якою їхали Пенелопа Фіттес і Стів Ротвелл. Для замаху на панну Фіттес вони скористалися звичайними пістолетами, однак сама атака розпочалась із бомбардування карнавальної процесії бомбами з привидами — такими самими, як ці гранати. Коли бомби падали й скляні кулі розбивалися, з них вилітали Спектри, що загрожували життю всіх, хто перебував поряд. Звідки взялися ці бомби, з'ясовано так і не було.

Аж донині.

— Це вже цікаво... — тільки й промовив Локвуд.

— Стривай! — заперечила ГЬллі. — Пан Ротвел тут ні до чого... його тоді самого намагались убити!

— Та невже? — зауважила я. — Щось я не пам’ятаю, щоб ті вбивці хоч один раз вистрілили в нього. Вони цілили в Пе-нелопу Фіттес...

— Що ти?! — спалахнула ГЬллі. — Він сам боровся з ними! І навіть застрелив одного вбивцю!

— Еге ж. застрелив, — спокійно підтвердив Локвуд. — І виставив себе героєм перед людьми. Хоча насправді це ми врятували панну Фіттес, і первісний його намір провалився. Та в нього на цей випадок був запасний план — такий, щоб за будь-яких обставин опинитись у виграші...

— Я знав, що Ротвел ненавидить Фіттес, — погодився Кіпс. — Тільки не думав, що аж до такої міри.

— Не можу повірити! — повторювала ГЬллі з заплаканими очима. — Нізащо не повірю! Я ж працювала з ним...

Кіпс насупився:

— Ми вже багато чого тут побачили. Пора тікати. А потім знайдемо телефон і повідомимо про все ДЕПРІК. Нехай Барнс приїздить і розбирається сам.