Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 53)

Я ще й досі не могла звикнути до того, що рюкзак за моїми плечима такий легкий, без звичної склянки з черепом. Кілька торбинок із сіллю, дві каністри з магнієм про запас, та ще акуратно складена накидка з пір'я — віднедавна мій улюблений захисний засіб. — от і все, що там нині лежало. Після тієї ночі на станції «Воксголл» я майже змирилася з тим. що більш ніколи не побачу свій череп. Проте цю надію повернуло мені Локвудове припущення, що череп може бути зовсім недалеко звідси — за якусь милю, в одному з тих ангарів серед поля. Мені дуже хотілося на це сподіватись.

Перш ніж вийти, ми зробили все. щоб нас не було помітно в темряві. Ми. як і всі агенти, були вбрані в чорне й мали рукавички на руках. Залишалось тільки замаскувати обличчя — надто Кіпсове, що скидалося в пітьмі на блідий, поцяткований ластовинням місяць. Із цим завданням чудово впоралась ГЬллі за допомогою своєї косметички й пензлика.

Невдовзі по другій годині ночі п’ять мовчазних тіней покинули готель «Захід сонця» й зникли в пітьмі.

Гаєм блукали поодинокі привиди: здалеку ми бачили їхнє потойбічне світло, проте до нас вони не наближались, та й ми намагались не підходити до них. Ми прямували до «місця крові» не путівцем, а узбіччям; не скористались дерев’яним містком, а просто перескочили струмок за кілька ярдів звідти; нарешті обігнули копальню й вирушили далі вздовж путівця—аж доти, доки між деревами з’явились прогалини, в яких мерехтіти зірки. Це означало, що ми дістались до краю пагорба.

Останні кілька ярдів до краю ми проповзли землею — так само як ми вдвох із Локвудом зробили минулої ночі. Усе було спокійно, й ми потихеньку лягли на землю, розглядаючи ангари Інституту Ротвела, що розкинулись унизу. Вночі вони, на превеликий мій подив, мали солідніший вигляд, ніж удень, бо не здавались такими потворними, таємниче виблискуючи в світлі прожекторів.

Проте зараз нашу увагу привернули не прожектори, а інші, потойбічні вогні. їх випромінювали примарні постаті, що стовбичили довкола огорожі — ніби цвяхи, вбиті в мерзлу землю. Вогні ці були ясно-золотисті й мерехтливі, ніби їх коливав вітер, а обриси постатей — розпливчасті, що видавалось цілком природним для майже тисячолітніх привидів.

— Ось чому в них немає охорони, — прошепотів Локвуд. — Цю роботу вони доручили мертвим вікінгам.

— Виходить, на цьому бойовищі ще залишились кістки, — зауважив Джордж.

— Кепсько, — підхопив Кіпс, оглядаючи привидів крізь окуляри. — Що ж нам тепер робити?

— Думаю, все буде гаразд, — утрутилась я. — Можна просто обійти їх. Вільного місця між ними досить, а пересуватись ці хлопці не можуть узагалі. Тож їх нам боятись не варто... я маю на увазі з психологічної точки зору.

— А дзижчання ти й досі чуєш, Люсі? — запитав Локвуд. — Чую. Досить гучне. Воно лунає знизу, від Інституту.

Мушу сказати, що це дзижчання гучнішало увесь час. поки ми прямували лісом. У моїх вухах воно не вщухало цілу ніч, а коли ми побачили Тінь на церковному дворі, в мене від нього мало не зупинилося серце. В гаю воно трохи вщухло, а зараз гуло так, ніби мені напустили повну голову комах. Таке саме нудотне дзижчання я чула й кілька місяців тому— від дзеркала, й пізніше — в підземеллі під магазином у Челсі. Сумніву не було — цей шум лунав саме знизу.

Локвуд ворухнувся в траві й торкнув мене за плече:

— Коли потрапимо всередину, ти поведеш нас, Люсі. Розповідатимеш нам про все, що почуєш.

— Тільки спочатку, — сухо обізвався Кіпс, — треба зробити одну дурничку: потрапити всередину.

Схил пагорба, обернений до Інституту, виявився нерівним, кам’янистим, тож ми досить-таки довго повзли ним. уважно стежачи за тим. щоб не штовхнути вниз камінці й не скотитися самим. Аж нарешті ми спустилися до поля. Попереду', мов острівці яскравого світла, сяяли ангари. Жодної душі біля них видно не було — й це тішило нас, хоча якби хтось і стояв там. то в сліпучому світлі прожекторів не помітив би. як наші постаті підкрадаються з темряви.

Щодо ГЬстей у полі я все-таки мала рацію. Ми легко пробрались повз них на солідній відстані, й ніхто з них навіть не поворухнувся. Зблизька вони скидалися на гладенькі світло-кремові стовпи — тільки в одного з них я помітила якийсь слід бородатого обличчя. Обійшовши отак примарних сторожів, ми наблизилися до найтемнішої частини огорожі і попадали в траву.

Якусь хвилину ми лежали й відсапували. Трава була холодна, і мене ніби затисло між нею й так само холодним, темним небом. Піднявши голову, я побачила за кілька дюймів від себе комірки сплетеної з залізного дроту огорожі, а за ними — задні стіни ангарів. Звідси ангари здавались іншими, ніж із пагорба, — масивнішими, вищими й ширшими. Придивившись, можна було розгледіти, що деякі з них сполучені переходами — здебільшого тунелями з металевих ребер, покритих брезентом, що легенько шелестів під вітром. Довкола було тихо: здавалося, що це місце люди давно покинули.

