Джонатан Страуд – Сходи, що кричать (страница 51)

— Там, у підвалі, — нарешті поволі заговорив він, — ви згадали про якийсь кулон, який щось доводить. Мені, звичайно, цікаво, що ж він має «доводити». А ще, — старий усміхнувся, — мені цікаво, де цей кулон? І як його знайти?

— Тут ми навряд чи допоможемо вам,— відповів Джордж. — Хоч заганяйте нас у колодязь.

Його бліде скривавлене лице аж палало впертою непокорою. Такий самий вираз обличчя, сподіваюся, був у мене, хоч я намагалася взагалі не дивитись на Ферфекса.

Проте Локвуд поводився так, ніби це — звичайнісінька розмова з сусідом про погоду.

— Усе гаразд, Джордж, — сказав він. — Я можу викласти цьому чоловікові всі докази. Цим ми йому лише покажемо, яке безнадійне його становище. — Він підібгав ноги й безжурно посунувся на стільці. — Гаразд, Ферфексе. Ви зрозуміли, що ми знайшли кулон на мертвому тілі Аннабел Ворд. Ми дізналися, що це — подарунок її вбивці.

Ферфекс підняв руку:

— Зачекайте! Як вам це вдалося?

— Завдяки Люсі та її Талантові, — пояснив Локвуд. — Торкнувшись кулона, вона відчула потужні емоційні сліди, що пов’язували смерть Енні Ворд із її невідомим залицяльником.

Величезна голова старого обернулась. Чорні очі кілька секунд оглядали мене.

— Так, так, ця надзвичайно чутлива панна Карлайл... Проте все це дурниці. Ніякий це не доказ.

— Згоден, — відповів Локвуд. — Тому я й прагнув зрозуміти зміст напису, який ми знайшли на кулоні. Зовні було написано: «Tormentum тент laetitia теа». Щось на зразок: «Моя мука — моя радість». Це мало що сказало нам — хіба те, що хлопець, який подарував кулон, був джиґун і себелюбець. Це риси багатьох убивць — еге ж, Ферфексе? Тому нам було потрібно щось більше.

В бібліотеці запала мовчанка. Старий сидів нерухомо, поклавши висохлі руки на поруччя свого шкіряного крісла. Голова його трохи нахилилася вперед — як вираз пильної уваги.

— Далі, — провадив Локвуд, — ми взялися за напис, який знайшли всередині. Він, якщо я не помиляюся, був такий: А Ф В; Г. II. 2. 115. Три літери — А, В, Г — і таємничий набір цифр. Спочатку ми зосередились на літерах — і це, правду кажучи, привело нас до серйозної помилки. До переконання, що літери «А» і «В» означають Аннабел Ворд, а «Г» — ім’я її залицяльника. Газети багато писали про її стосунки з Г’юґо Блейком, тож саме він цілком певно міг бути її вбивцею. Він був останній, хто бачив її живою, й саме його підозрювали в убивстві п’ятдесят років тому. Так само, до речі, як і зараз: його знову заарештували.

Та врешті, — провадив Локвуд, — я переконався, що Блейк тут ні до чого. Цю ідею підказало мені уважне вивчення напису. Хіба не дивно, що ініціали Аннабел Ворд відтворюють її ім’я й прізвище, а її залицяльника — Г’юґо Блейка — лише ім’я? А що означають цифри: II. 2. 115? Якийсь код? Чи дата? Прошу у вас пробачення за те, що я був таким бовдуром.

Він позирнув на годинник, а потім усміхнувся Ферфексові:

— Усе зробила Люсі, Ферфексе. Вона знайшла фотографію, де ви стоїте в товаристві молодих людей, серед яких і Енні Ворд. Тоді я зрозумів, що ви запросили нас сюди аж ніяк не боротися з привидами. У потязі я прочитав про вашу акторську молодість — і пригадав, що Енні Ворд так само була актрисою. Ось і зв’язок між вами. А також я зауважив, що ви грали на сцені під своїм другим ім’ям — Вільям Ферфекс. Це й дало мені нове тлумачення літер «А Ф В». Не «Аннабел Ворд», а «Аннабел і Вільям».

Старий, як і раніше, не поворухнувся — лише трохи нахилив голову. Тепер його очі ховалися в глибокій тіні.

— Значення цифр я не міг розшифрувати аж дотепер, — провадив Локвуд. — Ми були надто заклопотані Сходами, що Кричать, тож мені бракувало часу. Проте я здогадався, що цей напис — «Г. II. 2. 115» — стосувався п’єси, в якій ви грали разом з Енні Ворд. Я ладен закластися, що це — якась сентиментальна цитата з цієї п’єси, яка доводить, що між вами існували дуже тісні стосунки. — Він поглянув на фотографію, що прикрашала стіну. — Я припустив, що «Г.» означає «Гамлет» — це ваша найулюбленіша п’єса. Проте це не може підтвердити ніхто, крім вас. — Локвуд усміхнувся й згорнув руки на колінах. — Ну, що ви на це скажете, Ферфексе? Настав момент для пояснень!

Ферфекс і тепер не поворухнувся. Може, він заснув? Це було цілком можливо — його могла приспати довга Локвудова промова. Тим часом чоловік із револьвером нетерпляче засовався біля книжкових полиць.

— Пів на п’яту, сер, — обізвався він.

З крісла заскреготів старечий голос:

— Так, так... Ще одне запитання, пане Локвуде. Ви знайшли напис... Чому ж ви одразу не показали кулон поліції?

Локвуд помовчав кілька секунд.

— Мабуть, із гордощів, — нарешті відповів він. — Мені хотілося розшифрувати цей напис самому. Я хотів здобути славу агенції «Локвуд і К°». То була моя помилка.

