Джонатан Страуд – Сходи, що кричать (страница 50)

Я стояла на варті з ліхтариком і рапірою, поки Локвуд витягав Джорджа. У пітьмі мені мало що було видно: чорні тіні, що перетинали підвал, і арку, за якою темніли бочки з вином. Ані сліду примарного туману не залишилось — можливо, після того, як ми атакували колодязь, сказати щось напевно я тут не могла.

Одначе привиди мене вже не тривожили. Я думала лише про біляву дівчину з фотографії й чоловіка біля фонтану. Ця думка не давала мені спокою.

— Усі готові? — прошепотів Локвуд, витягши нарешті Джорджа. — Мерщій вибираймось із замку і прокрадаймось парком — до зруйнованої вартівні біля дороги. Якщо ми будемо там до світанку, то...

— Спочатку дещо скажи мені, — перервала я. — Ти гадаєш, що пограбування теж влаштував Ферфекс?

— Звичайно. А коли йому це не вдалося, він скористався другим своїм планом — і затяг нас сюди.

— То йому потрібен кулон?

— Так, кулон. І все те, що він доводить.

— Що ж він доводить, пане Локвуде? — зненацька пролунав бас.

Брязнув метал. Під аркою стояли дві постаті — ніби чоловічі, але з величезними спотвореними головами. В одного був револьвер, у другого — ліхтар, що світив прямісінько нам в очі. Його потужний промінь засліплював нас, завдавав нам різкого болю.

— Стійте на місці! — наказав той самий голос. Наші руки негайно потяглися до рапір. — Фехтування на сьогодні досить. Киньте зброю на підлогу, інакше ми вас застрелимо.

— Робіть, що він каже, — мовив Локвуд, кидаючи рапіру на підлогу. Джордж зробив те саме. Я скорилась останньою — я пильно вглядалась у темряву, в напрямку, звідки лунав голос.

— Швидше, панно Карлайл! — командував голос. — Хочете дістати кулю в груди?

— Люсі... — Локвуд стиснув моє плече.

Я випустила рапіру. Локвуд люб’язно підняв руку.

— Люсі, Джордж, — сказав він, — дозвольте відрекомендувати вам нашого замовника й господаря, пана Джона Вільяма Ферфекса. Власника компанії «Залізо Ферфекса», відомого підприємця, колишнього актора — і, звичайно ж, убивцю Енні Ворд.

24

На Ферфексі досі були та сама біла сорочка й сірі штани, проте в усьому іншому старий помітно змінився. Замість піджака на ньому була кольчуга з дрібних залізних ланок, яка щільно облягала йому груди й спадала вниз блискучим каскадом. Рукою в залізній рукавиці він спирався, як і раніше, на ціпок із бульдожачою головою — тільки тепер бамбульку було припасовано не до дерев’яної палиці, а до тонкого, довгого клинка рапіри. Проте найхимернішим з усього його вбрання був шолом на голові: залізна шапочка на маківці з захисним обручем, що захищав його карк, і випуклими шкіряними окулярами під заборолом. За лінзами окулярів не було видно очей. У цілому пан Ферфекс скидався на якусь демонічну жабу, водночас моторошну й кумедну.

Він підняв ліхтар над клубами диму, що пробирався крізь стіну. А потім вишкірив свої срібні коронки.

— Ви чудовий партнер, пане Локвуде! Я щиро захоплений вами. Ви дедалі більше вражаєте мене! Шкода, що ми не зустрілись за інших обставин. Я міг би запропонувати вам постійну роботу.

Не знаю, як Локвудові це вдавалось, однак, незважаючи на цівку револьвера, наділену йому в груди, на подерте пальто, криваві рани, плями магнію, солі, плазми й попелу на одязі, на клапті павутиння у волоссі й подряпини на руках і обличчі, він досі мав пристойний і незворушний вигляд.

— Ви дуже ласкаві, — відповів він. — То, може, познайомите нас із своїм другом? — Він поглянув на чоловіка з револьвером. — Ми його ще не знаємо.

Чолов’яга з револьвером був не такий довготелесий, як Ферфекс, але нівроку кремезний і широкоплечий. Його обличчя — як я помітила — було молоде й чисто виголене. На ньому також були «жаб’ячий» шолом і кольчуга, а за поясом — рапіра.

Ферфекс сухо реготнув:

— Це Персі Гріб, мій шофер і особистий помічник. Раніше працював в агенції «Гомблтон», аж поки їх поглинула компанія «Фіттес». Дуже здібний молодик і чудовий фехтувальник. До речі, насправді ви вже знайомі. Якось уночі Персі ненадовго завітав до вас.

— Еге ж, — погодився Локвуд. — Той самий грабіжник у масці... До речі, як ваша рана? Зі шлунком усе гаразд?

— Дурниці, — відповів Гріб.

— Невеличка подряпина — на додачу до всієї шкоди, якої ви нам завдали, пане Локвуде. Погляньте на цю стіну! — Ферфекс показав на купу каміння й пробиту діру, з якої струменів магнієвий дим. — Я справді вражений! Я ж вимагав: ніякого вогню в моєму будинку!

— Пробачте, — мовив Локвуд. — З іншого боку, ми виявили й знищили Джерело. Ви повинні заплатити нам за це відразу після того, як буде відчинено банк.