—Джордже, — тихо наказав Локвуд. — Давай.

Клац, клац... Джордж узявся за обценьки. Напрочуд акуратно він перекусив п’ять-шість дротин, і біля самісінької землі в огорожі з’явились такі собі дверцята. Відігнувши їх, Джордж сказав:

— Протискаймось. А потім дроти розігнуться, стануть на місце, й ніхто цей прохід не помітить.

— Якби він був хоч трохи ширший... — прошепотів Локвуд. — На той випадок, якщо нам доведеться тікати поспіхом.

— Ц-с-с! — пролунало тоненьке зміїне сичання. Це ГЬллі попередила нас про небезпеку. Ми знову притиснулись до трави, прикриваючи своїми тілами готові до бою рапіри.

Хруснула рінь під важкими чобітьми — з боку найближчого ангару хтось підходив до нас. Ми опустили голови, сховали в темній траві обличчя й завмерли. Хтось пройшов за кілька футів від нас, по той бік огорожі, потім кроки звернули за ріг ангару і вщухли.

Я обережно підняла голову, відгорнула з очей волосся:

— Усе спокійно.

Мої колеги також заворушились.

— Непогано, Кабінсе, — прошепотів Кіпс. — Я й не думав, що ти вмієш отак сплющуватись!

— А я, — відповів Джордж. — не думав, що почую від тебе щось дотепне. І не помилився!

Він знову кілька разів клацнув обценьками. Тепер прохід став ширший, крізь нього можна було протиснутись навіть із рюкзаком за плечима. Тільки-но Джордж відтяг убік шмат дротяної огорожі, як Локвуд уже поповз у діру. Худорлявий, спритний, він навіть у своєму пальті легко проліз туди. Припав до землі, озирнувся й подав нам знак, щоб ми рушали за ним. І ми, один за одним, опинилися на забороненій території.

— Запам’ятайте це місце, — пошепки мовив Локвуд. — Прохід точно посередині між цими двома стовпами. Атепер... Як ти гадаєш, Люсі, куди нам слід іти?

Потойбічне дзижчання стало ще гучніптим, віддавалось у моїх вухах, у стопах моїх ніг, у всьому моєму тілі. Я галька разів ступила в один бік, тоді в інший, заплющивши очі й пильно дослуховуючись до химерного шулу.

— Це десь поблизу, — сказала я. — Коли я йду ліворуч, шум дужчає.

Ми якнайобережніше рушили до лівого краю найближчого ангару, аж тут землю залило світло, що спалахнуло посередині забороненої зони. Задня стіна ангару зоставалась у затінку — темна, холодна, гладка. Ми кинулися до неї. Завернувши за ріг, я тихенько висунула голову — і мало не зойкнула з болю, бо мене зненацька вдарила в обличчя хвиля потойбічної енергії.

Трохи збоку, на яскраво освітленій ріні, стояла споруда, що її я негайно розпізнала як центр усього дослідницького комплексу. Зовні то був іце один металевий ангар — величезний. з широким випуклим дахом. Однак до нього вів ребристий тунель від того ангару, біля якого ми стояли, а з протилежного боку я помітила ще один такий прохід. Вони сходились до центрального ангара, як спиці до осі колеса. Вікон у центральній споруді не було, однак у стіні, оберненій до огорожі, видніли відчинені розсувні двері, з яких струменіло м'яке, лагідне світло — саме звідти й линула та сама потужна хвиля потойбічної енергії. На дверях стояли троє або четверо чоловіків у білих лабораторних халатах. Вони щось тримали в руках — що саме, я розгледіти не могла. Ніхто з них не ворушився, ніхто не заходив до ангара й не виходив з нього.

Я повернулася за ріг і пустила Локвуда подивитись.

— Ось де все це діється, — прошепотіла я. — Не знаю, що саме, але це відбувається тут.

Він поглянув у темряву й так само пошепки відповів:

— Там в огорожі є прогалина. Бракує однієї ланки. Саме позаду місця, де стоять оті люди в халатах. Цікаво, навіщо він потрібен?

— Може, для того, щоб завозити щось? Чи вивозити?

— А навіщо ж тоді їм ворота при дорозі?

На це я, правду кажучи, не спромоглась відповісти. Визирнувши з-за рогу ще раз, я виявила нову цікаву річ: двері в стіні тієї самої споруди, біля якої ми стояли. Двері були металеві, гладенькі, міцно оббиті по краях гумою, як у холодильника. Що могло ховатись за цими дверима, я не мала й гадки.

— Ще один варіант, — зауважила я, показуючи ці двері Локвуду.

Він завагався:

—Не знаю... Надто вже ризикована справа. Може, за цими дверима зібралась половина команди Ротвела.

— Ну то й що? Вдамо, ніби ми заблукали.

— Не вийде...

—Локвуде! — озвалася ГЬллі, що стояла останньою в нашому ланцюжку й зараз гарячково показувала собі за спину. З-за дальнього рогу нашого ангара з’явились двоє чоловіків у чорному вбранні, із знаряддям, що виблискувало на їхніх поясах. Просто зараз вони дивились удалину—туди, де в полі мерехтіли примарні вогні мертвих вікінгів, що стояли на варті. Чоловіки зі сміхом розмовляли між собою й не помічали нас, та варто було їм випадково повернутися в наш бік, як вони тут-таки помітили б наші темні постаті на світлому тлі...