— Зрозуміло. — Ферфекс підняв голову. Якщо досі він здавався просто старим, то тепер набув якогось мертвотного вигляду: запалі блискучі очі, сіра шкіра обтягує кістки. — Гордощі завдають людям страшної шкоди. Для вас і ваших колег вони означатимуть смерть. А для мене — велике каяття. — Він зітхнув. — Що ж, ваші докази переконливі, а інтуїція — чудова. Ці останні цифри справді стосуються «Гамлета», де ми з Енні грали багато років тому. Там ми й познайомились. Я був Принцем Данським, а вона — Офелією. Напис означає: «Дія II, сцена 2, рядки 115 — 118». Ось вони:

«Не вір, що зорі є вогні, Що сонце зійде зрання; Не вір у правду без брехні,  А вір в моє кохання...»[1]

Старий замовк і втупивсь у пітьму.

— Це з послання Гамлета до Офелії, — нарешті пояснив він. — Гамлет пише їй про своє кохання — сильніше й певніше за будь-яке явище всесвіту. У п’єсі, звичайно, вона втопилась, а його отруїли, проте суть залишилась. Між ними була пристрасть... як між Енні та мною.

— Проте це не завадило вам убити її, — втрутилась я, вперше заговоривши до Ферфекса.

Старий блиснув на мене своїми очима-камінцями:

— Ви ще дитина, панно Карлайл. Ви не розумієтесь на таких речах.

— Ви помиляєтесь, — презирливо відповіла я. — Я достеменно знаю все, що відчувала Енні Ворд. Я сама відчула це, коли торкнулась кулона.

— Чудово, — відповів Ферфекс. — Я завжди вважав, що такий Талант, як у вас, завдає більшого клопоту, ніж треба. Відчувати смертельний біль інших людей? Для мене, правду кажучи, це занадто.

— Я відчувала не те, як вона помирала — швидко заперечила я. — Мені передалися її почуття, коли вона носила це кольє. Я знаю все про її стосунки з вами.

Спогади про це ще не покинули мене. Я досі відчувала й істерію дівчини, і її дикі ревнощі, горе, лють, і, нарешті — кінець...

— Який дурний Талант! — відповів Ферфекс. — Однак тоді ви повинні знати й те, якою темною, непростою особою була Енні Ворд. Вона мала легковажну, підступну вдачу — й водночас була дивовижною красунею. Ми обоє грали в аматорських виставах — і це дозволяло нам бути разом, бо свої стосунки ми приховували від усіх. Енні не мала шляхетного походження — її батько, здається, був кравець, — тож мої батьки позбавили б мене спадщини, якби дізнались про наші взаємини. До того ж Енні завжди хотіла слави. Я опирався — це неминуче розлучило б нас. Тоді вона покинула мене, — він огидно вишкірив свої зуби, — й почала зустрічатися з цим дурнуватим жевжиком Г’юґо Блейком. Він був мерзотник, і Енні чудово це знала. Тож незабаром вона повернулася до мене.

Він хитнув головою й заговорив гучніше:

— Шкода про це казати, але Енні була вітрогонка. Її тягло до людей, яких я терпіти не міг, на зразок цього Блейка, хоч я й заборонив їй зустрічатися з ним. Ми постійно сперечались і сварились — дедалі гірше. Одного вечора я таємно приїхав до неї. Енні не було вдома, тож я мусив зачекати на неї. Уявіть мій гнів, коли я побачив, як її привозить додому цей мерзотник Г’юґо Блейк! Тільки-но Енні увійшла, я накинувся на неї з докорами. Між нами стався шалений скандал, і врешті, в нестямі, я ударив її. Вона впала на підлогу, як підкошена. Одним ударом я зламав їй шию.

Я здригнулась. Усе було правильно: передсмертний біль і жах. Я теж відчула їх.

— Уявіть себе на моєму місці, пане Локвуде, — провадив Ферфекс. — Я — спадкоємець найбільшої промислової фірми в Англії, стою навколішки перед трупом убитої мною дівчини. Що я міг зробити? Якби я викликав поліцію, на мене б чекала катастрофа — в’язниця й, можливо, шибениця. Миттєве шаленство зруйнувало б два життя! Залишити труп так, як є, теж було неможливо: хтось із сусідів міг бачити, як я заходив до будинку... Тому я прийняв інше рішення — сховати тіло й приховати злочин. Я витратив майже добу на те, щоб зробити для моєї любої Енні імпровізовану могилу. Ця доба не дає мені спокою вже півстоліття... Я розламав стіну, приніс матеріал, щоб замаскувати отвір, — і все це намагався робити непомітно. Щосекунди я боявся, що мене побачать! Щосекунди! Я працював, а біля мене лежало мертве тіло...

Старий заплющив очі й глибоко зітхнув.

— Так, я зробив це — й відтоді ці спогади мучать мене. Але поспіхом — ось вона, гірка іронія долі! — я забув про кулон. Я й не думав про нього — він просто вислизнув з моєї пам’яті. Лише кілька тижнів потому я згадав про нього й зрозумів, що колись він може... завдати мені певного клопоту. Так і сталося. Прочитавши вашу статтю в газеті, я здогадався, що ви знайшли кулон і працюєте над розгадкою його таємниці. Мої обережні розпитування з’ясували, що в поліції про це не знають нічого. Це дало мені надію. Я звернув увагу на вас. Спочатку я спробував викрасти кулон. Коли ж Ґрібові не пощастило, довелося вигадати радикальніший спосіб змусити вас замовчати. — Він знову зітхнув; повітря зі свистом просочилось між його срібними зубами. — Проте з вами не впорались навіть привиди Кумб-Кері-Голлу, тож довелося закінчувати роботу самому. І перш ніж я завершу її, в мене залишилось останнє запитання. Що ви зробили з моїм кулоном?