Старий знову реготнув:

— Мені до вподоби ваш оптимізм, пане Локвуде. Та ще більше мене вражає ваша живучість. Я справді гадав, що Жах Червоної Кімнати вже вбив вас. Я бачив, як ви зайшли туди, потім замкнув двері... А ви, як шашелі, прогризли собі вихід у зовсім іншій частині замку! Справді дивовижно. Зрозуміло, що ви знайшли дорогу з Кімнати, — хоч це вельми непросто, — але відшукати Джерело... До речі, хто там був? Червоний Герцог? Це моє улюблене припущення.

— Ні. Ченці. Ми знайшли колодязь із їхніми рештками.

— Справді? Колодязь? Просто в замку? — Окуляри старого блиснули в світлі ліхтарика, голос став більш замисленим. — Як цікаво... Ви мусите негайно все мені показати.

Збоку від мене сердито засовався Джордж:

— Навіщо ти розповів про цей колодязь, Локвуде?

Локвуд усміхнувся:

— Нічого. Пан Ферфекс — людина ділова. Насамперед він хоче про все розпитати нас... Правда, пане Ферфексе?

З-під шолома не пролунало ні слова. Ферфексів помічник стояв нерухомо, націляючись револьвером комусь із нас у живіт.

— Так, — нарешті відповів твердий, рішучий голос старого. — І ми це зможемо зробити в зручнішому місці. Я втомився й хочу посидіти. Ґрібе, проведи наших друзів до бібліотеки. Якщо хлопці пручатимуться, застрелиш дівча.

Локвуд сказав щось у відповідь, проте я його не розчула. Попри увесь свій страх, я аж кипіла гнівом. Ферфекс вважає, ніби я — найслабша ланка в команді! Мені погрожували, щоб змусити інших до послуху!.. Проте я з байдужим обличчям промовчала — і ми вирушили повз старого нагору.

У бібліотеці було увімкнено електричне світло. Після стількох годин темряви воно здалося нам надзвичайно яскравим: ми спотикались об стільці, бо затуляли собі обличчя долонями. Гріб порухом руки запросив нас сісти, а сам став біля книжкових полиць, згорнувши на грудях руки. Револьвер спочивав на його міцному біцепсі. Ми чекали.

Аж ось по підлозі повільно застукотів ціпок і увійшов Ферфекс. Під блискучим обручем шолома було добре видно його великий гачкуватий ніс, що робив старого схожим на хижого птаха. Він без вагань сів у шкіряне крісло біля стіни з фотографіями — і, полегшено зітхнувши, поринув у м’яке сидіння. Краї його кольчуги тихо брязнули.

— Нарешті — промовив він. — Нарешті ми вибралися з цього клятого підвалу. Ми просиділи там кілька годин після вибуху. Гаразд, Ґрібе, можеш скинути з себе це залізо. Тут привиди нам не страшні.

Ферфекс нахилив голову, зняв шолом, а потім — окуляри, які залишили довкола його очей червоні сліди. Самі ж чорні очі стривожено свердлили нас поглядом, а зморшки ще більше поорали обличчя.

Здавалося, що з фотографії на Ферфекса дивилася його власна безжурна юність: ось він — актор, молодий і гарний, у камзолі, вузьких штанях і з сережками у вухах, замислено оглядає гіпсовий череп. А під фотографією тепер сидів він сам — згорблений і зморений, стомлено кашляючи в своєму кріслі. Дивно було спостерігати, як літа змінили його, як швидко вони змарнували його силу й висотали життєві соки!

Гріб також скинув шолом. У нього виявилась малесенька голова — замала для такого кремезного тіла, — й через те він скидався на дерев’яну скраклю. Його волосся було коротко, по-військовому, підстрижене, а вуста — тонкі й жорстокі.

Ферфекс поклав окуляри й шолом на стос книжок, які Локвуд переглядав кілька годин тому, й задоволено оглянув кімнату.

— Я люблю цю бібліотеку, — почав він. — Це — мій кордон. Кордон між світом живих і мертвих. Ми часто випробовуємо тут найновіші вироби моєї фірми. Все це залізо надійно захищає, та в мене є ще й обладунок, який дозволяє мені вільно гуляти глибинами замку...

Джордж засовався:

— Ото ще обладунок! Скидається радше на жіночу сукню.

Ферфекс примружив очі:

— Ви хочете образити мене, пане Кабінсе? Це, по-вашому, розумно?

— Ну, коли ви погрожували нам револьвером у подобі старого дурня в металевій спідниці, то більше нагадували рок-фаната, — відповів Джордж. — Невідомо, що з цього гірше.

— Хотілося б це побачити, — неприємно зареготав Ферфекс. — Але ви помиляєтесь. Цю «сукню» зроблено з удосконаленої сталі: до заліза, яке відганяє привидів, додано алюміній, який робить обладунок легшим. Легший у русі й міцніший у захисті! Шолом — теж подібний витвір мистецтва. Ви знаєте, пане Локвуде, що найвразливіше місце кожного агента — карк? Цей обруч відводить від нього будь-яку небезпеку... Хочете такий шолом?

Локвуд стенув плечима:

— Він, звичайно... унікальний...

— Знову помилка! Він новий, незвичайний, але не унікальний. «Залізо Ферфекса» — не єдина компанія, що працює над такими новинками. Скажімо, ці окуляри... Але ми, здається, відійшли від теми.

Ферфекс умостився глибше в кріслі й кілька секунд мовчав. Здавалося, ніби він зважує свої дальші слова.